Минуло шість років від початку активної фази російської агресії. Зараз ми маємо на руках чимало доказів воєнних злочинів Кремля, можемо поденно розписати порядок захоплення влади у Криму та ескалації конфлікту на сході. В інтернеті з легкістю можна знайти відео з ешелонами російської техніки. Проте за цими очевидними признаками агресії інколи забувають про іншу сторону гібридної війни.
Пропоную звернути увагу на те, як був захоплений інформаційний простір. Найбільш наочним прикладом зміни риторики є найбільше видання всієї Південної України — щоденна «Слава Севастополя».
Історія видання тягнеться від 1917 року, коли воно мало назву «Известия Севастопольского ревкома». До наших часів воно ще неодноразово змінить свою назву.
Починаючи з середини ХХ століття, у газети з’явилася чітка структура, що залишилася майже без змін навіть після розвалу СРСР. Її можна сформулювати так:
* На першій шпальті майже завжди стаття про політику державного чи міжнародного рівня;
* Сторінки 2, 3 і 4 — новини міського рівня та політичні статті меншого значення;
* Раз на три дні обов’язкова стаття, присвячена Другій світовій війні: інтерв’ю з ветеранами, статті про черговий «день звільнення» тощо.
Починаючи зі становлення України як незалежної держави, здебільшого газета дотримувалася внутрішнього плюралізму, себто або показувала думку обох сторін конфлікту, або ж суто констатувала факти. Проте в період помаранчевої революції на сторінках «Слави» з’являються статті, що непрямо лобіюють дії Януковича та критикують учасників протестів.
Взагалі, в період до жовтня 2013 року статті, присвячені російсько-українським відносинам, з’являлися на сторінках нечасто і несли виключно інформативний характер. Проте з наближенням термінів підписання угоди про асоціацію з ЄС ситуація починає змінюватися, і старт цих змін можна побачити вже у жовтні 2013 року.
РФ, не бажаючи відпускати Україну з-під свого впливу, активно спекулює питаннями товарообігу та постачання енергоносіїв, зокрема газу. У зв’язку з цим Росія дедалі частіше з’являється на сторінках газети, проте статті на той період є суто аналітичними й іноді напряму зазначають факт тиску на нашу державу. Водночас у жовтні виходить аналіз рівня життя пенсіонерів в Україні й Європі, звіт щодо рівня корупції із закликом до боротьби з нею, історія утворення ЄС, а також аналіз поточного стану на шляху до підписання угоди. Тобто ми бачимо, що «Слава Севастополя» того часу — нормальне видання, що реагує на події.
Перші ж «тривожні дзвіночки» з’являються 09.11.2013-го, коли виходить ні до чого не прив’язана стаття, що нагадує про можливість вести документацію в Криму російською мовою. Але першим матеріалом на безпосередньо політичну тематику, який привертає до себе увагу, стає короткий коментар на «призупинення процедури підготовки до підписання угоди», що виходить із запізненням — 23.11. Дії уряду тоді були обґрунтовані необхідністю збереження товарообігу з РФ. Починаючи з цього моменту і до середини лютого, політично-заангажовані статті виходитимуть у середньому раз на три дні. Причому з часом відбуватиметься градація від провладних до антиопозиційних, а згодом — просто таких, що загострюють атмосферу.
За політичну складову газети на той період відповідають Ірина Каратаєва та Антон Сенченко. Головним методом маніпулювання стає банальне ненадання права голосу опонентам, а також залучення провладних політиків як «експертів».
Переломним моментом стає 14 лютого 2014 р., коли на сторінках «Слави» з’являється перший матеріал, скерований безпосередньо проти всієї України, а не тільки проти опозиції, чи Революції гідності. У статі І. Сушко «Как оппозиционный хвост виляет украинской собакой» аналізуються викрадення лідера автомайдану Дмитра Булатова. Під час міркувань автор називає українців нацією, яка жаліє себе більше від усіх інших. Сушко робить висновок, що опозиції потрібні народні герої, а краще — жертва режиму. В тексті автор грубо підміняє перебіг подій, сліди катувань (серед яких відрізана половина вуха) описує як «подряпину на обличчі», а також у всьому знаходить завчасно прописаний політтехнологами сценарій.
Від імені цього автора до цього було видано лише одну статтю — «Евромайдан как технология» від 20.12. 2013. За стилем написання, оформленням та іншими ознаками одразу видно, що автор — не дилетант і знайомий із правилами написання журналістського матеріалу. Зважаючи на це, беручі до уваги специфіку підписання робіт (у штатних працівників та дописувачів вона відрізняється), а також аналізуючи стилістику викладання інших авторів, можна зробити висновок, що І. Сушко — псевдонім Антона Сенченка.
Після 14.02.2014 у статтях на політичну тематику буде все більше робитися акцент на нібито анархію в Україні, кожна дія влади буде виправдовуватися, а Росія та її політики дедалі частіше фігуруватимуть у текстах.
Газета майже повністю проігнорує розстріли мітингувальників, проте закцентує увагу на загиблих беркутівцях. Після втечі Януковича новини сконцентруються на місцевих акціях, штучно організованих РФ, причому проукраїнські мітинги ігноруватимуться. Газета демонструватиме позитивну реакцію на рішення місцевих депутатів відділитися від Києва, а також на фактичне захоплення влади екс-регіоналами і «місцевими активістами».
У випусках від 28.02 і 01.03 буде зафіксований візит до Севастополя делегації депутатів Державної думи РФ, серед яких будуть голови партій «Справедливая Россия» та «Единая Россия». Протягом двох днів у них із самопроголошеним міським головою Олексієм Чалим відбуватимуться «закриті зустрічі».
У матеріалах з 4 по 5 березня 2014р., окрім усього іншого, напряму констатується блокування українських військових баз силами ЧФ Росії. Також зазначається, що російські військові заблокували під’їзд до аеропорту «Бельбек». У цей же час публікується заява Путіна про раптову перевірку Збройних сил Західного та Центрального округів із залученням 150 тис. службовців та 1170 одиниць техніки. Таким чином, уже проросійськи налаштоване ЗМІ оприлюднює інформацію, яка підтверджує факт збройної агресії з боку Росії.
Але вже 06.03 при описі блокування частини ЗСУ фіксується, що озброєні люди без розпізнавальних знаків встали за спинами у мирного населення і т. з. сил самооборони. Згодом під час інтерв’ю Володимир Путін визнає, що це були солдати РФ, відповідно до чого можна стверджувати, що Росія порушила статтю 28 Женевської конвенції про захист цивільного населення під час війни.
У номерах від 07 і 12.березня на сторінках газети з’являються: постанова кримських депутатів, розбита на два пункти: 1) увійти у склад РФ в ролі суб’єкта, 2) провести референдум з цього питання; т. з. «Декларація про незалежність Криму і Севастополя»; доповідь про готовність російських парламентарів підготувати «закон про розширення території». З 12 по 15 березня полоса у кутку сторінки, що була зайнята анонсами, заміняється лозунгом «Севастополь, помни, чей ты сын».
У трьох останніх випусках до «референдуму» задля маніпуляції використовуватиметься фальшива статистика, надаватимуться завищені дані по зарплаті в РФ, публікуватимуться лист від ветеранів, що закінчується гаслом «Севастополь — это Россия!» та інше. В середньому в восьми з десяти новинах так чи інакше фігуруватиме Росія. Окрім цього, 14.03.2014 опубліковано заклик «народного мера» Чалого до представників Воєнно-Морських сил України, де він від імені народу вимагає «усунути перепони до контролю над зберіганням та застосуванням зброї та військової техніки». 15 ж березня газета повідомляє про готовність всіх виборчих дільниць до референдуму.
Цікавим є те, що після проведення псевдореферендуму святкування в газеті було недовгим. Протягом першого робочого тижня на сторінках часто з’являються гасла в дусі «Крим. Россия. Навсегда», в читача створюється враження активної роботи з боку РФ.
Головною метою перших днів після «входження» стало створення у читача відчуття всебічної підтримки анексії. Робилося це таким чином: протягом майже усього першого тижня свою радість висловлювали поденно редакція газети, депутати і Путін, музиканти і знову політики.
Наступним етапом стало довести жителям міста, що РФ дійсно вважає Крим важливим. До кінця березня «Слава Севастополя» активно акцентує увагу на призначеннях та візитах.
Проте, починаючи з квітня, ситуація знову, так би мовити, локалізується: з’являється дедалі більше новин міського масштабу, радіння з приводу «переходу» поступово зникає зі сторінок, а статті про те, що Росія допоможе щось зробити, переходять з рангу великих амбіцій до рутинних статей щотижня. І на сьогодні газета відбиває ту ж саму схему, що була описана на початку: політика і ветерани. Просто тепер будь-яка новина є прямою пропагандою путінського режиму.
Війна з Росією триває до сьогодні, і найбільш небезпечною зброєю була і є інформація. Такі історії, як у «Слави Севастополя», демонструють, що може статися, коли ця зброя опиняється не в тих руках...
