Велика кількість передач про музику на нашому ТБ не може не радувати, а у вихідні дні - не вражати: до 40 по всіх каналах. Причому, такі канали, як 30-й ("ТЕТ" і ТРК "Київ") та ICTV стають безумовними лідерами із заповнення ефірної мережі регулярними музичними програмами та "музичними паузами", а іноді й просто "кліпами", не обтяжуючи себе поясненням принципів їх добору. Кількість хіт-парадів цілком достатня для того, щоб глядач міг розважитися складанням власного рейтингу самих парадів, вибираючи з "національного", "рокового", "територіального", "європейського" тощо.
Складається враження, що кожен виконавець вирішив дізнатися остаточно: яке, власне, місце займає він у найрізноманітніших фестивалях та нескінченних рейтингах? А оскільки ми бачимо на екранах "знакомые все лица", то виникає почуття легкої "затертості" всієї цієї інформації, тим більше, що й мелодії ці досить давно гримлять по усіх-усюдах. До того ж, те, що ми чуємо, часто-густо не збігається з тим, що ми бачимо. Останнє стосується й операторських пошуків, і коментарів, що ними супроводжується видовище. І хоча передачі будуються за цілком стандартними схемами, які можна було б "відпрацювати" до засліпливого блиску, до "перлини творіння", власне саме "шоу" й не удається.
Друге місце за кількістю ефіру - у фестивальної тематики. Активність ТБ у висвітленні її створює враження, що усе наявне населення України поголовно змагається у співах. Діти - на фестивалях "Надія", "Город детских улыбок", "Дивограй", родини - у "Співочій родині", підлітки - у "Червоній руті", а трохи старші - у "Таврійських іграх" з надією на "Слов'янський базар". Зазначимо: всі ці фестивалі не лише пісенні, але й з великим креном у підлітково-молодіжну тематику. Можливо, через це авторам передач бракує часу думати про проблеми репертуару чи недолугі виконавські іміджі. Лише у лічених оглядах - іронічного "Нового покоління"(УТ-1), стримано-ввічливої "Мелорами" ("Інтер"), по-львівськи дратливого "О-ля-ля!" (ICTV) - знайшлося місце і для критики, і для спроби удатного аналізу процесу того, що ж зараз відбувається в українській естраді, і для грамотного візуального подання його у рамках цих конкурсів.
Третє місце посідають демонстрації концертів "з причепом біографічних даних". "Класік-прем'єр", "І тільки музика" (УТ-1) використовують для цього стилістику "начебто живого спілкування" із глядачем, коли "прибита камера" (операторський термін) фіксує найбільш вдалі точки і плани "занурених у творчий процес" виконавців. У результаті відеоряд ніяк не хоче візуально збігатися із тим, про що говорить музика, тому й здається, що або за монтаж відповідають не знайомі із сучасною режисурою, або слідувати її законам їм суворо-пресуворо заборонили. Коли у передачі "Роман Кофман та його друзі" ("ТЕТ") ми бачимо зображення академічно-жорсткої манери виконання класичної музики як помпезного храму, і аж ніяк не експериментальної лабораторії (як воно, до речі, і є у метра української академічної школи!), то це "за гамбурзьким рахунком" ще можна виправдати відповідними естетичними принципами авторів передачі. Але коли у "Національному хіт-параді "Мої зірки" (УТ-2) садовлять на лавку в парку Анатолія Солов'яненка - охоплює почуття жалю за артиста, який, наче почесний пенсіонер, відкриває глядачеві професійні секрети між коротенькими уривками із записів минулих років.
Багато аранжувань, накладок, фонів, але поліфонії мало. Групи - є, але не чути ансамблю. Є обличчя - з пропорціями, але без виразу. Дуже хочеться знайти себе між Європою та Азією, трохи запозичивши, трохи зіронізувавши. Але, зосередившись на мелосі та ритміці усього почутого за тиждень, я не можу не відзначити: з екрану все виразніше чути степовий наспів. Епічне - вже присутнє, героїчне намічається у боротьбі зі страхом повсякденності, але особисте - і у показі музичного життя, і у ньому самому, - поки ще не прийшло.
