Коли надія перевищує страх, то вона породжує відвагу.
Георгій Кониський, український письменник, проповідник, церковний і культурний діяч

Народний імпічмент

Інтерактив з глядачами в ефірі «Шустер Live» засвідчив, що суспільство не довіряє парламенту ухвалення доленосних законів
17 лютого, 2012 - 00:00
«НА ПЛАКАТІ ВСЕ НАПИСАНО» / ФОТО РУСЛАНА КАНЮКИ / «День»

Головною темою багатьох політичних телешоу, певна річ, став парламентський скандал, пов’язаний зі «спецоперацією», проведеною нардепом від БЮТ Романом Забзалюком. Як відомо, йому за перехід на бік влади пообіцяли 500 тисяч доларів одразу й багато потім. Не можна сказати, щоб українське суспільство було дуже вражене цією подією. Як писав Ф. Достоєвський, про одну свою героїню: «І в цю мить вона зрозуміла, що не кохає його, хоча знала про це завжди». Ніхто й раніше в Україні не вважав, що в будинку під куполом на вул. Грушевського зібралися «розум, честь і совість» нації. Просто відомі речі з’явилися в якомусь особливо голому й непристойному вигляді, розвіявши залишки останніх ілюзій щодо непродажності депутатського натовпу. Тому тяжко слухати нескінченні розмови про те, як ВР боротиметься з корупцією, коли переконаний у тому, що саме Верховна Рада є центром корупції й аморальності в країні.

ПАРЛАМЕНТАРИЗМ В УКРАЇНІ ПОТРЕБУЄ КАРДИНАЛЬНИХ РЕФОРМ

Особливо тішить, коли депутати починають піклуватися про моральність простих українців, намагаючись переконати всіх, що головна загроза моралі походить від еротичного журналу або «веселих картинок». Моральним Чорнобилем для України є орган, де все продається й купується, але який, утім, бере на себе сміливість встановлювати в нас закони, вчити нас доброчесності. Парламентаризм в Україні абсолютно дискредитовано, і з цим треба щось робити. Він потребує кардинальних реформ. Тут треба змінити навіть назву. До чого цей радянський атавізм — Верховна Рада? Адже відомо, як корабель назвеш, так він і попливе.

Ми маємо двадцятирічний досвід засилля бізнесменів у парламенті, коли неминучий у цьому випадку конфлікт інтересів завжди розв’язується не на користь держави, а на користь особистого бізнесу. Єдиний вихід — позбавити підприємців можливості ставати депутатами хоча б діючого парламенту, а в ідеалі — всіх структур виборної влади, що, проте, ніяк не завадить їм відстоювати свої права, фінансуючи ті чи інші політичні партії. Але хто, якщо не вони, внесли до ВР дух політичної біржі, торгів, аукціонів? У першому скликанні ВР, коли ділків було дуже мало, рівень продажності депутатів було не порівняти з нинішнім. Слід притягувати до кримінальної відповідальності тих «народних» обранців, які голосують за інших депутатів, інакше цього порушення Конституції ми ніколи не викоренимо. А чому доводиться голосувати за інших? А тому, що чимало депутатів-бізнесменів з’являються в залі засідань ВР украй рідко, адже їм треба керувати своїм бізнесом. Необхідно скасувати депутатську недоторканність, лише тоді ВР припинить бути приманкою, колосальної сили магнітом для системної злочинності. На заперечення колег, що, мовляв, тоді пересаджають усю опозицію, відповідаю: вже сьогодні влада має в парламенті щонайменше 260 «багнетів», а це означає, що може віддати під суд будь-якого нардепа, не порушивши чинного законодавства.

У студії Шустера спікер В.Литвин із сумом у голосі визнав, що найближчим часом повернути довіру до Верховної Ради не вдасться, а помічник ведучого Петро Мага озвучив «екстракт» інтерактиву з глядачами в усій Україні: як такій підкупній Верховній Раді можна довіряти ухвалення доленосних законів, зокрема про землю?

Шустер запропонував двом категоріям глядачів у студії — військовим і молоді, народженій в Україні, відповісти на запитання: чим є скандал Забзалюк — Рибаков — дискредитацією влади, опозиції чи України? Навчені життям офіцери висловилися за те, що, все-таки, влади, а молодь — опозиції, а після переголосування — України. Дещо дивує, що молоді люди спробу опозиції надати докази давно всім відомих явищ у ВР сприйняли як те, що опозиціонерів дискредитує. Тобто слід мовчати й покривати неподобства? Хотілося б вірити, що наше майбутнє керувалося чимось іншим у своїх вердиктах.

ЩО СТОЇТЬ ЗА СИРОМ?

Потім обговорювали демарш російського «санітарно-політичного» лікаря пана Онищенка, котрий звинуватив українських сироварів у масовій фальсифікації харчової продукції. Йшлося про чергову торговельну війну, оголошену Росією Україні. Між іншим, за кілька днів до цього спікер ВР В.Литвин заявив, що зона вільної торгівлі СНД не припинить російських торговельних війн. Тоді навіщо потрібна ця зона? Міністр агропромислового комплексу Присяжнюк закликав не заполітизовувати питання. Щоправда, не зрозуміло, кого: якщо своїх, то в нас і так бояться називати речі своїми іменами, коли йдеться про Росію, якщо Москву, то плювати вона хотіла на всі «пастирські напучення» пана Присяжнюка. А може персонально Геннадія Онищенка, котрий демонструє пласку дотепність щодо нас й заявив, що готовий, щоб подальші переговори з ним про постачання сиру проводило... Міністерство культури України? Важко навіть сказати, хто в цій ситуації викликає більше презирство московського начальника, пан Присяжнюк чи пан Кулиняк... Що ж, якщо нинішня влада в Україні у відносинах з РФ (починаючи ще з виборчої президентської кампанії 2010 р.) сама поставила себе нижче плінтуса, то на кого їй ображатися? Не треба демонструвати малоросійські «доброчесності». Міністр аграрної політики в студії «Шустер LIVE» викручувався, демонстрував дива дипломатичності, й Шустеру доводилося тягнути з нього членороздільні відповіді буквально «кліщами». Міністр присягався, що вони домовляться з Москвою й «повирішують» з нею всі питання. Нам уже давно в точно такому ж стилі обіцяють домовитися з «Газпромом» щодо газу... А тим часом, моноорієнтація на російський ринок ставить Україну в украй уразливе становище, як економічне, так і політичне. Адже в Росії ніяк не можуть, та й не хочуть, відокремити політику від економіки.

Нардеп від БЮТ Сергій Соболєв повідомив, що Онищенко давить українські сироварні компанії, не чіпаючи в Україні тих, що належать російським бізнесменам, забезпечуючи їм таким чином конкурентні переваги. За словами нардепа, нам було б легше, якби Україна підписала угоду про зону вільної торгівлі з Європейським Союзом, але влада цього не зробила. Нам слід шукати нових, неросійських, незаполітизованих ринків, які не є фронтом політичного протистояння. До речі, після безпрецедентної російської торговельної війни проти Грузії ця країна повністю переорієнтовувалася на ринки Європейського Союзу, США, Близького Сходу й сьогодні почувається цілком упевнено, а Михаїл Саакашвілі навіть оголосив за цю війну особливу подяку Росії.

Заклики Присяжнюка безглузді, оскільки саме російська сторона будь-які технічні питання перетворює на політику й пропаганду, покликані обслуговувати тотальну всеосяжну війну проти України, — економічну, політичну, духовну, інформаційну, релігійну, окрім війни в прямому розумінні цього слова. Мета — ліквідація нашої державності й нашої нації, що відрізняється від російської. Не було б сиру, знайшли б щось інше, Кремль невичерпний в антиукраїнських вигадках.

Потім у студії плавно перейшли до обговорення російських президентських виборів, показавши на екрані всі останні московські мітинги. Особливе враження справив колишній театральний, а нині політичний режисер Сергій Кургінян, який проклинав Помаранчеву революцію. Так можна й до психіатра докричатися... А в агітці «101 запитання керівникові виборчого штабу В.Путіна» (в ролі якого виступив кіношник з неоднозначною репутацією пан Говорухін) відкритим текстом погрожували Президентові України, якщо він не здасть свою країну до чергового «СРСР». Савік Шустер процитував одного з керівників УПЦ МП митрополита Одеського та Ізмаїльського Агафангела, який застеріг росіян, що над Росією нависла «страшна загроза Помаранчевої революції» та «похмура тінь Майдану». Церковним ієрархам не слід було б втручатися в поточну політику, бо це не справа церкви. Не кажучи вже про те, що це провокує державу на втручання в церковні справи у відповідь. А патологічний страх деспотичних неофеодальних структур перед демократичною антифеодальною за своєю природою революцією зупинити її не зможе. Ні в Росії, ні в Україні. Адже недаремно відомий у РФ співак Юрій Шевчук ще в травні 2010 року на зустрічі В.Путіна з інтелігенцією назвав Росію «становою країною», де є «князі» й «бояри» з блималками на своїх авто і «тягловий» народ. А Збігнєв Бжезінський висловився в тому сенсі, що нинішня Україна нагадує Річ Посполиту XVII століття з її шляхтою й магнатерією... Наближається революція «третього стану» — середнього класу. Прокльони не допоможуть, як і заклинання на кшталт тих, що багаторічний радник Юрія Лужкова з українського питання, одесит і «ерудит» Анатолій Вассерман виголошував на каналі RTVI, називаючи помаранчеву революцію «рудим бунтом». Але цього не розуміють не лише у верхах, а й у лавах опозиції, де справжній демократизм теж нерідко в дефіциті (зокрема й у внутрішньопартійному житті). Саме це мав на увазі політолог Вадим Карасьов, коли закликав відкрити для громадян закриті політичні «клуби», що звуться в нас партіями, де вже сформувалася своя верхівка, що чіпляється за партійну владу й вельми не зацікавлена в припливі свіжої політичної крові. Навіть у опозиційно-демократичних формуваннях відчувається затхлий дух нашого неофеодалізму, лідерства, вождизму, боязнь чесної конкуренції, прагнення самоувічнення себе коханого та підпорядкування партії особистим інтересам і амбіціям. Змінюваність влади має бути не лише в державі, а й у політичних партіях, зокрема й опозиційних...

У «Великій політиці» Євгенія Кисельова міністр освіти Д. Табачник після жорстких оцінок його діяльності Президентом В. Януковичем м’яко й спокійно, з непохитною переконаністю у власній непогрішимості давав зрозуміти, як глибоко помилився Президент, піддавши міністра критиці. Дисонанс до чинно-нудного виступу вніс редактор «Комментариев» Вадим Денисенко, повторивши запитання, чи не бажає пан Табачник вибачитися перед галичанами за образливі вислови про них (нагадаємо, це ж запитання відразу після приходу Д. Табачника на посаду міністра освіти чиновникові задала головний редактор «Дня» у студії Анни Безулик). Виявилося, що пан Табачник не бажає. В. Янукович може скільки завгодно критикувати цього міністра, який демонструє свою цілковиту невразливість. Мабуть, є якісь серйозні підстави для подібної поведінки?

На десерт Євгеній Кисельов запропонував спілкування через телеміст з володарем дум російської несистемної опозиції Олексієм Навальним. Спочатку все було дуже пристойно й конструктивно. Опозиціонер розповідав, що президентом РФ він бути не хоче, а бажає лише вільних і чесних виборів. Навальний повідав, що корупція — це і є реальна вертикаль влади Путіна й головний спосіб керування країною. А той, хто бореться проти корупції, об’єктивно бореться проти режиму. Але політикам (будь-якої орієнтації) в Росії не вірять, оскільки політика звелася до політтехнологій, до системи, так би мовити, фокусів для маніпуляції масами. Одні й ті самі люди миготять у різних партіях, постійно міняючи свої гасла. Ну, це не лише в Росії... Навальний кинув гасло: потрібна епоха нової щирості. Він виступив проти російського «противсіхства», вважаючи, що воно насправді лише допомагає Путіну зберегти владу та колишній політичний курс. З усім, що сказав Навальний, можна було погодитися. Але наша колега, журналістка Соломко, поставила гостю запитання про його ставлення до України. І «Остапа понесло»... Навальний продемонстрував звичайні для більшості росіян, тобто дикі, погляди на Україну. Гість був абсолютно переконаний, що є єдиний народ Росії й України й нам слід прагнути «інтеграції». Повне й вельми для нас небезпечне нерозуміння й неуцтво. Узагалі, ні від яких навальних жодного добра нам чекати не варто. Не слід розраховувати, що найближчим часом у Росії з’явиться щось прийнятне для нас. Не варто забувати, де закінчується російська демократія... Навальний заявив, що ніхто в Росії не оспорює суверенітет України. Це хімічно чиста неправда. Ще й як (і не лише на рівні слів) оспорюються всі 20 років нашої незалежності. Геополітична сліпота Навального дуже показова. Подібне ставлення до України навіть у середовищі російської демократичної інтелігенції є реальною загрозою нашій національній безпеці. Що тут можна зробити? У нас немає інших важелів, окрім постійного інформування й доведення до відома російської інтелігенції нашої позиції, окрім спілкування й дискусій. Але, на жаль, відсутні майданчики для такого спілкування (якщо не зважати на подвижницькі зусилля газети «День»). А такий Форум української й російської демократичної інтелігенції вкрай необхідний, і чим раніше він почне свою роботу, тим краще. Навіть якщо наші візаві переконаються, що їхня точка зору не є єдино можливою, це стане помітним кроком уперед і прорве ту майже непроникну пропагандистську блокаду, ту ідеологічну стіну, яку так активно зводить сьогодні російська влада між своєю країною й зовнішнім світом.

Ігор ЛОСЄВ
Газета: 
Рубрика: