14 березня, яке тепер буде днем вшанування героїв, що добровільно взяли зброю для захисту Вітчизни, пройшло на українських телеканалах вельми скромно й аскетично, на відміну від «совкових» свят, які відзначають з помпою. Ох, не хочуть власники олігархічних телеканалів рвати пуповину, що єднає їх з «союзом непорушним», з «золотою Москвою», із «столицею прогресивного людства». І ось наочний приклад, 18 березня в Києві, Одесі, Львові, Харкові особи, що мають російський паспорт, підуть до консульств РФ голосувати за «батька народів» Путіна. А Кремль уже висунув вимогу Україні забезпечити безпеку цього голосування. То хіба така політика української влади не є політикою національного приниження й капітуляції? Росія воює проти нас, вбиває наших громадян і при цьому проводить свої вибори в українських містах.
І ось нещодавно шеф МВС Аваков повідомив, що пускатимуть на ці вибори лише осіб з дипломатичними паспортами РФ. Дякувати Богу, що хоча б в останню мить позиція української влади стала адекватною.
З нагоди Дня добровольця Порошенко, Турчинов і компанія сказали щось поблажливо-протекційне, мовляв, так, молодці, герої. Але не сказали, що в той момент, коли влада демонструвала боязкість, розгубленість і параліч волі, ці люди практично голіруч, жертвуючи собою, зупинили ворога, а тепер їх переслідують, кидають до в’язниць, звинувачують у всіх смертних гріхах. А переслідувачі розповідають «стратегічні казки» про те, чому їм не слід було 2014 року давати відсіч агресорові. Про цю публіку дуже точно висловився генерал Ігор Смєшко: «Вони воювати не хотіли. Їх цікавила лише влада, особливо та частина, що пов’язана з бюджетом».
Генерал сказав мало, але він сказав усе. До цього нічого додати.
Сьогодні втихомирюватися нам зарано. Незважаючи на заколисливі промови деяких політологів і військових експертів, небезпека широкомасштабного російського військового вторгнення до України залишається реальною.
На каналі «ZIK» міністр оборони Полторак визнав, що на кордоні з Україною зосереджені великі російські сили, готові до повномасштабної агресії проти нашої країни. Власне кажучи, Путіну нікуди відступати. Йому потрібні дедалі нові перемоги, бо нічого іншого він російському плебсові запропонувати не може. Крім того, має бути якась психологічна компенсація російській верхівці за всі санкції й обмеження. Та й реінтеграція імперії без України неможлива. Поки існує наша країна, ліквідувати наслідки «найбільшої геополітичної катастрофи ХХ століття — розпаду СРСР» (як висловився Путін) не вийде. Якщо Україна як держава, яка не капітулювала, залишається існувати, то все, що російський вождь почав 2014 року, безглуздо. Він, захопивши Крим і частину Донбасу, сказав «А», важко припустити, щоб він не став говорити «Б»...
Росію дуже спокушає наша слабкість. Так, ВСУ вже вміють пасивно оборонятися. Але не вміють вести сучасні високомобільні операції, їх цього не вчать, нав’язуючи виключно оборонну психологію. Крім того, серйозні побоювання викликають наші повітряні сили й протиповітряна оборона, ну а з обороною з моря зовсім важко.
Як зазначив на Еспресо-TV учасник війни пан Друзенко, Путін виграє час на сході, готуючись до вирішального кидка. А у нас уже розслабилися, заспокоїлися, чомусь вирішивши, що Кремль соромитиметься засудження світової спільноти й не нападе. Але як у народі кажуть: «По чинному виду нема стиду». Велика спокуса покінчити з Україною одним ударом і поставити Захід перед фактом, хай він потім, post factum висловлює «занепокоєння» й «великий жаль».
Добре хоч би те, що в пучині парламентського базікання все-таки змогли проголосувати закон про національну безпеку. Про нього й говорили в студії «Свободи слова» на ICTV. Нардеп Іван Вінник з «БПП» розповідав про парламентський контроль за силовими структурами. Воно б і добре, якби в нас була нормальна Верховна Рада. А якщо під час війни десятки депутатів регулярно літають до Росії. Що вони там роблять? І такій публіці довірити контроль за нашою армією і спецслужбами?
Потім взялися обговорювати мовне законодавство. Як відомо, колоніальний мовний закон Ківалова — Колєсніченка скасував Конституційний суд. І ніхто не вийшов цей закон захищати. Ведучий Карп’як дуже хвилювався, що скасування «Ка-Ка» розпалить сепаратистські пристрасті. Ні. Якщо влада почне діяти твердо й рішуче, охочих їй протистояти набереться не так вже й багато. Любителів розгойдувати Україну слід жорстко й своєчасно ставити на місце, особливо тих, хто сидить у керівних кріслах.
Якщо Українська держава не придушуватиме антиукраїнські сили, ці сили шматуватимуть й знищуватимуть нашу державу, що вони за командою своїх кремлівських господарів і роблять. Треба називати речі своїми іменами й боротися, а не ухилятися від боротьби. На війні, як на війні.
А на кримськотатарському телеканалі ATR у програмі «COPUR» керівник каналу Ленур Іслямов дав цікаве відео з деякими далеко не найкращими представниками свого народу в Криму. Наприклад, з обласканим усією українською владою ректором Інженерно-педагогічного інституту в Сімферополі Февзі Якубовим і його однодумцем Іскандером Беляловим. Ректор розповідав, що треба служити будь-якій владі, яка на цей момент контролює Крим. Белялов його активно підтримував. Ну, колаборантами нас не здивуєш. Парадокс ось у чому: пан Якубов має звання Героя України. І це ж звання (посмертно) має Решат Аметов, який прийняв мученицьку смерть за вірність Україні. Золота героїчна зірка в колаборанта Якубова — це образа світлої пам’яті Решата Аметова й інших загиблих українських патріотів. Пора б уже нашій державі розібратися з цілою низкою антиукраїнських «героев», навести лад з винагородами й почесними званнями, щоб вони не дискредитували країну.
З’явився на екрані й такий собі пан Усманов із Севастополя, який активно кликав 2014 року «російську весну». Тепер він украй розчарований, ображений, ошуканий Москвою у своїх «найкращих» намірах. Тужливо бекав фігурант, що таких, як він, зробили громадянами РФ, але громадянами другого сорту, нічого обіцяного вони не отримали, життя погіршилося. Реальна Росія виявилася зовсім не схожою на телевізійну. Що ж, як говорили таким «розумникам» за часів мого дитинства: «Обдурили дурака на четыре пятака». Так, кожен народ має своїх людських покидьків.
Кримські татари розберуться зі своїми зрадниками, до них ставляться непримиренно. А ми, українці, в особі передусім нашої влади, й надалі демонструватимемо феноменальну толерантність до тих, хто зрадив нашу країну?
Цікаво, що до цього Усманову співчуття в телестудії виказала Інна Богословська. Вона ж з її синдромом надцінності власної думки повчала всіх присутніх і розповідала кримськотатарським діячам, як їм жити й що робити. Як кримчанин хочу порадити харків’янці Богословській ніколи більше в кримськотатарській аудиторії не вживати непарламентську лексику, зокрема вислів «лизати дупу». Кримськотатарський менталітет не терпить такої публічної поведінки пані.
Говорили у студії й про дивний обшук, проведений СБУ в київському ісламському центрі з метою вилучення якоїсь екстремістської літератури. Можна припустити, що спецслужби відомої іноземної держави й туди запустили свої щупальці. Але сам лідер мусульманської общини Саїд Ісмагілов людина абсолютно проукраїнська, патріотична. Тут важливо не стати жертвами ісламофобії, що глибоко уразила Російську Федерацію, яка переслідує абсолютно нешкідливих мусульманських мрійників і романтиків з партії «Хізб-ут-Тахрір», які ставлять собі за мету об’єднати всіх мусульман світу в єдину общину «умму», а всі мусульманські країни в єдину державу Халіфат. Але цілей своїх збираються досягати в мирний, просвітницький спосіб. Я вважаю їх утопістами. Об’єднати всіх мусульман, як і всіх православних, католиків і протестантів — завдання нереальне. Чого вже там далеко ходити, якщо навіть арабів — мусульман, носіїв одного й того ж сунізму ніхто об’єднати не може. На сьогодні існує 17 арабських держав. Усі спроби створення їхніх федерацій і конфедерацій закінчувалися провалом. І це при тому, що улюбленою темою розмов арабської інтелігенції залишається «єдина арабська нація». Ну а об’єднати тюркський ісламський світ з арабським і іранським — це взагалі зі сфери фантастики.
