Ігор Юргенс опублікував у «Ведомостях» статтю про те, чому Дмитро Медведєв має залишитися на другий термін. Називається вона «Медведєв має стати російським Лі Куан Ю».
Нагадаю, що прем’єр-міністр Лі Куан Ю керував Сінгапуром від імені Партії народної дії (People’s Action Party) з 1959 року по 1990 рік.
За цей час Сінгапур:
— зумів зберегти незалежність, що на початку 60-х здавалося абсолютно неможливим для країни, що займає площу 710 кв. км і відокремлена кілометровою протокою від агресивної Малайзії і 20-кілометровою протокою від ще агресивнішої Індонезії;
— збільшив ВВП на душу населення в 40 разів;
— посів перше місце у світі з легкості ведення бізнесу (рейтинг World Bank);
— розділив разом із Данією і Новою Зеландією перше місце по відсутності корупції (рейтинг Transparency International);
— посів третє у світі місце (рейтинг IMF) за рівнем ВВП на душу населення.
Ключовим моментом реформ Лі Куан Ю стало створення системи індивідуальних пенсійних рахунків, гроші на яких частково брали з самого працівника, а частково — з працедавця. Під заставу цього рахунку працівник міг купити квартиру, і Сінгапур швидко став державою приватних власників — власників квартир.
Другим ключовим моментом була реформа системи освіти. У країні, де 80% населення — китайці, Лі Куан Ю не побоявся закрити університети, де навчання вели китайською, і змусити весь свій народ говорити по-англійськи. При цьому, незважаючи на прекрасну систему освіти (школярі Сінгапуру — кращі в світі з математики і випереджають навіть Китай), уряд Сінгапуру досі оплачує кращим студентам навчання в американських вузах в обмін на обіцянку відпрацювати на уряд.
Третім ключовим моментом була боротьба з корупцією. Лі Куан Ю дістався важкий спадок — тріади, корумповані поліцейські та вакуум на місці англійців, які виїхали. Зараз Сінгапур вільний від корупції повністю — зате його чиновники отримують зарплати такого ж рівня, як і ті, що вони отримували б на такому ж за відповідальністю місці в приватному секторі. Зарплата прем’єра — три мільйони доларів.
Четвертим ключовим моментом була інтернаціоналізація економіки. У той час, коли всі країни «третього світу» говорили про проклятий Захід, який «хоче нас пограбувати», Лі Куан Ю на колінах запрошував транснаціональні корпорації в країну. Сінгапур став центром мікроелектронної промисловості. Тепер він також має третій за величиною в світі нафтохімічний комплекс і другий (за низкою позицій — перший) порт.
І, нарешті, — природа. Бруд і убогість у Сінгапурі були надзвичайні. 1964 року біля прем’єрського кабінету паслися корови, а екологія була жахлива, бо Сінгапур, розміщений майже прямо на екваторі, у зоні тропічного rainforest, — це тропічні зливи, які, якщо дерева зрубано, вимивають із грунту всі поживні речовини. По всьому світу було розіслано бригади, які завезли до Сінгапуру 8 тис. видів дерев, з яких прижилися 2 тис. За 40 років із колоніального смітника, де біля річки Сінгапурки жили 900 тис. свиней, так що річку можна було пронюхати раніше, ніж побачити, Сінгапур перетворився на місто-сад.
При цьому Лі Куан Ю ніяк не можна назвати демократом. Йому довелося витримати жорстку сутичку з китайськими комуністами (які 1960-ми в Південно-Східній Азії були куди агресивніші, ніж III Інтернаціонал), і в цій сутичці він був нещадний. Він заарештовував політичних противників і закривав газети (ніколи не ховаючись за суперечки господарчих суб’єктів). «Я великий прихильник насильства», — пише Лі Куан Ю у своїх мемуарах і пояснює причину: у роки, коли Сінгапур окупували японці, вони розстрілювали місцевих жителів за найменший гріх (і дивом не розстріляли самого Лі), тоді, незважаючи на убогість, злочинності в Сінгапурі не було.
Попри те, що Лі Куан Ю прийшов до влади на чолі лівої партії, уся його політика була спрямована на створення власника, а не утриманця. Дотепники стали навіть розшифровувати PAP (People’s Action Party) як Pay and Pay. У Сінгапурі немає допомоги з безробіття, і воно становить всього 2%. У Сінгапурі немає бідних районів: місто зачаровує зеленню, чистотою і красою повсюдно.
А політика, яка ще в студентстві відбирає в чиновники кращих і дає їм гігантські зарплати, привела до парадоксального й малозапозичуваного за межами Сінгапуру результату. Сінгапур — єдина країна у світі, де державні корпорації успішніші, ніж приватні. Приватний мільярдер у Сінгапурі — це або іноземець, або банкір, або девелопер (причому зазвичай девелопер цей у дитинстві вчився погано, тому що якби вчився на «відмінно», він би отримав держстипендію і став би менеджером 200-мільярдодоларового суверенного фонду Temasek, який з моменту становлення — 37 років тому — у середньому приносить 17% річних).
А тепер питання: уявляєте, як би потішилися наші ефективні менеджери в Temasek?
