22 лютого начальний відділу зв’язків із засобами масової інформації та громадськістю Національної ради України з питань телебачення і радіомовлення Микола Гриценко оприлюднив відкритий лист, адресований Раді національної безпеки і оборони України. У своєму посланні Микола Гриценко відкриває очі громадськості на процес формування і діяльності Нацради — стратегічно важливого для інформаційної безпеки держави органу. Поміж іншим, він концентрує увагу на діяльності мережі секретаріатів у регіонах, яка суперечить нормам законодавства. «Секретаріати стали конкуруючими структурами стосовно представників, — пише він. — А розподіл зон упливу секретаріатів за «федеральним земельним принципом» на кшталт «Києво-Сіверський регіон», «Кримсько-Таврійський регіон», «Карпатський регіон», «Поліський регіон», «Подільсько-Буковинський регіон» і т. п. викликає подив і нерозуміння в багатьох».
Цей, без перебільшення, скандал, який висвітлив глибинне неблагополуччя в інформаційному просторі України назрівав давно. Про відверту антиукраїнськість нашого інформаційного простору треба було сказати вже давно. Виявляється, ми маємо контролюючий орган, який формується не найвищими органами законодавчої та виконавчої влади, як це мало б бути, а конкретними групами «за інтересами», кожна з яких відряджає у Нацраду своїх зацікавлених.
Підхід до формування Нацради зумовлює і відповідні результати діяльності органу, на які прямо вказує Микола Гриценко, одночасно протестуючи проти висування Ігоря Куруса (зараз — першого заступника голови Національної ради України з питань телебачення і радіомовлення) на посаду голови Державного комітету телебачення і радіомовлення. Реакція опонентів автора відкритого послання не забарилася. Проте поборники честі Нацради не вдалися до пояснень або виправдовувань стосовно незаконних дій, на які вказав Микола Гриценко. Натомість у офіційних заявах представники органу класифікували оприлюднений лист як образу чиновника на керівництво, яке неодноразово вказувало Миколі Гриценку на недоліки його роботи.
Аналізуючи явища українського інформаційного простору на сторінках «Дня», ми неодноразово говорили про симптоми неблагополуччя в українському інформаційному просторі, адже вважаємо цей факт очевидним і беззаперечним. Зокрема, в середу 23 січня «День» опублікував інтерв’ю із засновником і директором Міжнародного інституту менеджменту, членом Римського клубу, доктором Богданом Гаврилишиним, який говорить, зокрема, про телебачення: «Особливо шкідливим в Україні є телебачення. Бо може часто виходити так, що дебати навколо конфліктного питання відбуваються, неначе в цирку. Вони діють як посилювачі яких-небудь непорозумінь чи конфліктів. Різниця між регіонами, ставлення до української чи російської мови — ці питання є важливими, але жодне з них не таке драматичне, як це можна побачити по нашому телебаченню. З таких питань воно робить свого роду цирк, бо це, мабуть, приваблює глядачів».
Очевидно, що ситуація, яка склалася, — це не просто чиновницький конфлікт у державному органі. Через призму подібних ситуацій стає чітко помітна серйозна проблема українського інформаційного простору, який сьогодні багато хто з дослідників і медіа-експертів називає не просто недосконалим чи некваліфіковано організованим, а небезпечним для держави. Фахівці вбачають стратегічну загрозу в, на їхню думку, відвертій антиукраїнськості інформаційного простору, заохоченні аморальної поведінки, пропаганді насилля і розповсюдженості порнопродукції.
Едуард АФОНІН, доктор соціологічних наук, професор кафедри державної політики та управління політичними процесами Національної академії державного управління при Президентові України:
— Зрозуміло, що інформаційна політика держави має бути проукраїнською. Але у цьому контексті я б виділив акценти. При обговоренні програми уряду 15 лютого із коментарями виступав перший віце-прем’єр — права рука Юлії Володимирівни. Він зробив досить несподівані для мене акценти в бік проукраїнської політики, в тому числі й інформаційної. Зокрема, пан Турчинов сказав про те, що євроінтеграція і всі євроінтеграційні наміри сьогодні повинні бути не самоціллю, а засобом модернізації країни. Я про це говорю постійно, починаючи з перших заявок на євроінтеграцію. Цей підхід можна поширити і на інформаційну політику. Я не гарячкував би, звинувачуючи сьогоднішній уряд в антинаціональній інформаційній політиці. Поки що занадто рано говорити про щось. Це — стосовно принципових речей. Але тут є ще одне нерозуміння — принципове, я б сказав, фундаментальне нерозуміння. Багато хто говорить про єдиний простір — економічний, політичний, інформаційний, і все, що перешкоджає цьому, — це ніби ненормально. Єдиний простір, у тому числі й інформаційний, — це залишки системи, це кульмінаційний момент розвитку модернового, вважайте, радянського суспільства. Тому говорити про єдиний простір взагалі недоречно. Треба говорити про простори і в даному випадку я погоджуюся з тим, що повинен бути національний простір, але не єдиний, а як багатогранний, багатовимірний феномен.
Говорячи про роль держави у вирішенні не тільки інформаційних, а й у цілому суспільних проблем: держава сьогодні не опікується суспільно значимими проблемами взагалі. Її вплив, як мінімум, недостатній. Активні в цьому просторі сьогодні тільки найвпливовіші суб’єкти — крупний капітал. А високопосадовці і державні службовці неадекватні у розумінні ситуації. На сьогоднішній день я б згадав новий курс Рузвельта. Для України сьогодні архіактуально посилити вплив держави. Держава повинна бути активною, бо брати хабарі — це не державна справа.
Олена ЛІЩИНСЬКА, кандидат психологічних наук, докторант Інституту соціальної та політичної психології АПН України:
— Це дуже складне і болісне питання. У нашій лабораторії ми зараз як раз вивчаємо російськомовну спільноту і шляхи її інтеграції у загальноукраїнську. І кожного разу ми стикаємося з тим, що на цьому доволі гострому питанні дуже часто грають політики. Будь-який коментар є небезпечним для цієї теми, бо він тільки загострює ситуацію.
Мене турбує те, що держава не захищає молодь, у тому числі, держава нічого не робить, щоб захистити моральну сферу свого майбутнього. У Росії, наприклад, розроблено проект закону про захист молоді і дітей від деструктивного впливу різних інформаційних чинників. Я вважаю, що саме в цьому питанні державна політика не може працювати за принципом «хочеться чи не хочеться». Тут повинен працювати принцип наукового і морального обґрунтування. Тому принципово важливо, щоб будь-яка інновація у сфері гуманітарної політики була перевірена у першу чергу на предмет моральних наслідків її впровадження. Це — найперше. До цього питання не можна підходити як до досліджень із фізики, бо люди — це не просто молекули й атоми. По-друге, істина ніколи не буває на рівні того, що підтримують абсолютно всі. Я маю на увазі, що існують речі, які розуміють тільки спеціалісти. Вони здатні бачити стратегію: що стане наслідком того чи іншого явища. Взагалі-то люди у своїй масі інфантильні. Тому я думаю, що держава повинна дослуховуватися до спеціалістів у гуманітарній сфері. Нашими дослідженнями держава ніколи не цікавилася. (Засоби масової інформації — так, поряд із ними — громадські організації, наукові співтовариства). Нещодавно я опублікувала статтю щодо соціально-психологічної взаємодії. Ми з колегами описали критерії деструктивного впливу сучасних інформаційних процесів на свідомість громадян, детально пояснили, як це відбувається. Але поки що держава цим не цікавиться.
Якщо повернутися до мовної проблеми, то я постійно відчуваю спекуляцію в цьому полі. З іншого боку, держава, звичайно, повинна шукати способи ведення мовної політики. Жодна держава світу не соромиться провадити свою мовну політику, національну політику, відстоювати свої національні інтереси в середині своєї власної держави так, як вона це вважає за потрібне. Для мене, наприклад, чудовим прикладом є французи... Сьогодні хтось не хоче знати української мови, йому, мовляв, складно, завтра він розмовлятиме на суржику... А післязавтра нам доведеться титрувати фільми матюками?
Щось потрібно змінювати вольовими категоричними рішеннями, щось — більш м’яко, тонко. Держава вже давно не підтримує культуру в повному смислі цього слова. Пробивається попса, примітив, і все — російською мовою. Я назвала це затухаючими коливаннями культури. Низький запит — простенький продукт — ще більш знижений запит — ще примітивніший продукт.... Простіше і простіше, жарти все нижчі й нижчі. Коливання дійсно затихають. Я обстоюю ідею патерналізму з боку держави. Згідно з нашими дослідженнями, 40% людей мають певні психологічні дефекти, які вимагають патерналістського ставлення, бо їхнє критичне мислення занижене. Цю функцію повинна взяти на себе держава.
Наталя КОСТЕНКО, доктор соціологічних наук, науковий співробітник Інституту соціології НАН України :
— Треба говорити про те, якими повинні бути ЗМІ, і що їхне завдання не в тому, щоб проводити й підтримувати інформаційну лінію держави, а в тому, щоб інформувати громадськість про те, що відбувається. Це, звичайно, не завжди співвідносно з якимось бажанням державних діячів. Але саме на цьому будується демократичність у державі. З іншого боку, держава та всі державні органи, які мають задачу брати участь у медіасистемах та інформувати населення, так чи інакше діють згідно з власними стратегіями. Звісно, держава, як і будь-які інші суб’єкти, що беруть участь у комунікації, має право представляти власну точку зору.
Перш за все, повинне здійснюватися суспільне спостереження, суспільне «піклування», повинна існувати суспільна думка, яка оцінюватиме ті процеси, які відбуваються у мас-медіа. Для цього механізми відпрацьовані, я маю на увазі західний варіант, — у вигляді, наприклад, суспільного телебачення (у випадку з медіа ринком ситуація інша). Ну, асуспільне телебачення просто необхідне, адже громадськість повинна брати пряму участь у формуванні інформаційного простору, спостерігати за цими процесами. Законодавство повинно здійснювати свій контроль, одночасно вдосконалюючись, покращуючись. Україні необхідна чітка визначеність в усіх нормах, що стосуються мови, національного продукту і т.ін.
Я б не вживала стосовно українського інформаційного простору терміна «загроза». Але з пропагандою насильства і аморальності ситуація дійсно небезпечна. Дуже багато треш-продукції — програм, які зараз розплодилися, як ніколи. У них є свої плюси і мінуси. Наприклад, дуже зваблива річ для споживача у продуктах подібного формату — це вирішення складних проблем легкими шляхами. І що можна тут протиставити? Ні в якому разі не заборону! — про це взагалі треба забути, тим більш, що заборони давно не працюють. Можна було б розраховувати тільки на хорошу достойну альтернативу. У той час, як у нас практично немає якісних програм про культуру, медіа-ринок вирішив, що прерогатива надається треш-жанрам, які легко сприймати. На них робиться ставка в усьому світі, але насправді частка аудиторії, яка цікавиться програмами культурного спрямування, на даний момент в нашій країні не набагато нижча. Але цю аудиторію ніхто до уваги не бере. Вважається, що культура — це занадто «нішова» тема. Щоб виправити цю ситуацію, наш медіа-ринок повинен стати сильним, а медіа-бізнес повинен бути самостійним — аби приймати ризиковані рішення і запускати культурні проекти. Адже такі проекти завжди можуть виявитися збитковими, тому тільки сильний бізнес може дозволити собі культуру.
Максим РОЗУМНИЙ, кандидат філософських наук, завідувач відділу стратегічного прогнозування Національного інституту стратегічних досліджень:
— На сьогоднішній день, коли більшість мас-медіа роздержавлені або існують на приватній основі, з метою отримання прибутку, говорити про якийсь масштабний прямий вплив держави на інформаційний простір і його зміст, немає сенсу. Прямий вплив неможливий, так само як і нав’язування певних тем, підходів, поглядів. Це, так би мовити, демократична практика, і норми, за якими живе добра половина світу. Тому нарікати на це і розглядати це як певне непорозуміння чи прикрість недоречно. Потрібно з урахуванням цієї тенденції розробити заходи, які б сприяли національним інтересам. Можна констатувати, що на сьогоднішній день такого цілісного системного підходу державній політиці дуже бракує. Значною мірою переважають інші чинники. Серед них два основні: це орієнтація на прибуток і використання певних пропагандистських заготовок з метою політичної вигоди, яка конвертується у владні повноваження. До формування і регулювання інформаційного простору слід підходити так, як це прийнято в умовах реальної конкурентної політичної системи. Треба визначати пріоритети та орієнтувати у цих напрямках державні ресурси. Інструменти для здійснення цієї мети існують, питання лише в тому, наскільки активно вони використовуються.
