Знову приїжджали журналісти. Знову я копирсалася в своєму минулому, згадуючи якісь непотрібні деталі, які вилазять з підсвідомості, шкрябають і гризуть, спонукають повертатися до важливого питання — а може, додому?..
Додому...
Коли я навчалася в школі, на літні канікули обов’язково їздила до піонерського табору і до бабусь — то до Нікополя, то до Львова... Трохи відпочивши і погостювавши, хотіла додому...
Потім батька обрали лідером НПГ, і ми всією родиною переїхали до Києва. Там я хотіла додому майже постійно.
Звичайно, в Києві були і нові друзі, і перспективи, і купа цікавинок.
У Києві не було ДОМУ.
Мого дому, біля якого — найкращий у світі дитячий садочок «Конвалія», куди я топала ніжками до няні Зої Семенівні в ясла, а потім — до найкращої в світі виховательки Ольги Дмитрівни. У початкових класах я продовжувала бігати до Ольги Дмитрівни — вже допомагати їй з малюками... потім вона переїхала до іншого міста, а я підросла... і вже з іншими підлітками любила посидіти на каруселі на території своєї «Конвалії», пограти в козаків-розбійників, обговорити з подружками перше кохання, послухати пісні під гітару...
Там, удома, були й улюблені собаки Волга та Дінга, був Барс... це взагалі окрема історія, що стала легендою. Коли в місті відстрілювали собак, у наших улюблених дворняжок Волги і Барса була Любов. Мали пристрелити Волгу, але Барс встиг перехопити ту кулю, і Волга залишилася жити. І народила Дінгу — дитину Барса... мама, здається, досі на мене сердиться — за те, що я її, мамині, котлети не їла сама, а нишком носила своїй Дінзі.
Стара, добра, гілляста верба у сусідів під вікном... тебе давно спиляли, але я знаю, що ти до останнього дня свого життя пам’ятала, як я любила залізти в саму гущавину гілок і спостерігати звідти за людьми.
Це був мій ДІМ.
Після Києва я повернулася ДОДОМУ.
За спиною — школа і студія імпровізації «Чорний квадрат», попереду — вступ до вишу.
Я навчалася в Харкові і навіть подумувала залишитися в цьому дивовижному місті, але — ностальгія все одно тягнула до рідних пенатів.
Закінчивши «Кульок», я їхала ДОДОМУ. Я хотіла ТАМ навчати дітей. Учити їх, щоб вони могли вибирати свій життєвий шлях. Могли самі творити свою долю.
Дім. Мій дім. Мій квартал, моє місто, мій Донбас.
За роки навчання я об’їздила різні міста України та Росії, але завжди хотіла додому.
Мабуть, це природно, що саме там я і зустріла свого судженого — такого ж відчайдушного дивака, який працював з дітьми і хотів зробити їх життя кращим. Хоч трішки.
Ми жили ВДОМА. У нас було все — улюблений будинок, улюблена робота, улюблені діти... влітку — відпочинок у Криму.
Коли Женьці виповнилося два роки, вона своїми ніжками потопали в ясла до Зої Семенівни... Сашко не встиг...
Тому що до нашого місто прийшла «рюськая весна».
Ми спробували їй протистояти, але нас було надто мало, і підтримки не було.
Ні, у нас не бомбили... у нас ходили вулицями з прапорами «расеи-матушки» і її незрозумілого підкидька. Ходило багато чужих людей, але наші — їм вірили, і навіть підтримували...
«Не чіпай ПУТІНА!!!!!!!!!!!!!!!!!! ВБ’Ю!!!!!!!!!!!!!!!!!» «Нарешті заживемо як люди».
Переконання, роз’яснення — нічого не діяло.
Людям показали цукеркову обгортку, і вони, немов божевільні, почали їй поклонятися, як ідолу.
Зустрічалися й ті, хто сумнівався, але — рідко, тих, хто підтримує свою країну було мало, тих, хто відкрито підтримує — одиниці.
Кожен боявся кожного.
Водночас усі, хто не хотів поклонятися цукерковій обгортці, стали ворогами.
Наше затишне містечко занурилося в хаос.
Мій дивак, як і личить чоловікові, пішов захищати Батьківщину. А мені з дітьми довелося виїхати.
Звідти, куди завжди поверталася. Звідти, де був ДІМ.
Спочатку ще вірилося — за місяць-два все владнається, ми поїдемо додому... але дедалі сильніше приходило усвідомлення, що ДОМУ більше немає.
«Рюський мир» у мене вдома не залишив мені ДОМУ.
... Цього разу приїжджали журналісти з різних міст України. Була серед них і жінка-журналіст із сусіднього міста. Вона сказала, що ситуація нині зовсім змінилася, влада налаштована проукраїнські, і ми зможемо сміливо висловлювати свою позицію.
Кілька місяців тому подібний меседж мені передавала моя знайома «звідти»: «Таня, ви можете повернутися. У нас все нормально, ви зможете висловлювати свою позицію... ми маємо бути толерантними»...
Дякую вам, за толерантне ставлення до моєї життєвої позиції!.. Ха-ха і ги-ги-ги.
Але я не хочу вашого толерантного ставлення. Я не хочу чекати, поки мені дозволять відкрито любити. Моє кохання — не аномалія, а норма.
Я хочу жити там, де любов до своєї Батьківщини — норма, а не «толерантність».
Сумно, боляче і смішно...
Знаєте — ніби сказали: ви можете зізнатися мамі у коханні, і вам нічого за це не буде. Нуж бо! — адже можна.. повертайтеся!..
Дякую, але я не можу повернутися.
Немає куди.
ДІМ — це не лише садочок, верба і пісні під гітару.
ДІМ — це коли ти усвідомлюєш, що ти в безпеці.
Вдома тобі раді. (а не толерантні!!!)
ДІМ — це довіра.
ДОДОМУ — це туди, де СВІТЛО.
Для мене ТАМ залишилася лише житлова площа, на якій можна, при необхідності, включити лампочку.
А СВІТЛО вже згасло.
Нас багато таких — «безДІМних».
Для нас повернення немає...
У нас одна дорога — будувати собі Нове Світло.
