Володимир МУЛА народився в 1989 в місті Городенка на Івано-Франківщині. У 2006 із золотою медаллю закінчив Городенківську гімназію ім. А. Крушельницького. Вчився на інженерно-фізичному факультеті Національного технічного університету України «Київський політехнічний інститут імені Ігоря Сікорського». У 2012 отримав диплом рівня «Спеціаліст» за напрямом «Інженерне матеріалознавство», але за фахом не працював.
Перші кроки в журналістиці Володимир зробив у стінах гімназії — займався щотижневим оновленням шкільної стінгазети. Після переїзду до Києва на другому курсі ІФФ НТУУ «КПІ» підтримував сайт Студентської профспілки, а на початку 2008 став позаштатним кореспондентом журналу «Mediasat». У 2009 заснував україномовне інтернет-видання «ТелеПростір».
В якості телекореспондента висвітлював фінали конкурсу «Євробачення» в Дюссельдорфі (2011) і в Стокгольмі (2016), чемпіонат світу з футболу в Ріо-де-Жанейро (2014), чемпіонат Європи з футболу у Франції (2016), Літні Олімпійські ігри в Ріо-де-Жанейро (2016) та Зимові — в Пхьончхані, Південна Корея (2018). У 2015 і 2016 випустив документальні фільми про життя українських емігрантів за океаном — «Американська мрія» і «Американська мрія. У пошуках правди» — останній показували на борту авіакомпаній, які здійснювали рейси з України за кордон.
Uke («Юкі») — нова неігрова робота Володимира, що вийшла відучора у всеукраїнський прокат. Фільм оповідає про українців-володарів Кубка Стенлі Національної хокейної ліги — НХЛ, яка об’єднує команди США і Канади. Uke (скорочено від Ukrainians) — жаргонна назва для вихідців з України в Північній Америці.
Героями фільму стали зірки канадського хокею: дворазовий володар Кубка Стенлі в складі Philadelphia Flyers Орест КІНДРАЧУК; дворазовий володар Кубка Стенлі в складі Boston Bruins Іван БУЦИК; триразовий володар Кубка Стенлі в складі New Jersey Devils Кен ДАНЕЙКО; переможець Кубка Стенлі в складі Pittsburgh Penguins Джефф ЧІКРУН; володар Кубка Стенлі в складі Chicago Black Hawks Ерік НЕСТЕРЕНКО; переможець Кубка Стенлі в складі New Jersey Devils Брюс ДРАЙВЕР; чотириразовий володар Кубка Стенлі в складі Toronto Maple Leafs Едді ШАХ; переможець Кубка Стенлі в складі Tampa Bay Lightning і Pittsburgh Penguins Руслан ФЕДОТЕНКО, і найкращий хокеїст всіх часів — Вейн ГРЕЦКІ (Іван ГРЕЦЬКИЙ). Глядачі також побачать сина славетного воротаря Тараса САВЧУКА — Джеррі та хокейного коментатора Келлі ГРУДІ. Зйомки проходили протягом трьох років в Канаді, США, Білорусі та України.
Мула включає в фільм українську й американську хроніку кінця ХІХ — початку ХХ ст., дає розгорнуті історичні екскурси, залучаючи в тому числі фахових дослідників, показує села й містечка, з яких за океан переїхали діди й прадіди майбутніх зірок. Хокей стає приводом, аби повніше розкрити феномен української еміграції першої та другої хвиль, розгорнути картину життя нашої діаспори за кордоном. Деякі прийоми, як-от реконструкція певних сцен за допомогою акторів, здаються відверто наївними; не обійшлося й без надмірного пафосу. Але в цілому, завдяки вражаючим натурним зйомкам (в показі зимових сцен оператори Олег ШЕВЧИШИН, Дмитро ШИПОВСЬКИЙ, Станіслав ТКАЧОВ, Олександр ТЕРНОВИЙ досягають насиченості, що нагадує про живопис Брейгеля), чітко вибудованому ритму оповіді, інформативній насиченості та, звісно, наявності в кадрі надзвичайно харизматичних героїв, до яких Володимир зумів знайти підхід, фільм є легким і захопливим. Глядацька увага безумовно гарантована йому за кордоном — у тих же Канаді і США.
Ми поговорили з режисером про історію створення «Юкі» та про ті теми, які він зачіпає.
УКРАЇНСЬКА МРІЯ
— Володимире, як ви прийшли в кіно?
— Я тривалий час займався журналістикою, працював на телебаченні. Якоїсь миті зрозумів, що мені там не дуже цікаво. Подобалося вести репортажі, їздити на зйомки, домовлятися з людьми тощо. Але коли ти відчуваєш, що здатен зробити щось більше — то й робиш. Я спілкувався з українцями в різних осередках, дізнавався, чому людина переїжджає з України до Америки, як вона там живе, адаптується, досягає чогось. Про це багато говорять, але коли з цим стикаєшся особисто, все виявляється не так-то просто й легко. Я накопичив чимало відеоматеріалу зі США, який ліг в основу документального циклу, зробив пів сотні репортажів, проте матеріалу вистачило ще й на повнометражний фільм. Він вийшов більше телевізійним, але отримав схвальні відгуки. Після того я знайшов трохи грошей, узяв оператора і ми зробили кращий монтаж і звук. Так вийшов другий фільм «Американська мрія. В пошуках правди», і він добре розійшовся по каналах і альтернативних медіа-платформах. Тому «Юкі» став прицільною роботою, я знав, що мені потрібно і що робити, але не відав, скільки треба витратити сил, часу й грошей.
— Про «Юкі» ми поговоримо трохи згодом, а зараз хотілося б дізнатися, чому ви зосередились на Америці?
— Європа ментально й географічно нам ближча, а в Америці багато процесів і ситуацій не дуже звичних. Тож прагнув дослідити американський триб життя і як українці до нього пристосовуються, їхній внесок у США, бо ця тема малодосліджена.
— Хіба?
— Ось хороший приклад: я часто буваю в Українському музеї в Чикаго. Туди українці віддавна приносили архівні документи, різні раритети, аж до переписки з президентами США. І ці безцінні архіви досі лежать у підвалі музею. Там працюють 2 дуже милі жінки, але у них банально мало можливостей. Недавно вони виявили, наприклад, що був сенатор українського походження, нагороджений медалями за президенства Рейгана, ці медалі в них є. Отакі скарби лежать нікому невідомі й ніким не бачені. В Україні подібна робота системніша, є інституції. В Америці це складніше, але не менш цікаво. Тому для мене Америка — це брила, яку можна підіймати дуже довго.
— Що ви можете сказати про нашу діаспору там?
— То дуже неоднорідне середовище. Є дуже класне молоде прогресивне покоління. Є стара хвиля еміграції. Вони говорять українською, але з новою хвилею не можуть знайти спільної мови. Вони кажуть: «Ось дивіться, ми колись приїхали, зробили тут інституції, побудували українські церкви, створили кредитні спілки, а що зробили ви? Зараз ваша черга проявляти свою українськість». Але нові емігранти часто не хочуть цим займатися. Вони переїжджають, асимілюються, не те щоб забувають українську мову, але їм просто нецікава активність. Вони себе знаходять в американському світі, в них американська робота. Є така думка, що скоріше за все знамените Українське Село — Ukranian Village у Чикаго за 20 років зникне у тому вигляді, як воно є зараз — з церквами, магазинами, ресторанами, лікарями. Бо старі люди відійдуть у вічність, а молодим банально немає можливості орендувати житло там, бо задорого. Тож вся нова еміграція оселяється на околицях. Може, Ukranian Village переїде туди.
— Яка зустріч з діаспорянами вам запам’яталася?
— Знов-таки розповім про Чикаго. Приїжджаю, знайомлюся з Оленкою Шкробут. Їй уже за 60 років, і вона запрошує мене на каву, бо їй цікаво. Йду пити каву, говорю на абсолютно різні теми з людиною, яку вперше бачу. Якби в Україні я пішов пити каву з незнайомою 65-річною пані — виглядало б незвично. Але мені дійсно цікаво спілкуватися зі старшими людьми, аналізувати їхні думки, світогляд, дізнаватися щось від них. І наше кавування вийшло дуже змістовним. Це я до того, що діаспора відкрита насправді. В них теж є потреба до свіжої інформації, до частинки України. Коли зараз з’являюся в США, всі старі люди починають писати «Приїдь до мене», ображаються якщо не встигаю завітати. Часу гостро бракує, але коли випадає — завжди є люди з якими приємно поспілкуватися. По-перше, тому, що вони зберегли автентичну українську. Реально класичні українські слова, які можна знайти в словнику, просто вони в Україні затерлися, не є у вжитку. По-друге, стара еміграція є носієм унікальної інформації. Можна дуже багато почерпнути, і там, повторюю, непахане поле для досліджень.
— Не думали самі там лишитися?
— Я не та людина, яка приймає такі рішення на ходу. Намагаюся думати наперед. Одна справа — залишитись і незрозуміло чим займатись, а інша — свідомий переїзд, коли розумієш, що саме там робитимеш. Переїхати аби переїхати мені нецікаво, а переїхати, що розвиватися далі — можливо. Але на це теж треба якісь ресурси і контакти. Там на тебе ніхто не чекає. Розвиватися в Україні теж можливо. Просто потрібен дуже раціональний ретельний підхід і віра в те, що ти робиш.
— Чи існує американська мрія?
— Так, і вона описана в американській літературі. Це поняття набагато ширше, ніж прийнято думати. Напевно, воно стоїть в основі Америки. Всі ж туди їдуть за новим і кращим життям. Кожен, хто з клепкою, хоче працювати й досягати чогось, може здобути для себе те, чого він прагне, байдуже — ти будівельник чи айтішнік. Ти знаєш правила гри, ніхто від тебе нічого не приховує, і якщо ти ці правила приймаєш, то все в тебе буде окей. Просто дуже багато часу, в тому числі в українців, — я це бачив на власні очі — витрачається, щоб ці правила прийняти. Система ж зовсім інакше працює. Починаючи зі сплати податків і закінчуючи стосунками з сусідами. Якщо приймеш це — все буде добре.
— А в нас така система могла би прижитися?
— Якщо би всі люди були рівні перед законом і не було дірок у законодавстві, що дозволяють закони обійти — то цілком. Бо в світі все давно придумано. Нам не треба винаходити велосипед. В Америці ти знаєш, що за будь-які порушення чи неправомірну дію ти отримаєш покарання — у вигляді штрафу чи просто зауваження. В нас же люди не звикли навіть робити зауваження. Ось на примітивному рівні — йдеш по вулиці і бачиш, що хтось ламає гілку дерева. От скільки людей підійде і зробить зауваження? Думаю, 10 зі 100, і то це дуже добрий показник був би. На такому банальному рівні в нас немає відповідальності людей за свої вчинки.
Коли я вперше потрапив в Америку, біля будинку, де нас поселили, стояв такий собі метровий стовпчик, який уверх підіймався. Мені було цікаво, що це таке, ніколи такого не бачив. Підняв його, побачив, що там купа кабелів і контактів, задовольнив цікавість, опустив. Сусідка побачила це, подзвонила в телефонну компанію, звідти подзвонили моєму роботодавцеві, той наступного ранку в мене питає: «Що ти вже накоїв?» — «Та нічого наче». Виявляється, йому дзвонили з компанії, що я хотів несанкціоновано під’єднатися до Інтернету. Це я до того, що коли люди потрапляють в цей світ, одразу розуміють, що можна, і що ні. І це дійсно працює.
UKE
— Тож як з’явився «Юкі»?
— Ідея полягала в тому, аби зробити кіно, затребуване на західному ринку. Я не хотів робити фільм лише для України, а ще й для канадців, американців і етнічних українців, які українською не говорять. Там величезна спільнота українців. Великий масив людей, які не спілкуються мовою, але знають, що їхні діди-прадіди з України, вони асоціюють себе з нами. Тож коли я думав, що зняти, то тема хокею виникла швидко. Адже багато українців ставали переможцями Кубку Стенлі, це все впізнавані люди, й тому саме через сюжетну лінію НХЛ, сподіваюся, вийде залучити англомовну авдиторію, яка слідкує за матчами і знає згаданих персонажів. Другою лінія — так ми зможемо про нашу країну теж розповісти, чого на Заході бракує. Якщо Україна там згадується, то переважно в негативному світлі, з приводу скандалів і катастроф. А тут класна патріотична і в кращому сенсі пропагандистська історія, яку на Заході, сподіваюся, сприймуть позитивно.
— Ви самі мали стосунок до хокею?
— Ні, і в нас же хокейна історія лише привід. Ми багато розповідаємо про шлях, який ці спортсмени пройшли до визнання. Шлях той непростий. Бо там і адаптація, і знущання, і безгрошів’я — всі ці процеси дуже знайомі типовому українському емігранту в Канаді. Коли підіймаємо ці теми, то розказуємо про ситуації, з якими зіштовхувалися новоприбулі українці. Тому це й викликає таке захоплення в Канаді зараз. Вони насправді дуже довго чекали, коли хтось зробить цю історію, а це з року в рік не відбувалось.
— Схоже, ви взяли ідею, що лежала на поверхні. Навіть дивно, що ніхто цього не зробив досі.
— Насправді багато ідей лежить на поверхні, але важливо взяти й доробити до кінця. Бо це 3 роки праці, і потрібні сили на довгу дистанцію.
— Важко було?
— Перш аспект — фінансовий, другий — складність зустрічі з цими людьми. Ми націлилися одразу на найкращих. Бо українців, що виступали в НХЛ — безліч. А ми взяли тих, хто вигравав Кубок. Їхні імена назавжди зафіксовані на Кубку. Це була зухвала ініціатива, бо до зірок достукатись непросто, але з другого боку я чітко розумів, що якщо ми їх дістанемо, то наш фільм матиме найвищий рівень з погляду і інформації, і якості, на нього посилатимуться як на першоджерело.
— То чому наші там такі успішні?
— Почати з того, що українців там надзвичайно багато. Лише за переписом — 1,7 мільйони. А ще треба розуміти клімат і щоденну рутину. Ці люди мали багато часу, аби бігати з ключкою по замерзлих канадських озерах. Зими надзвичайно довгі, тобі зайнятись нічим. Всі зірки походили з бідних родин. Не сподівалися ні на кого. Коли Вейн Грецкі грав за Едмонтон і вже мав професійний контракт з НХЛ, його батько Волтер все одно допомагав йому грошима, бо в той час хокеїсти не заробляли шалені гонорари, як зараз. А той же Волтер працював у телефонній компанії, а його тато — тобто дід Вейна — мав велику ферму, де вони вирощували все, продавали це й з того жили. Українці, шо приїздили в Канаду, освоювали землю. Їм її давали велику кількість, і вони працювали на ній день і ніч. Але й землю давали непристосовану до обробки, тож мали ще очистити і це теж колосальна праця, зроблена для країни, і це теж треба пам’ятати, бо Канада не була такою рівнинною та облаштованою, як зараз. Коли ж діти цих трударів виходили на вулиці, їх спочатку не сприймали. І лише коли вони починали грати в хокей і досягати успіху, до них уже ставились як до своїх. Хокей дуже допомагав соціалізації. Ну й додавалося те, що українська нація сама по собі працьовита.
— В чому специфіка зйомок спортивних зірок?
— Вони тобі виділяють украй мало часу. І ти не можеш качати права. Ти не можеш попросити ще 15 хвилин, ні. Тобі дали пів години — це саме і є пів години. І я намагався вміщатися в ці дедлайни. Бо інакше не здобудеш прихильність з їхнього боку. Коли ти домовленостей дотримуєшся, тоді вони тебе поважають, ідуть на контакт і дають змогу рухатись далі.
— Як пройшла зустріч з Грецкі?
— Він вразив своїм спокоєм і стриманістю. Незірковістю, я б сказав. Немає зайвих рухів у кадрі. Він сів перед камерою і він твій, слухає, не перериває. Може він вже й зрозумів запитання, але дає сформулювати думку. І він виявився дуже відкритим. Не казав «А давай я на це питання не відповідатиму». Нічого не уникав, і ми ще потім трішки посплікувалися. За своє життя він дав тисячі інтерв’ю, і я чітко розумів, що багато з моїх запитань він уже чув, але все одно відповів.
І на мене дуже сильне враження справив його батько Волтер. 82-річний дід після інсульту пам’ятає українську, і не те що пам’ятає — формулює цілі речення, і ще він показує, як потрібно ставитись до оточуючих — з повагою і співчуттям — чим змусив мене навіть замислитись про свою поведінку стосовно інших людей. Ми в силу різних причин на це не звертаємо уваги. А він до всіх — з дуже відкритим серцем, допомагає кому може, хоча й здоров’я вже не те. Його по праву в Канаді називають батьком хокею, скрізь запрошують... Я не впевнений, що навіть після кіна глядачі зрозуміють, якої величини ці люди. Портрет Вейна Грецкі хочуть надрукувати в Канаді на 5-доларовій банкноті. Йде опитування відповідне, і Грецкі веде перед.
ПОКАЗАТИ Й ПІДТРИМАТИ
— Чи плануєте ви прокат за кордоном?
— В Канаду заходитимемо через кінотеатри — на наш фільм там чекають, а потім заплановані покази на платформі Amazon Prime Video. Проблема, що зараз в’їзд до Канади заборонено, й публічні заходи там обмежено. Але, сподіваюся, в 2021 зможемо це зробити, і це буде яскрава українська історія, що працюватиме на зміцнення культурної дипломатії між країнами. Ресурс, який дає це кіно на всіх рівнях — урядовому, культурному, людському — просто безмежний.
— Які у вас плани наразі?
— Я зараз занурений у дистрибьюцію. Бо зробити кіно — лише частина справи, а ось донести його до глядача — 60% успіху чи більше. Хочу показати фільм якомога ширшому колу в Україні. І надалі теж хочу займатись документалістикою. Я вважаю цей напрям дуже перспективним, просто тут уже є своєрідна пастка, яка полягає в тому, що важко буде повторити рівень «Юкі». Хочеться кожний фільм робити принаймні не гіршим за попередній. А без фінансової та інституційної підтримки це складно. Тому хотілося б мати можливість і зросту і якихось фінансових перспектив. Щоб ми не витрачали по пів року на пошуки інвестицій, не думали, де ми спатимемо, на чому добиратимемося, бо це сильно впливає на якість продукту — коли не знаєш, на чому завтра доїдеш до спікера.
— Я знаю, що ви колись займалися футболом та бальними танцями. А ще якісь захоплення у вас є?
— Ще граю на гітарі, але зараз ні на що немає часу.
