Дві події сталися в українському середовищі, які сколихнули громадськість і викликали широкі обговорення, публічні дискусії та, зрештою, цього тижня навіть вилилися у два круглі столи. Цікаво, що там, де конфліктної ситуації було менше, обговорення вийшло більш професійним...
ВІЙНА З АТО ЧИ З ЇЇ ШТАБОМ?
Перша подія — позбавлення акредитації в зону АТО знімальної групи ТРК «Україна», яка викликала минулої п’ятниці флешмоб військових кореспондентів — репортери викладали у «Фейсбук» свої прес-карти і писали кожен про свої претензії до штабу АТО. На диво, у «війні з АТО», як (контроверсійно) вже встигли назвати цю ситуацію, медійники виступили одним фронтом — журналістку ТРК «Україна» підтримали колеги з «1+1», «Інтеру», ICTV, «5 каналу» та «24». Це фактично найбільші українські телемовники, які далеко не завжди виявляють таку солідарність один до одного. Тож уже в понеділок заступник міністра інформаційної політики України Тетяна Попова зібрала круглий стіл за участю представників Генерального штабу, Міністерства оборони України, Прес-центру АТО, а також журналістів, які працюють у зоні АТО.
Напевно, всю суть претензій журналістів найкраще сформулював воєнкор «Плюсів» Олександр Моторний — «пройшла активна фаза, і почалися «господарські справи», тож тепер журналістам в АТО часто дорога закрита. «Ми робимо одну історію, одну справу, і давайте ми її зробимо конструктивно, — закликав усіх присутніх, зокрема й керівництво військових структур Олександр Моторний. — Ми заходимо в один і той самий кут утретє чи учетверте за півтора року. Що, змінилися правила ведення війни? Чи війна змінилася? Єдине, що змінилося, — пройшла активна фаза, й почалися «господарські справи». Давайте тоді говорити про це відверто. Якщо почалися «господарські справи», то це питання не до журналістів. Ріжуть метал за Бутовкою? Ріжуть. А журналістів не пускають, бо ріжуть депо. Через Мар’їнку та Красногорівку везуть контрабанду — так це питання до журналістів чи до кого?..»
«Працювати в АТО півроку тому було легше, ніж зараз. Не було стількох проміжних ланок і структур, які нині створив штаб АТО, — додає іще один воєнкор «Плюсів» Руслан Ярмолюк. — Не знаю, із чим це пов’язано. Було легше знімати, коли йшли постійні обстріли, були бойові дії у Вуглегірську чи Дебальцевому. Після останньої поїздки я не хочу їхати в штаб АТО, коли мене безпідставно звинувачують у тому, що я шукаю «чорні моменти в армії». Про проблему знають усі, проте чомусь її не вирішують, а після сюжету журналіста про цю проблему його звинувачують».
Тут варто відступити назад і окреслити кілька моментів. Офіційно журналістку ТРК «Україна» позбавили акредитації через те, що в одному з її сюжетів із передової вона розкрила позиції українських військових. Про те, що це справді так, заявляють навіть незалежні експерти. І це відкриває одразу кілька проблем. Військові кореспонденти не працюють на місцях із прес-офіцерами, бо це ускладнює їхню роботу і зменшує оперативність. У результаті маємо матеріал у відкритому доступі, який може зашкодити ЗСУ. Однак чим іще цікавий цей сюжет? Фактично всі інтерв’юйовані в ньому кажуть про те, що за умови відведення важкої артилерії від лінії розмежування (а це умова Мінських договорів), якщо на них підуть із Донецька та Луганська танки — з автоматами свої позиції їм буде втримати складно.
Чи можливо, що саме сказані або показані критичні моменти армії в телевізійному сюжеті можуть викликати конфлікт між журналістами і штабом АТО? Теоретично — так. «Ворожі безпілотними бачать все. Відчуття — бояться критики певні комбати», — говорить кореспондент каналу «24» Володимир Рунець. А той же Олександр Моторний заявляє: «Люди, які безпосередньо останнім часом чинять перешкоди роботі журналістів, — це командувачі секторів, насамперед В та С, і командуючий АТО. Щоб не говорили, що я голослівний, наведу один приклад. Коли нам заборонили проїзд на конкретну позицію — це сталося вперше за півтора року моєї роботи — мені сказали: «Я зачитав командувачу сектору перелік журналістів, хто куди сьогодні їде. Командувач сектору сказав — групу Моторного на цю позицію не пускати». Тож деякі журналісти вимагають також скасувати практику подачі свого маршруту в зоні АТО до штабу АТО і практику написання звітів по кожному дню перебування в зоні бойових дій. Наскільки ці вимоги конструктивні — вирішуватиме Генштаб. Хоча Тетяна Попова одразу заявила — Генштаб узагалі хотів заборонити всім журналістам пересуватися без супроводу. Але найбільше і одностайно журналісти говорять про одну проблему — прес-карта (а це, між іншим, акредитація від СБУ) не працює! Через людський фактор. «Ми говоримо про деталі, коли проблема в системі: система не працює», — вважає Володимир Рунець. За його словами, є блокпости, на яких прес-карта стає просто шматком пластику і не дає ніяких можливостей для журналіста — ні можливості проїзду, ні можливості зйомки. Тож журналісти навіть згодні проходити складнішу процедуру акредитації, аби вона тільки працювала.
Тим часом продюсер міжнародних медіа в Україні, співробітник каналу CNN Вікторія Бутенко, говорила про юридичний бік питання — як часто редакції каналів вимагають оскаржувати дії Міноборони щодо їхніх кореспондентів? «Журналісти не повинні бути сам на сам на передовій — потрібно використовувати редакцію повністю. Писати запити в Міноборони також, а не тільки отримувати їх. Це будуть підстави для проведення службових розслідувань», — рекомендує Вікторія Бутенко. Крім того, журналістка вважає, що відповідальність за справді некоректні сюжети лежить не виключно на журналістах, а й на монтажерах і випускових редакторах.
Підсумував дискусію радник начальника Генштабу Руслан Кавацюк: «Я бачу, що проблема настільки гаряча, що навіть союзники мають між собою гарячі дискусії... Нам потрібен діалог та експертиза. Завдання цієї групи — не лише розробити зміни до інструкції, а й створити низку дієвих механізмів, які, з одного боку, дають нам відповіді на ті питання, які ми вже поставили, а з іншого — інструмент, як вирішувати питання, які виникатимуть і надалі». Тож журналісти, Генштаб та Міноборони домовилися створити робочу групу, яка вирішувала б усі окреслені проблеми і пропрацювала кожен окремий конфліктний епізод. Цього разу — вже без камер.
ПРО ВТРАТУ СУБ’ЄКТНОСТІ
Інша ситуація, яку було піддано більш широкому обговоренню, але не в середовищі професіоналів, а в соцмережах — це поїздка ведучого ICTV Андрія Куликова до «ДНР», до редакції такого мовника, як «17 канал», щоб узяти участь у такому заході, як телеміст із Києвом, де на той час у столичній студії «17 каналу» перебував Микола Вересень. Таке питання: чому до всіх цих реалій мимоволі напрошується означення «так зване»? На цю тему щось знають справжні донецькі журналісти, чиї прізвища занесені до певних «розстрільних списків». Після військової інтервенції їм довелося покинути своє рідне місто й виїхати цілими редакціями. Наскільки «журналістами» були ті, хто «звідти», характеризує репліка навіть самого Миколи Вересня про «експерта із Брюсселя», включення якого дали в цьому фарсовому телемості: «експерт» говорив по скайпу, а за його спиною на стіні виднілися прапор «ДНР», портрет Путіна і напис: «Я — русский»...
Але все це — поверхові деталі, штрихи, від яких не змінюється суть вчинку українського (?) журналіста. Поїздка на окуповану територію під маскою «діалогу» — це легітимізація міфу про громадянську війну. До речі, «День» запитав Андрія Куликова, чи свідомий він цього, на що ведучий відповів, що він так не вважає. Що стоїть за такими поїздками? Зондування ґрунту, щоб уловити, чи готове українське суспільство до таких «діалогів та домовленостей»? Це мали б визначити і показати Могилянські дебати під назвою «Діалог в умовах війни?», модераторами та ініціаторами якого виступили виконавчий директор ГО «Телекритика» та викладач Могилянської школи журналістики Діана Дуцик і професор Університету Західного Онтаріо, почесний професор Національного університету «Києво-Могилянська академія» Марта Дичок, а учасниками — журналісти Андрій Куликов, Микола Вересень та Сергій Гармаш (Донецьк, сьогодні — у Києві). Що ж насправді відбулося?
Відбулася дискусія заради дискусії. Все починалося в легкій напівжартівливій манері з реплік: «Десь ми загубили Вересня...» — «Таж вересень надворі», — що створювало відчуття каламбуру — хороший початок дискусії про розмови з терористами. Спікери поділилися дивним чином нерівномірно: два модератори і двоє учасників виступали «за діалог», їм фактично опонували Сергій Гармаш та... присутні. Перші ж троє осіб, які прийшли на дебати і захотіли висловитися, виступили проти саме таких «діалогів», за прикладом Андрія Куликова. У них усіх був один спільний знаменник. У своїх виступах вони казали: ми з Донбасу. «Я нещодавно приїхав з АТО, брав участь у захисті донецького аеропорту, — розповідає Микола Воронін. — Ви так класно говорите, мабуть, тому, що нікого з ваших близьких не вбили. Мене це коробить. Сепаратюги починають гордитися тим, що до них приїжджають, їх поважають і починають з ними говорити. По суті, ви їх підтримуєте такими діями, і це — противно. Образливо, гидко... Побратими загинули даремно, щоб ви поїхали і їм там уклонилися. Будь-який діалог з ними — це наше приниження... Цей діалог вплине негативно. Чотири роки перед війною я жив у Горлівці. І точно знаю, що це морально нищить наших людей, які сподіваються, що їх хтось врятує. І це додає «моральних балів» тим людям, які там захопили владу».
«Я з Макіївки, — говорить пан Михайло. — Влітку мене витягнули з підвалу. Я хотів би нагадати, що журналіст — це передусім громадянин України. Інтереси журналіста не можуть бути вищими за державні інтереси. Діалог під час війни не може бути структурним. Давайте визнаємо, що це війна. Якщо ми хочемо повернути наші території, маємо визнати, що це — інтервенція».
«Я з Іловайська, — каже Павло. — Дякую за тему — шкода лише, що її не порушували 10—15 років тому. Ми втратили багато років для того, щоб був діалог. Це проблема не тільки журналістики і політики, а й громадян. Сьогодні ж там — психічно травмовані люди. Стокгольмський синдром діє після чотирьох днів, а люди там — уже понад рік. Є тривіальний страх, про який ми вже забули, а вони — ні. Бажаючи взяти об’єктивну інформацією, навіть сам на сам ставлячи запитання, ми стаємо інструментом. Ми стаємо Дюранті».
Цю ж думку, з певними умовностями, підтримала і власний кореспондент «Новой газеты» в Києві Ольга Мусафірова. «Я починала журналістську кар’єру в Донецьку, — розповідає журналістка. — Коли спілкуєшся навіть зі знайомими людьми в Донбасі, відчуваєш, що по найбільш болючих політичних точках ви не сходитесь. Як толерантна людина я оминала ці теми. А зараз ми почали говорити на теми, яких уникали чверть століття. Наголошую: ми, професіонали, які працюють у ЗМІ. І виявилося, що ми дотримуємося діаметрально протилежних поглядів. Вони залишилися радянськими людьми — я не кажу це з негативом, я констатую факт. А я відповідно стала бандерівкою. І я відчуваю провину від того, що ховала голову в пісок усі ці роки». На думку пані Мусафірової, те, що відбувається в Донбасі — це інтервенція з елементами громадянської війни. Хоч Сергій Гармаш сказав на це, що в такому разі і в Другій світовій можна знайти «елементи громадянської війни», що це колабораціоністи, вони були й будуть завжди. А щодо таких «діалогів», то до компромісу спікери не дійшли, кожен залишився при своїй думці.
На цих же дебатах прозвучала думка: «Українські журналісти працюють за демократією західного типу, а «звідти» — тоталітарний формат». Тому ні до чого й не домовимося, натомість — «стаємо Дюранті». Влучне й глибоке формулювання з голосу тих, хто не зміг пробитися через «не почутий Донбас». Говорячи сьогодні про стокгольмський синдром чи втрату суб’єктності, ми маємо на увазі тих, хто опинився під окупацією на Донбасі. Але ми не говоримо про те, що деякі українські журналісти з роками на певних власників, із редакційною політикою «політичної окупації мізків» своїх глядачів, теж втратили свою суб’єктність. То як можуть про щось домовитися дві сторони, кожна з яких втратила свою суб’єктність?..
ДОВІДКА «Дня»
Волтер Дюранті — журналіст, який став відомим після інтерв’ю зі Сталіним, а його ім’я — прозивним образом в журналістиці після викриття брехні у статтях, де він заперечував Голодомор в Україні. Історія набула тим більшого розголосу, що за репортажі з СРСР Дюранті отримав Пулітцерівську премію — одну з найпрестижніших в журналістиці. Досить довгий час активні представники громадськості домагалися у Пулітцерівського комітету анулювати нагороду Дюранті. 2003 року комітет оголосив своє рішення не відкликати премію, зауваживши лише, що роботи Дюранті, «якби оцінювалися за сьогоднішніми стандартами, виглядали б дуже закороткими». «День» неодноразово писав про цю постать і необхідність відновити історичну справедливість. І сьогодні можна прочитати на сайті газети «Повість про двох журналістів», написану Джеймсом Мейсом про Волтера Дюранті та його опонента Гарета Джонса спеціально для «Дня».
