ЗА КОГО НЕ ЗАМОВИЛИ СЛIВЦЕ?
Інколи в редакційній пошті трапляються листи, з якими хочеться не стільки посперечатися, скільки «порозумітися». Скажімо, цікавий лист Миколи Федоровича Солоненка з Харкова. Автор підозрює мене в «надмірній турботі про українських антидержавників, хоча й під завісою турбот про права опозиції в Україні». Оскільки, пише Микола Федорович, наші ліві опонують не просто виконавчій владі, а самій ідеї державності України, він «проти їх права на рівне з Президентом України використання державних ЗМІ і ТБ, зокрема, в тому числі й під час виборів».
Ну що ж, відчуваю деяку свою провину за, вочевидь, недостатньо виразне позначення власної позиції, яка залишається, до речі, незмінною з того часу, коли наша газета підтримувала на виборах свого кандидата. І суть цієї позиції не в тому, щоб відстоювати інтереси чи то «лівих», чи то «правих», або — конкретних політиків. А в захисті самого принципу свободи слова, який, за всієї своєї багатогранності, передусім, по-моєму, передбачає: а) вільну конкуренцію ідей, що забезпечується однаковим доступом до ЗМІ всіх існуючих у суспільстві більш- менш представницьких сил, котрі дотримують конституційних норм держави; б) відповідальність саме держави (партії влади) за забезпечення свободи політичних дискусій; в) відсутність будь-яких перешкод для критики (не тільки політичної) дій влади.
Як відомо, критикувати як завгодно та які завгодно дії опозиції зазвичай у державах не дуже заважають. Тим більше в нашій країні, де абсолютно всі загальнонаціональні електронні ЗМІ контролюються самою владою, яка в нас начебто не «ліва». А ось у ситуації Білорусі, скажімо, я так само відкрито й наполегливо захищала б право на вільне вираження ідей і критику влади їхнім Народним фронтом...
Доводилося мені писати й про те, що, зрештою, принцип свободи слова важливий не тільки для формування громадянського суспільства. Але й для стійкості державної влади, з якою поза «санітарним» контролем як сил, що опонують їй, так і, власне, тих, що підтримують її, але критично, завжди трапляється те, що колись трапилося з Давнім Римом. І тільки незрілість нашої незалежності призводить і до незрілості нашої демократії. Примітивно кажучи, до нерозуміння нами як методу японців, які встановлюють муляжі начальників для випускання пари підлеглими, так і проблем країн західної демократії, де зараз стурбовані аж ніяк не різноманітністю партійних, олігархічних, нейтральних ЗМІ, а процесами монополізації, що саме й є вибухонебезпечним, і чому намагається протистояти суспільство, та й держава. Там, у них.
З іншого боку, ідеологія як система цінностей, як по мені, — це не цілі, це засоби. На що ладні піти політики заради «щастя народного», котре декларується всіма. Ідеологія — це не «що»?, а «як»?, у тому числі й у сенсі Міри у відстоюванні примату принципу доцільності над принципом моральності. І якщо наші нинішні «більшовики» цю Міру явно переступають, то хіба про це не треба говорити? Так само, як наполегливо й масовано говорять по всіх каналах про всі неправедні, ортодоксальні, неконструктивні, нетехнологічні дії й заяви «меншовиків»? Та ще в країні, де історично інтелігенція була набагато більше заполітизованою, ніж це складалося в тих суспільствах, де на перший план виходила не боротьба за самовизначення нації, тобто, за політичне право передусім, а за гуманітарні права людини, за загальнолюдські цінності. В країні, де, по суті, інтелігенція відходить від природної для неї ролі етичного камертона суспільства в ім’я цієї самої політичної доцільності, коли примат ідеї національної держави призводить до утвердження принципу «можна все». Лише б Україна була незалежною — на все інше можна заплющити очі: на обмеження демократії, порушення гуманітарних прав людини і т.д., і т.п. Але ми в історії вже неодноразово проходили, до чого призводить така нерозбірливість у засобах. Я вже не говорю про втрату нашою інтелігенцією морального авторитету в суспільстві, чим вона мала б бути стурбованою навіть у силу, знов-таки, того ж прагматизму. Але, на жаль: ми нічого не навчилися, і, як і раніше, наші ряди косить синдром «увірвати на копійку». Хвороба, яку яскраво до гротеску нещодавно продемонстрував шановний Марк Захаров, який підтримав висунення Путіна в кандидати в президенти після дзвінка з тих «вищих» сфер, котрі можуть і облагодіяти, й послати подалі...
Нашу парламентську кризу охоче порівнювали з російською кризою в Держдумі, хоча насправді спільним був тільки антураж. Бо якими б внутрішніми пружинами меркантильних інтересів не керувався той же, скажімо, Союз правих сил, увійшовши до бунтівної держдумівської «меншості» (в тому числі, й тим, що «Единство» «кинуло» А.Чубайса), проте, цей прагматизм призвів до вчинків морально бездоганних. До протесту проти того самого «можна все»: альянсу «Единства» з КПРФ, затвердження демократичного централізму тощо. І навряд чи можна говорити про моральну бездоганність дій нашої «більшості», що, безумовно, відгукнеться і їй самій.
Але ЗМІ в більшості своїй мовчать, крім буквально декількох публікацій (у тому числі — окрема подяка Сергієві Рахманіну). Правда, учувши, вочевидь, нову пошесть у московських політичних технологіях, або вирішивши застосувати проти «меншості» їхню ж нинішню зброю, в неділю раптом про етичність у політиці заговорили в «Подробицях тижня» («Інтер»). Вустами Марини Остапенко, якій, до речі, раптом дозволили коментувати деякі події від свого імені, що раніше на цьому каналі не заохочувалося. Але, їй-Богу, куди адекватнішим виглядав навіть Володимир Володимирович Путін, коли в нещодавньому своєму інтерв’ю С.Доренку говорив про необхідність провести чисту РR- кампанію під час президентських виборів в ім’я затвердження в суспільстві «християнських цінностей«(!). Бо у Володимира Володимировича, напевно, за умов безальтернативності буде така можливість. Коли ж про етику щодо «меншості» (провівши паралель між нашими лівими радикалами й, ні багато ні мало, відверто неофашистською партією «Свобода», що прийшла в Австрії до влади) кажуть ті, хто саме сьогодні явно не на її висоті...
Сама в черзі в поліклініці чула, як немолода жінка запитувала: «Навіщо Ткаченку шість машин? Одній людині?!». А, значить, хтось має писати про те, що «виводити на чисту воду» можновладцiв ми повинні не тільки тоді, коли це нам вигідно. І про те, що чомусь жодний ЗМІ при цьому не розказав громадянам, а скільки машин закріплено за, скажімо, головою конгресу в США, або за Біллом Клінтоном, або за Леонідом Кучмою... Б’юся об заставу, навряд чи хтось поцікавиться через місяця три й про те, а скільки машин буде закріплено за Іваном Плющем... І поцікавиться тим, а скільки має бути, скільки необхідно, доцільно?.. Або, скажімо, коли я дивлюся на убогі «антиукатайки» на Симоненка, Ткаченка й іже з ними на зазвичай інтелігентному «1+1»... Мабуть, потрібно глядачеві підказувати, що сьогодні — «укатайки» на одних, завтра — під час зміни вітру й тоншого нюансування інтересів — будуть на інших, хто, можливо, ще вчора самі були «замовниками»... Що, скажімо, й демонструє нині та ж, наприклад, інформаційна війна навколо енергетичного ринку, в яку втягують і «1+1». Та напівправда, якою нас годують у нашому інформаційному просторі — вона не є нормальним, здоровим станом суспільства. І, можливо, тих, хто про це говорить, хтось колись і почує?
КОМУ ПРИВІД — КОМУ МЕТА
Втім, до мене дійшла чутка, що далеко не весь електорат так живо цікавиться нашою політикою на нашому телеекрані. Що є, взагалі-то, й інші передачі. І я вирішила днями «сходити в народ» — ну, скажімо, взнати, чим там займається Микола Вересень у прем’єрній програмі з назвою «Особливий погляд», котру вже десь я чула (навіть музична заставка знайома). А заодно ще й поцікавитися причинами ну просто, кажуть, гомеричного реготу, який чують на «1+1» під час трансляції «Нот і банкнот». Ну що вам сказати? Подивилася. І Вересня, і Опальова. Передачі, звісно, різні. Дуже. Але ось як листя опадає восени, так і «Особливий погляд» з «Нотами і банкнотами» щось пов’язує. Може, щось невловиме. І, може, це така штука, як необов’язковість? Або, можливо, ще й натужність? А, може, ще й відсутність того, що називають тією частиною айсберга, що залишається під водою? Ну, скажімо, в серії «Нот і банкнот» — «Реквієм для мільйонера з оркестром» — кожний сценарний хід був начебто логічним сюжетно, з точки зору необхідності розвитку дії. Але навряд чи — з точки зору звичайної людської психології. А тому міг і бути, а міг би і не бути (в створенні абсурдної реальності авторів «Нот» також важко запідозрити). І якщо, скажімо, в давно відомих «Діамантовій руці» або «Операції «И», або «Джентльменах удачі» було рівно стільки ж тексту, скільки й підтексту (я вже не говорю про витонченість діалогів і персонажів), так само, як і в «Довгоносиках», то в «Нотах» все прозоре до стерильності. Там «упав, опритомнів, гіпс» було приводом, тут — метою.
А от діалоги М. Вересня з Адою Роговцевою, Леонідом Каденюком... Для початку М. Вересень запитує обожнювану мною Аду Миколаївну, який музичний інструмент вона любить. Та відповідає — скрипку, й виявляється, що тепер всю розмову в студії супроводжуватиме оркестр зі скрипкою, яка виконує соло. А Л.Каденюк вибрав саксофона. Але що це дало для суті розмови? Його атмосфери? А якби не запитали гостей — і це був би альт, або баян, або, взагалі, нічого б не було: до речі, на ТБ нерідко фон дуже навіть заважає почути Голос. Невже б щось змінилося? Так само — протягом усієї милої бесіди — могло б бути це питання, а могло б бути інше... Міг би бути такий ретроспективний, сторонній тощо погляд (їх за допомогою сюжетів, у тому числі, на основі хроніки, в передачі багато), а міг би бути — інший... Ні, часом було цікаво — скажімо, не тоді, коли вже в котрий раз, у сотий, тисячний? — Аду Миколаївну примусили поговорити про те, чому вона пішла з театру Російської драми.., а, наприклад, коли спитали, чому свого часу захотіла стати народним депутатом... Але, загалом, ні того самого айсберга (в тому числі емоційного), ні внутрішньої логіки в бесіді не виявилося. А вже з Леонідом Каденюком і взагалі вийшла «жуйка», якої вже по всіх ЗМІ було-було... До речі, нинішнє поголовне захоплення інтерактивом — хіба воно доречне там, де хочуть розкрити людину, знайти в ній ще щось ексклюзивне (коли вже «Особливий погляд»!) Де намагаються створити атмосферу, що налаштовує на деяку глибину роздумів? Та ще за фактичної відсутності редакторського диригування дзвінками глядачів — внаслідок чого в ефір ідуть банальності? Інтерактиву — так, коли йдеться про проблему, коли важливий саме зріз громадської думки. Але інтерактив — не паличка-стукалочка на всі випадки життя. Зрештою, можна побудувати й портретний діалог на інтерактиві, але тоді вже саме його й узяти за основу. Коли ж намагаються поєднувати інтимність «особливого погляду» з базаром...
Чесно кажучи, для мене залишилося загадкою, для чого було прибирати з ефіру «Проти ночі»? Й замінювати «Особливим поглядом» у тій якості й жанрі, яких на всіх каналах хоч відром черпай. Невже тільки заради того, щоб піти від політично- «стрьомного» обговорення проблем до тихої заводі розмов «за життя»? Зрештою, ведучих, якщо когось щось не влаштовувало, можна було поміняти й у рамках того проекту... Я вже не говорю про те, що при наявності як і раніше сильних «Монологів» А.Борсюка каналу «1+1» і зовсім, як на мене, не з руки випускати в ефір передачу нехай і практично щоденну, і з орієнтацією, передусім, на вітчизняних особистостей, але набагато слабкішу. В останній програмі Анатолія Борсюка був Микола Амосов. І ось там я практично кожну хвилину розуміла: «Що? Навіщо? Й чому?». Була глибока обумовленість, у тому числі й тим, що відбувається зараз у нашому світі, під час усього діалогу журналіста з великим вченим і хірургом. Все було досить новим — без тупцювання на тих речах, про які М. Амосов уже висловлювався неодноразово. А, головне, через просто діалог нехай і з геніальною людиною перед нами відкривався цілий зріз і суспільства, й епохи, й часу. Я не вірю, виходячи навіть із власного спілкування, що менш глибоко, емоційно вражаюче й особово-неординарно могла б розповісти нам про світ та ж Ада Миколаївна Роговцева. Просто це був би зовсім інший досвід, зовсім інший світ, ніж, скажімо, у того ж Миколи Амосова. Але не менш цікавий, якби, звісно, ним захотiли по-справжньому поцікавитися.
