У програмі «РесПубліка» на «5 каналі» говорили про виборче законодавство. Ганна Безулик знову запросила до студії Марину Ставнійчук з Адміністрації Президента й Олега Рибачука від неформалів (здається, нам доведеться повертатися до лексики ранньої «перебудови»). Звучало запитання: чому новий «регіональний» закон про вибори досі не ухвалено? Як вважає Олег Рибачук, влада намагається справити хороше враження на Європу. Хоча, на думку присутнього в студії представника влади В.Олійника, цим законом Україна якраз робить «іще один крок до Європи».
Ведуча Ганна Безулик поцікавилася, чому ми отримуємо від Венеціанської комісії один закон — з поправками й зауваженнями європейських правознавців, а до Верховної Ради на розгляд і голосування передаємо зовсім іншій? Марина Ставнійчук у відповідь говорила багато й довго, але... мабуть, це велике бюрократичне мистецтво — говорити багато, але так, щоб нічого не сказати.
Журналіст Віктор Шлінчак зауважив, що вибори до ВР можуть відбутися значно раніше, ніж восени 2012 року, й знову запропонував обмежити перебування нардепів у законодавчому органі двома каденціями. А то в нас є «особливо цінні» кадри, що сидять там і по чотири-п’ять скликань. Вони явно вирішили працювати на законодавчій ниві до кінця днів, а потім передати мандат дітям, внукам і правнукам, якщо, звісно, в результаті їхньої політики збережеться держава, де це можна буде зробити.
Ведуча в черговий раз поставила риторичне запитання: чому ніхто — ні не влада, ні опозиція — реально не роблять кроків до відкритих виборчих списків? Але ж це призведе до глибинного переформатування українського політикуму, внаслідок чого багатьом нинішнім «незамінним» лідерам доведеться піти на політичну пенсію. І вони це добре розуміють. Шкурницький інтерес — ось бог сучасної української політики. Об нього розбиваються всі прогресивні ініціативи. На жаль, Ганна Безулик не захотіла загострити дискусію в цьому напрямку. Останнім часом на «5-му» прагнуть «не загострювати»...
У студії гендиректора ТВі Миколи Княжицького генерал міліції й опозиційний нардеп Геннадій Москаль критикував екс-міністра внутрішніх справ Анатолія Могильова, переведеного на посаду прем’єр-міністра кримського автономного уряду, за його антитатарські виступи в Криму. На переконання Москаля, в республіці посилюється «макіївське правління», навіть, як виявилося, директора місцевого кладовища в Сімферополі привезли з Макіївки. У ролі позитивного прикладу в ефірі показали інтерв’ю з Георгієм Барамідзе, відповідальним за силові й податкові структури в уряді Грузії. Микола Княжицький намагався зрозуміти й донести глядачам, що ж, власне, допомогло грузинам так швидко провести радикальні й ефективні реформи? Барамідзе відповів, що грузинське суспільство є національно зрілим, і навів приклад: коли в минулому популярний і рейтинговий політик Ніно Бурджанадзе пішла на уклін до Кремля, вона негайно політично знищила себе, втративши популярність у народі. Окрім передових законів у суспільстві, на переконання грузинського керівника, мають діяти здорова мораль, громадська думка, без чого хоч би які системи не спрацюють.
Цікава деталь: з Днем української писемності й мови 9 листопада з офіційних осіб українців привітав лише президент Грузії Михайло Саакашвілі, що дуже символічно. Саакашвілі виступав у телеефірі українською. Багатьом діячам нинішнього уряду України не завадило б повчитися у грузинського лідера.
Барамідзе повідомив, що в результаті реформ у його країні зарплата вчителів вищої категорії зросла з 40 долл. до 750 долл. (це близько 6 тисяч гривень). Чому в Грузії це можливо, а в Україні ні? Адже Україна потенційно набагато багатша й потужніша країна, що має найбільшу територію в Європі. А вся річ у тім, що в Грузії патріотична, професійна й чесна влада. Грузією сьогодні керують люди, які люблять її, а не ведуть безконечну боротьбу з її мовою, культурою й історією.
До речі, в гостях у Княжицького побував і відомий письменник Юрій Андрухович. З довгого спічу запам’яталася ключова фраза: наша нинішня влада — це люди антикультури.
На «Шустер — LIVE» обговорювали ситуацію в Луганську, де стався погром іноземних студентів. Мер Луганська в дусі радянського інтернаціоналізму розповідав, яка в його місті полум’яна дружба народів і відсутність будь-яких міжнаціональних проблем. Дійсно, які проблеми можуть бути там, де торжествує «совок», де систематично й послідовно витісняється все українське? Але чомусь у Луганську, де так люблять таврувати «український буржуазний націоналізм» і Західну Україну, де не втомлюються хвалитися радянським «інтернаціоналізмом», раптом (!), на рівному місці, виникли цілком погромні настрої, що вилилися в конкретні насильницькі дії.
Від імені національно-патріотичних сил України в обговоренні брали участь незмінні Андрій Іллєнко (ВО «Свобода») та Дмитро Корчинський. Мабуть, на думку С.Шустера, ніхто іншій представляти цей спектр настроїв українського суспільства не може. Випадковість, недомисел чи політична технологія? До речі, ніхто з луганських чиновників і громадських діячів не вважає за потрібне користуватися в ефірі державною мовою. Теж елемент толерантності?
Від луганського погрому перейшли до економіки. Виконував соло віце-прем’єр С.Тігіпко. Йому опонував опозиційний депутат С.Терьохін, запитуючи, де інвестиції, де збільшення зарплат? Тігіпко, який уже звик до критики, сипав «даними» про економічне диво в Україні, зокрема, розповідав про 6,6% приросту ВВП. Можливо, приріст ВВП дійсно такий, але на життя простих людей він поки що не впливає. А за словами С.Терьохіна, якщо взяти до уваги розрив між найбагатшими й найбіднішими, то за цим показником ми на рівні такої держави, як Сомалі. З тим, що ВВП не є показником якості життя пересічної людини, легко погодитися, адже питання ще й у тому, до чиєї кишені здебільшого йде цей ВВП.
Розповіді віце-прем’єра про майбутню нещадну боротьбу з привілеями нардепів, міністрів і інших високопоставлених осіб узагалі були зі сфери соціальної фантастики. Зате на пряме запитання, скільки сам Тігіпко сплатив податків, він за повної підтримки Савіка Шустера відповідати відмовився.
Іронічний Олександр Пасхавер спробував м’яко натякнути, чому ці «реформи» приречені, розповівши, що найблагополучнішими є ті країни, що мають високий індекс довіри, що є їхнім соціальним капіталом. Україна за цим показником посідає одне з останніх місць у світі. Але ж на довірі базуються фінансові операції, вся банківська діяльність, економічне співробітництво й багато чого іншого. У російських купців-старообрядців (з яких вийшли Мамонтови, Морозови, Третьякови, Рябушинські) було поняття «купецьке слово». Воно було надійнішим за будь-які векселі. Західноєвропейські ділові люди, носії протестантської етики, як зіницю ока берегли свою репутацію, що була ціннішою за будь-яку готівку.
С.Тігіпко обіцяв, що скоротить бюрократію, зокрема санітарно-епідеміологічну службу, на 30%. Чи це так — побачимо, але з дивною закономірністю в Україні скорочення апарату призводить до ще більшого його розбухання. До речі, на думку Олександра Пасхавера, Україна щороку лише на державних закупівлях втрачає 10 мільярдів євро. Ось де величезний резерв! А що означає втрачає? Це означає, що у вигляді «відкатів» і хабарів розкрадається величезна частина державного бюджету, яка перевищує позики країни в МВФ!
До речі, чому згорнули співпрацю з МВФ, Сергій Тігіпко розповідав уже у «Великій політиці». Виходило так, що загалом ніхто й не припиняв, а просто відклали до кращих часів, до укладення нового договору з РФ про дешевий газ. Але, за словами Євгенія Кисельова, прем’єр Микола Азаров був вельми радий припиненню ділових стосунків з МВФ. А чому тут радіти? МВФ дає позики під 3%, а російські структури (на які так сподівається Кабмін) не менш як під 8%. Обговорювали й демарш Арсенія Яценюка, котрий заявив, що уряд рапортує про економічне зростання, але не має грошей на соціальну сферу. Виступ Тігіпка закінчився закликами до чесності. Без коментарів.
Топ-темою у «Великій політиці» стало 50-річчя назви нинішньої кузні керівних кадрів. Рівно 50 років тому місто Сталіно (колишнє Юзівка, а потім Троцьк) стало Донецьком. Кисельов зібрав у студії багатьох відомих донецьких діячів, що отаборилися в Києві, й кілька недонецьких, щоб розібратися, що це за край такий, який сьогодні всю Україну забезпечує керівниками.
Справжній донецький нардеп Болдирєв назвав Донецьк столицею шахтарів усього СРСР і навіщось образив одеситів, оголосивши Одесу «столицею шахраїв». Донецький журналіст Чаленко, який живе в Києві, одразу оголосив, що він не сприймає нинішню назву відомої футбольної команди «Шахтар», а лише «Шахтьор». Ну, ніжна любов пана Чаленка до України й усього українського ні для кого не є таємницею. Але потім виявилося, що і його любов до рідного Донецька є дуже своєрідною. Чаленко оголосив, що Донецьк не має історії, місто переживає занепад, оскільки їм ніхто не займається, й сам журналіст не знає жодного письменника в Донецьку й жодного видатного вченого з Донецька. Словом, якесь «дике поле». А тим часом, цей край дав чимало україномовних письменників, співаків, дисидентів і в’язнів сумління, публіцистів і критиків, які є окрасою нашої культури. Інша річ, що місцева влада бажає за краще, як і пан Чаленко, їх не знати. Відомою є історія з протистоянням тамошнього начальства спробам присвоїти Донецькому національному університету ім’я геніального поета Василя Стуса, який був кровно пов’язаний з Донбасом. Журналіст Чаленко дорікав донецькій еліті, що вона майже вся переїхала до Києва. Зачеплений за живе нардеп Болдирєв пояснив, що він з 1994 року в ім’я донецької місії вимушений жити в Києві, причому столицю він назвав «лукавим містом».
А затулінський кадр Володимир Корнілов прийшов до студії з власноруч написаною книжкою, що прославляє Донецько-Криворізьку республіку. Був такий спрямований проти УНР більшовицький, сепаратистський проект, на чолі якого стояв товариш Артем. Слід сказати, що навіть Ленін ставився до проекту скептично, погоджуючись з тим, що Донбас і Криворіжжя — це все-таки Україна. Артемівці намагалися вивести партійну організацію Донецько-Криворізької республіки з-під контролю ЦК КП(б)У й безпосередньо підпорядкувати Москві. Але там зрештою не схвалили таких експериментів з комуністичною партійною структурою. Книжка Корнілова викликала нарікання навіть директора Інституту національної пам’яті Солдатенка, який назвав її більше політичною, ніж історичною, й порадив не писати книжок, спрямованих на розпад держави.
Донецький соціолог Євген Копатько розповідав старі казки про те, що Донбас годує всю Україну, й агресивно звинувачував усю країну в неповазі до Донбасу. Сумно, що соціолог, який претендує на професіоналізм, не розібрався в особливостях економічних відносин свого регіону з іншими регіонами країни. Донецьке вугілля вельми дороге порівняно з польським і російським (до речі, шахти Ростовської області, яка з геологічного погляду є продовженням нашого Донбасу, вже давно в РФ закрили через нерентабельність, віддаючи перевагу вугіллю Кузнецького басейну, що видобувається відкритим способом). Унаслідок цього й донецький метал має бути нерентабельним на світовому ринку. Але він там цілком конкурентоспроможний. Чому? А тому, що донецьке вугілля для металургів є штучно здешевленим. Його здешевлює вся Україна, забезпечуючи через систему оподаткування й держбюджет величезні дотації на підтримку вугільної галузі. Гроші на це беруть з кишень усіх громадян країни. Копатько «співає пісні» часів протистояння 2004 року, коли Україну свідомо розколювали за регіональною ознакою, ділили на «сорти» та навіювали жителям Донецької й Луганської областей, що вся Україна їх «об’їдає». Тоді не вийшло. Готові спробувати й сьогодні? Але виникнуть проблеми. І не з Західною Україною, а з Причорномор’ям, Слобожанщиною, Наддніпрянщиною, де з’являється все більше незадоволених політикою, що проводиться на користь кадрових амбіцій виключно одного регіону. Наш Донбас ми любимо. Але вся Україна Донбасом не стане...
