У «Свободі на «Інтері» від 27 березня ведучий Андрій Данилевич заявив: «Сьогодні ми першими починаємо відкрито говорити про те, що знають провідні українські політики, але постійно цього не визнають. Ми стверджуємо, що сьогодні в країні триває офіційна фаза підготовки до президентських виборів». Навряд чи цю заяву можна назвати відкриттям. Фаза підготовки до виборів — і це ні для кого не секрет — триває в країні безперервно. Про всяк випадок викуповуються рекламні площі. Про всяк випадок політики щоразу намагаються потрапити на телеекран. Про всяк випадок щоразу обливають брудом опонентів і заявляють про необхідність боротьби з корупцією. Ну чим, якщо не цією «підготовчою фазою», можна назвати телевізійні «звернення до народу України», які останнім часом стали модними серед політиків — чинних (Віктор Ющенко, Віктор Янукович) і, так би мовити, не дуже (Леонід Кравчук). Образ політика, який намагається надати своєму виступу фатальних рис (що досягається Державним Прапором на тлі та акомпанементом у вигляді гучних і патетичних заяв), раніше, здається, не експлуатувався з такою регулярністю. А тепер кожен вважає за обов’язок висловитися саме в такому форматі, роздуваючи дрібні політичні звинувачення у «звернення до народу України».
До прикладу, ефір ТРК «Україна» минулої п’ятниці. Звернення Віктора Януковича, яке транслювалося на початку кожного рекламного блоку під час програми «Шустер Live», було навряд чи виправданим. Не хочеться акцентувати на тому, що лідер опозиції виголошував свої полум’яні промови, читаючи їх із монітора-підказки. Але це було занадто помітно, а тому аж ніяк не надавало переконливості Вікторові Януковичу і його монологу про довгі сто днів очікування. Тим більше, що цей монолог «прокрутили» не один раз. Тим часом виборча кампанія, як нагадав нам «Інтер», вже стартувала. Уже відома навіть точна дата виборів. Не годиться політикам у такий час бути непереконливими... Одним словом, як заявив Віктор Янукович минулого тижня, — «Во все трудные для нашей страны времена наши предки находили в себе силы объединяться и подождать!.. Побеждать!..»
Дві репліки і трисекундна міміка, яку можна було вловити у програмі «Шустер Live» від 22 березня, зробили непереконливим самого Савіка Шустера. Медійники часто недвозначно натякають на те, що в студії відомого журналіста представники деяких політичних сил почуваються як удома. І ось позаминулої п’ятниці один із політиків, обурений бенефісом Нестора Шуфрича, викрикнув: «Вам треба перейменувати програму в «Шуфрич Live». Реакція ведучого була нервовою і ображеною. Він попередив: «Такі жарти тут недоречні». Звичайно, про смаки не сперечаються, тим більше в гуморі. Але нам жарт здався вдалим...
«Інтер» зібрав двох «імовірних» (на чому не втомлювався акцентувати ведучий Андрій Данилевич) претендентів на президентську посаду — Володимира Литвина та Арсенія Яценюка. Монологи екс-спікера-старшого були значно менш цікавими за точні та влучні репліки екс-спікера-молодшогою. Хоча пасажі обох, як годиться, були переважно агітаційними. Інформаційно-аналітичним елементом була, по суті, тільки Ольга Балакірева, голова правління Українського інституту соціальних досліджень ім. Олександра Яременка, яка зосередилася на коментуванні «рейтингових прийомів». На жаль, лише наприкінці програми виступив новий Надзвичайний і Повноважний Посол України в Росії Костянтин Грищенко. На жаль — бо, можливо, йому варто було надати слово трохи раніше. Потреби доводити вагу посади українського посла у Російській Федерації немає, і його позиція, очевидно, є цікавішою за однорідну політичну хулу. Хоча виступ Костянтина Грищенка був недовгим, але він доволі чітко і розбірливо пояснив зумовленість позиції України і щодо Вашингтона, і щодо Брюсселя (де він уже був послом), і щодо Москви, і навіть щодо модернізації ГТС. Пан Грищенко був конструктивним і цікавим. Тобто розмови, по суті, все ж можуть бути цікавими, і навпаки, цікаве — не тільки шоу. Варто звернути увагу, що такий «іспит» перед учасниками «Свободи на «Інтері» працівники зовнішньополітичних відомств складають вже вдруге поспіль. Попередником п. Грищенка був новий міністр закордонних справ України Олег Шамшур.
У студії Савіка Шустера за допомогою прямого включення з Москви в центрі уваги опинився Михаїл Касьянов. Рідко якому гостю, що виступає із Кремлем на бекграунді, вдається примусити конкретних українських політиків не розтікатися, як віск, а сатаніти. Це вдалося Михаїлу Касянову, який чудово вписується в дискусію «Яку Росію я люблю?», яку розпочав «День» серед своїх найповажніших авторів та експертів. Саме таку Росію ми і любимо — ту, яка, відстоюючи власні інтереси, розуміє і Україну. І не діє по відношенню до її права на самовизначення нахрапом. Важливо те, що така Росія є не лише в мистецьких чи письменницьких колах (про які говорить більшість експертів), вона є і в середовищі політичному. Є така Росія і, приміром, у журналістиці. Приємно вражає стаття журналіста Володимира Надєїна «Про користь ненависті до України» (від 27 березня), яку «День» опублікував минулої суботи з посиланням на сайт ej.ru. Серед іншого, привертають увагу слова: «Із Москви тече антиукраїнська жовч, часто нічим не пояснювана. Що тому причина? Чи банківська непрозорість «Газпрому» і «Роснефти»? Особистий інтерес Путіна до вуглеводнів? Сталінська маячня радянської шкільної історії, де все перекручене донезмоги? Бездарність путінських спецслужб, які й брешуть якось сумовито, по-радянському? Особливо виразно все це видно на прикладі Голодомору. Важко вигадати щось образливіше для будь-якої нації, ніж ставлення офіційної Москви до цього найбільшого з нещасть роду людського... Коли настала річниця цього космічного нещастя, Д. Медведєв відмовився приїхати до Києва. У листі Ющенку він засудив політиканство та іншу негідну суєту. Звичайно, був би він обранцем Росії, а не злого прем’єр-міністра, він би пішки приволікся під Дніпровські кручі — й не до Ющенка, а до шести мільйонів пам’ятних свічок, якими слід би осяятися в той день Україні. Залишивши в стороні й суперечливий газ, і замусолену, тричі перебрехану СРСР Переяславську раду, і слиняве слов’янське братство, і те, що Україна — найбільша європейська країна... Не до Ющенка, не в Раду — просто до нещасних жертв зобов’язаний був прибути російський президент. Просто до шести українських мільйонів», — констатує Володимир Надєїн.
Таку журналістську Росію ми теж розуміємо, приймаємо і, можна сказати, любимо.
ДЕ «СОЦІАЛЬНА РЕВОЛЮЦІЯ»?
Поки що не відчутно навіть присмаку «соціальної революції», обіцяної Анною Безулик. Нагадаємо, що у своєму коментарі «Дню» відносно відродженого на «5 каналі» формату програми «Я так думаю» телеведуча обіцяла появу «особистостей» і «нових облич» на екрані. «Ми створили, сподіваюся, достатньо технологічні умови для хоча б короткочасної появи в кадрі нових облич і нових ідей і готові їх допрацьовувати.» Поки що — нічого нового і революційного. Звичайно, як стверджує автор «Дня» Ігор Лосєв, робити остаточні висновки ще зарано. Тим більше, що, на відміну від прем’єри «Я так думаю», яка виявилася вкрай заполітизованою, другий ефір від 26 березня виглядав уже значно солідніше. Зокрема, завдяки цікавим експертам — Олегові Покальчуку, Євгену Головасі... Окрім того, Анні Безулик у професіоналізмі не відмовиш. Саме вона була однією з перших в українському ефірному просторі (тоді ще на каналі «1+1»), хто запровадив формат суспільно-політичного ток-шоу. Тому, сподіваємося, що попри наближення виборів, ми все ж дочекаємося на «соціальну революцію» в ефірі «5-го».
P.S. До речі, про соціальне. Минулої суботи в усьому світі святкували День Землі. Шкода, що в жодній із суперрейтингових програм не знайшлося навіть хвилини для нашої Планети. Мабуть, вона занадто дрібна на тлі великої української політики... Ми постійно акцентуємо увагу читачів на необхідності мислити екологічними категоріями, бо ми вже вкінець засипалися сміттям, а наступної весни до нас, можливо, вже не прилетять птахи. Невже тріск в ефірі замінить нам тріск деркачів і журавлине курликання?..
