Події кількох останніх тижнів, що вивели величезну кількість підприємців на захист своїх економічних свобод, показали: українське суспільство стоїть на порозі важливого поворотного моменту. І було б дуже добре, щоб за допомогою різностороннього та глибокого зондуванням ми безпомилково визначили, що це за момент. Особисто мені він нагадує картину зародження польської «Солідарності». Щоправда, з 30-річним відставанням і з характерними для українських процесів ускладненнями, пов’язаними, як казав колись посол Єжи Бар, із «наближеністю до епіцентру ураження». Тому швидше це наш шанс Солідарності.
Підприємці висувають до влади цілком прагматичні вимоги. Тим, хто сьогодні виходить на вулиці з плакатами «Донбас — за спрощену систему податків» точно є що втрачати. А це вже зовсім інакша мотивація, ніж та, що вивела людей на Майдан 2004 року. Із їхніми політичними гаслами та енергією, яка незаслужено пролилася золотим дощем на незміцнілі голови політиків. Пролилася — і пішла в землю... не в пісок.
Продовжуючи «солідарну» аналогію, дуже важливо поєднати щойно зароджений рух підприємців із відповідним громадянським імпульсом. Створити запит на нову якість політики. Адже досі українці боролися за свої права фрагментарно: хтось — за пільги, хтось — за свободу слова. Така розпорошеність є однією з причин політичної поразки. Натомість нова якість політики означатиме боротьбу за повноту влади, політичних та економічних свобод для українців в Україні. Інакше, ми як сиділи всі ці роки на краю лави у власній хаті, так і сидітимемо.
Першими це мають зрозуміти передові люди в суспільстві. Серед них — журналісти, завдання яких — правильно використати свої можливості. Зіставити рух українських підприємців із «Солідарністю» — означає створити нову продуктивну модель сприйняття: люди інакше сприйматимуть те, за що вони борються та значно відповідальніше ставитимуться до своїх кроків. Важливо не розібрати цінність моменту на якісь побутові сюжети.
Утім, журналістика може піти й іншим шляхом — і продовжувати боротися за свободу слова для, так би мовити, свого приватного користування. Але в такому випадку треба розуміти: якщо журналіст тільки те й робить, що бігає за політиками та піарить їх, якщо протягом 20 років він так і не дотягнувся до рівня осмислення проблем власної країни, то хіба може такий журналіст претендувати на захист свободи слова з боку громадськості?
Свобода слова на рівні завдань своєї країни — ось що важить. Я абсолютно переконана, що 30 років тому в Польщі ніхто на «стандарти відстороненості» не молився. І, висвітлюючи точки зору Ярузельського та Валенси, журналісти не сиділи збоку склавши руки. Вони активно включилися в суспільно-політичні трансформації Польщі, бо це була їхня країна!
Свобода слова — це санітарна норма, від якої треба відштовхуватися. В новітній історії України бували випадки її перевиробництва, коли спливало чимало фактів, які заслуговували на цілком конкретну реакцію. Втім, із певних причин в країні не знаходилося достатньо сил, аби цю правду «вжити» та зробити належні висновки. Це стосується і плівок Мельниченка, і низки корупційних скандалів, і політичної поведінки персонажів.
В Україні проблема невміння казати «ні» проявляється на глобальних рівнях — журналістики та суспільства. Зараз — саме час навчитися відмовляти.
Минулотижневий виступ в одному із загальнонаціональних ефірів Сергія Тігіпка був у цьому контексті доволі показовим. Треба віддати належне віце-прем’єрові в тому, як заповзято він відстоював Податковий кодекс (документ, треба визнати, доволі грамотний, щоправда не для актуальних українських обставин), але його аргументація так само, як аргументи його колег на захист нового кодексу викликали в моїй уяві виразні паралелі.
Заможні українці люблять бувати в Парижі. Тож, за нагоди варто було б поцікавитися колізіями навколо постаті французької королеви Марії-Антуанетти. Вона ввійшла в історію не лише як предтеча Французької буржуазної революції, а й завдяки апокрифічній фразі: якщо у них немає хліба, нехай їдять тістечка! Саме так відреагувала королева на тривожні повідомлення про голод серед французьких селян. Цілковита абстрагованість правлячої еліти від стану та потреб народу. Це серйозний сигнал. А часом — і серйозний фінал...
Українці хочуть платити податки! Але відмовляються платити хабарі. Реформа податкової системи повинна починатися саме з реформування податкової адміністрації, про що свідчить, зокрема, досвід Грузії. А якщо вже і йдеться про громадян, то передусім тих, хто поповнює казну Кіпру. Бо серед сильних світу українського чимало таких, хто навіть не уявляє, як у цій країні платяться податки.
Тому коли Сергій Тігіпко, стверджує що Податковий кодекс — справа виключно експертів, а не народу, та ототожнює себе із професором Преображенським, мені здається, що його система координат дала збій. По-перше, це рівень українського народу дозволив йому винести чимало історичних рішень і, по-друге, саме цей доволі високоосвічений народ свого часу виштовхали з їхніх робочих місць на вулицю. Немало з українських «професорів Преображенських» — так сталося — торгують із лотка. А їхні антагоністи солідно представлені в рейтингах «топ-100 найвпливовіших».
Повернення до норми, впорядкування суспільних відносин — це надзавдання для «свободи слова», яка зрештою має перейти у «свободу діла». Журналістика поглядів і цінностей — це пролог до перемоги нашої Солідарності.
Продовжуємо обговорення з експертами «Дня»
КОЛИ «СВОБОДА СЛОВА» ПЕРЕЙДЕ У «СВОБОДУ ДІЛА»?
Тетяна СТРОЙ, голова Донецької обласної громадської організації «Донецький прес-клуб»:
— Справді, свобода слова в Україні перетворилася на постійний «базар», особливо в теле- і радіо просторі. Ніби і теми обирають для ток-шоу й різноманітних програм важливі, гострі. Але проблема в тому, що актуалізуючи важливе питання (хай то в ток-шоу, чи в журналістському розслідуванні), журналісти не йдуть далі — в українській журналістиці не прийнято спостерігати проблему в розвитку, повернутися до теми, упевнитися, що проблема розв’язана, показати, які наслідки вона мала, як вплинула на героїв матеріалу (кого покарано або врятовано) тощо. Оголили проблему, викинули в інформаціний простір — і все...
По-друге, чи висвітлюються переважно важливі для суспільства теми? За цей час так звана свобода слова перетворилася на вільний доступ не до тем, матеріалів чи інформації, а до великих політиків. Їхні обличчя й прізвища стали знайомі кожній дитині, а висловлювання з тієї чи іншої проблеми більш нагадують саморекламу. Втім журналісти не дуже переймаються подібним, у кулуарах парламенту чи уряду без проблем можна взяти інтерв’ю в будь-якого «актуального» політика, замість того, щоб шукати і збирати необхідний матеріал про життя простих людей. Представники ЗМІ годують аудиторію гарячими новинами про те, як «пани скубуться», аби вони (люди) не помічали між цією безглуздою балаканиною нагальних проблем країни, а точніше реальних причин проблем.
По-третє, щодо праці журналістів. Кожна людина має дотримуватися певних правил, мати свою внутрішню свободу і мораль, якщо вона пішла працювати в журналістику. Журналіст має розуміти, що це не лише робота, а й важлива соціальна місія, наслідки його роботи безпосередньо впливають на розвиток суспільства. Не треба закривати добровільно собі рота лише тому, що здається, що твоя тема не буде підтримана редактором твого ЗМІ. Не треба соромитися висловлювати свою точку зору — хоча б у колі колег, на планерках, засіданнях редколегії тощо. Не треба боятися змінювати місце роботи, якщо, крім зарплати, тебе більше нічого тут не влаштовує. Сьогодні є багато різноманітних ресурсів, де можна вільно висловлювати свою думку.
І останнє. Щоб за словами відбувалася дія, необхідно, щоб самі люди почали поводити себе більш активно. Не лише обурювалися вголос тим чи іншим явищем, а вживали якихось заходів. Вчилися звертатися до чиновників у судах /депутатів/ шляхом запитів, доводити справу до кінця, змушувати владу реагувати на потреби людей. Об’єднували зусилля, створювали реальні, дієві громадські організації.
Також для справжньої свободи слова потрібні гарантії захисту тієї людини, яка говорить правду (журналіста, експерта, слідчого, політика тощо), і передбачена законом відповідальність людини за ту інформацію, яку вона надає.
Юрій МАКАРОВ, журналіст, телеведучий:
— По-перше, в Україні досі не створена система незалежних ЗМІ. Я від початків незалежності спостерігав за розвитком ситуації на власні очі, і тому можу стверджувати, що для власників ЗМІ їхні медіаактиви не є профільними. Для людей, які засновували або купували той чи інший засіб масової інформації, він був або забаганкою, або, швидше за все, інструментом впливу. Майже ніхто із власників не розглядав видання або канал як окремий бізнес або як елемент реалізації певної суспільної місії. Звісно, є винятки. Але загалом система була сконструйована саме таким чином. Тому перш ніж говорити про утиски, потрібно проаналізувати, яка мета існування в Україні газет, журналів і телеканалів.
По-друге, суспільство не має навичок користування ЗМІ. Це наслідок відсутності авторитетних медіа (звісно, теж є винятки, але...), яким би суспільство вірило, на які б покладалося, в яких би воно відчувало нагальну потребу. Якщо завтра помре «New-York Times», це буде травма не лише для Америки, а й для значної частини світу, яка користується цим інформаційним ресурсом. У нас, окрім «Дня», «Дзеркала тижня», «Української правди» — від себе заради морального задоволення я додам ще «Український тиждень», — фактично немає видань, які були б загальнонаціональною потребою. Та й перелічені видання є необхідністю тільки для своєї обмеженої у чисельності аудиторії. Можна довго міркувати з приводу того, як так складалося історично, про те, хто в цьому винен та хто до цього доклався, але це вже сентимент. Що з цим робити, я, чесно кажучи, не знаю. Окрім загальних речей щодо необхідності розвитку, підвищення звичайної компетентності журналістів. В Україні є окремі журналісти виняткової якості та кваліфікації, які б не загубилися в жодній країні, в жодному середовищі. Але на загал ця спільнота має проблеми: люди там не дуже сумлінні, не дуже старанно перевіряють інформацію, не надто переймаються. Тому проблеми свободи слова в Україні — це передусім проблеми самої преси.
По-третє, у нас є проблема гнучкості хребта. Зараз я спостерігаю превентивну реакцію у багатьох видань, які просто з обережності уникають певних тем. Тому ставлення влади до преси видається цілком адекватним. Якщо преса буде настільки якісною та безкомпромісною, що їй не буде чого закинути, то, очевидно, до цієї преси ставитимуться значно серйозніше. Але все це виховується практикою. Необхідність у свободі слова — не просто каприз, а усвідомлення того, що без повноцінної інформаційної картини не можна визначити горизонт подій і планувати своє майбутнє жодній окремо взятій людині. Якщо люди не звикли планувати своє майбутнє далі, аніж до наступних вихідних, то вони й не відчувають потреби в інформації.
Окрім того, рівень довіри в українському суспільстві — будь-кого до будь-кого — надзвичайно низький. І ця якість соціального капіталу унеможливлює використання тих інструментів, які у зрілих сталих суспільствах є, так би мовити, кров’ю у судинах суспільного організму.
Андрій КУЛИКОВ, ведучий програми «Свобода слова» на ICTV:
— Щоб свобода слова переросла у свободу діла, потрібно відстежувати, які наслідки мали ті чи інші публікації або програми, домагатися від влади конкретних відповідей на поставлені запитання. Також, на мою думку, потрібно виробити нові норми, підходи щодо того, яким чином і ЗМІ, і пересічні громадяни можуть отримати потрібну інформацію від державних структур. Журналістам особливо важливо, висвітлюючи проблемні теми, не заспокоюватися, а, якщо потрібно, втретє, вчетверте адресувати владі свої запитання.
Професійне виконання журналістами своєї роботи є найпершим засобом у правильній боротьбі за свободу слова. Але, якщо ми бачимо, що це не дає відповідних результатів, журналісти, стурбовані станом свободи слова, повинні брати участь у заходах протесту — мітингах, протестах, петиціях. Окрім того, надзвичайно необхідно доносити до громадян важливість наявності в суспільстві свободи слова.
Iгор СЮНДЮКОВ, вчений, публіцист, редактор рубрики «Iсторія та Я» в газеті «День»:
— Проблема свободи слова є винятково складною і важливою. Справжня свобода слова стане можливою в нашому суспільстві лише тоді, коли пересічні громадяни зрозуміють, що це не абстрактна забаганка, а те, що безпосередньо пов’язане з їхнім життям та добробутом. Бо якщо суспільства позбавляють свободи і, насамперед, свободи слова й думки, то не буде й добробуту. Коли переважна більшість українців це усвідомить, лише тоді можна буде говорити про справжню свободу слова не на рівні гасел, декларацій, а на рівні конкретних справ. Але нам не можна забувати також про створення громадських електронних засобів масової інформації. Подобається нам це чи ні, але телебачення значно сильніше впливає на уми наших громадян, аніж газети або радіо. Поки ми не створимо громадське мовлення, яке буде незалежним від будь-яких політичних сил і особливо від бізнесу, проблема свободи слова залишатиметься для нас актуальною.
Леся ВОРОНЮК, журналіст, Чернівці:
— Поняття «свобода слова» часто межує з явищами жовтої преси та чорного піару, маніпуляцій громадською думкою, тому відстоювати цю свободу мають право не всі, а тільки ті, хто ще керується принципами моралі та об’єктивності. Побороти утиски свободи слова можна тільки єдиною позицією журналістів.
Артем ФIЛIП’ЄВ, кандидат юридичних наук, декан правничого факультету Національного університету «Острозька академія»:
— Хороший приклад свободи слова по-українськи — вийти у пустелю і кричати там усе що завгодно. Це буде місце максимальної свободи слова, тому що там тебе ніхто не чує і нікому ти своєю свободою слова не заважаєш. Проте справжня свобода слова є там, де кожне слово породжує якийсь наслідок. Особливо це стосується тих, для кого свобода слова — це професія або її елемент, як, наприклад, для журналістів. Коли журналіст пише статтю, то ця стаття повинна мати наслідки, у першу чергу — правові. Якщо журналіст говорить неправду, то це породжує наслідки для нього, а у випадку з правдою наслідки породжуються для тих, про кого він говорить. У нашій країні на сайтах або в пресі пишуть статті про різних людей, дії яких, за оцінками навіть пересічного юриста, тягнуть не на один злочин. І коли після такої статті немає жодних наслідків, то навряд чи можна говорити про свободу слова як про реальну річ. Це абстракція або ілюзія. На мою думку, в першу чергу повинні бути вироблені механізми продукування наслідків. Тобто, ти сказав слово або журналіст щось написав — і є результат, для нього або для третьої особи, але порожнечі бути не повинно. Натомість в Україні її забагато: журналісти пишуть, а інші роблять вигляд, що нічого не відбулося. Хоча, з іншого боку, передбачені правові механізми контролю за такими речами. Кримінально-процесуальний кодекс України говорить, що публікація в пресі може стати підставою для порушення кримінальної справи. Але чи справді порушувались кримінальні справи після таких публікацій щодо чиновників або високо посадовців — лишається питанням. Крім того, є також проблема суспільства, яке читає, дивиться, слухає, але не реагує.
Iгор ЛОСЄВ, доцент, кандидат філософських наук:
— Я мушу сказати, що останні п’ять років, що ми прожили, дали нам урок відносно того, на що перетворюється свобода слова, коли вона позбавлена відповідальності. Навіть на філософському рівні свобода тісно пов’язана з відповідальністю. Свобода без відповідальності — то є сваволя. В Україні була медійна сваволя, коли почасти журналісти дуже ентузіастично розгойдували човна, який називається Україна, абсолютно не замислюючись про наслідки. Ця наша свобода слова нагадувала ситуацію, характерну для європейських країн 20 — 30 рр. минулого століття — «бєспрєдєл». Оцей, так би мовити, «бєспрєдєл» медійної свободи, коли все можна, коли не працюють жодні моральні та культурні гальма. А це закінчується авторитарним суспільством, коли свобода слова взагалі розглядається як щось вороже правлячому режиму. Себто від безмежної свободи доводиться переходити до абсолютної обмеженості. Нездатність українського медійного простору до самообмеження, саморегуляції призвела до того, що зараз починають діяти зовнішні щодо цього медійного співтовариства механізми регуляції.
На мою думку, за свободу слова має боротися кожен журналіст, коли він обстоює свої погляди у своїх публікаціях, передачах тощо. І зараз кожен журналіст матиме чудову можливість бути борцем, бо ситуація така, що треба або змагатися за своє право висловлюватися так, як ви вважаєте за потрібне, або йти геть з професії. Або перетворитися на, вибачте, «шістку», яка виступає як голос свого господаря.
Що стосується колективних журналістських акцій, закликів, то це, звичайно, має сенс, але кожен журналіст насамперед має працювати над собою сам, відмовитись від внутрішньої самоцензури в, так би мовити, поліцейському сенсі цього слова, висловлюючи свою точку зору, думати про те, наскільки вона може бути корисною для суспільства, а не про те, чи сподобається вона керівництву.
Ганна БЕЗУЛИК, телеведуча:
— Для журналіста відповідальне використання слова — професійний обов’язок, а не тільки особистий вибір людини. Тому проблема в першу чергу в професійних стандартах. Саме цим повинно й може перейматися медійне середовище, як раз професійні стандарти воно повинно й може встановлювати. І тільки воно здатне, з одного боку, унеможливити банальні провокації, примітивізм та «замазуху», з іншого, зробити це й не піддатися спокусі «культурного, політичного, фінансового» цензурування.
Боротися за свободу слова треба, об’єднуючись довкола професійних цінностей та керуючись у роботі професійними стандартами. Публічно підтримувати всі можливі добрі починання колег, створювати впливові медіа-об’єднання, і для початку, принаймні, всерйоз перейнятися створенням потужного медійного профсоюзу.
Володимир ПРИТУЛА, керівник комітету з моніторингу свободи преси в Криму:
— Справді, в Україні сформувався зараз сурогат свободи слова, коли соціально важлива проблематика підміняється марнослів’ям. Справа в тому, що проблему свободи слова, як і проблему удосконалення її якості, самим журналістам не вирішити. Для цього потрібна допомога й підтримка суспільства, відповідальних політиків, соціально відповідального бізнесу. З іншого боку, суспільство має саме вимагати від мас-медій соціально відповідальної позиції, а не імітації свободи слова. Журналісти ж мають в рамках своєї соціальної місії вимагати від суспільства формування дійсної свободи слова. Мені здається, що в нас слабкі зараз обидві ці ланки. В умовах тиску нової влади журналістика принишкла, у масі своїй боїться братися за по-справжньому важливі теми, а суспільство теж під тиском влади поки мириться з пустослів’ям ЗМІ. Тут потрібна підтримка, в першу чергу, наших університетів, громадських організацій, третього сектора, які мають вплинути не тільки на підготовку кадрів, але й на свідомість журналістів та їхньої аудиторії, сформувати ситуацію взаємної відповідальності мас-медій і суспільства. Значна роль у цьому процесі керівництва держави, але поки в Україні не сформована відповідальна і прогресивна політична еліта, — щось говорити тут досить важко. Слід сказати, що з плином часу, так чи інакше, в Україні формується певний розподіл на якісну, соціально відповідальну журналістику та жовту пресу. Реакція журналістів та суспільства на певні соціальні події співпадає. І в цьому плані я оптиміст. Якщо буде розвиватися вільна економіка, то буде розвиватися і демократія, а разом із ними й вільна журналістика.
Окремо боротися за свободу слова, як видно з досвіду, нема сенсу, бо всі права і свободи людини взаємно пов’язані. Звичайно, від свободи слова багато залежить — і свобода пересування, і свобода життя, і свобода бізнесу, і свобода віросповідання. І тому, якщо суспільство буде відстоювати всі свої права, воно, звичайно, відстоїть і справжню свободу слова. Сьогодні ж в Україні на перше місце виходить право суспільства на вільне підприємництво. Якщо суспільство підтримає протест малого бізнесу і свободи підприємництва, то і свобода слова в ньому буде забезпечена. І тут кожна відповідальна людина мусить відгукуватися на всі проблеми, які виникають з правами людини в Україні, бути соціально відповідальною. Якщо зараз почалася хвиля протестів суспільства проти ігнорування владою річниці Голодомору, то кожна відповідальна й соціально активна людина мала б підтримати ці вимоги. Якщо почався протест дрібних підприємців, то, незалежно від того, чи ти бюджетник, чи підприємець, чи державний службовець, — ти маєш підтримати ці загальнолюдські права, і в першу чергу це мають підтримати ЗМІ. Найголовніше — об’єктивне висвітлення цих подій. Тоді, відстоюючи кожну таку вимогу суспільства, кожну «гарячу» точку в системі прав людини, суспільство відстоїть і свободу слова. Що стосується конкретно журналістів, їхнього вкладу в цю боротьбу: я думаю, — якщо кожен буде солідаризуватися з колегами, висвітлювати проблеми колег, то ця цехова професійна солідарність може дати значний результат. Якщо ж це стосується тебе, то, перш за все, слід працювати професійно, слід іти до кінця, до останнього, до суду, відстоювати свою правоту і свої права. Бо свобода слова, крім суспільства загалом, відстоюється і на робочому місці кожного журналіста.
Остап ДРОЗДОВ, автор і ведучий програми «Прямим текстом» («УТ-Захід»), Львів:
— Свобода слова у нашій країна поки є лише великою потіхою. Суспільство тішиться тим, що вважає свою країну цивілізованою і демократичною, журналісти тішаться, дискутуючи між собою на тему того, вільні вони чи ні (хоча насправді вони є найманими працівниками). А політики, відповідно, дуже тішаться, тому що заробляють собі бали на темі свободи слова, хоча самі вони здебільшого є власниками засобів масової інформації. І в цьому я вбачаю фатальну долю свободи слова в нашій країні: на жаль, вона стала декорацією для режиму. Тобто цей міф про свободу слова, ілюзія, яку ми маємо, виправдовує існування саме такої країни, а не європейської та цивілізованої. Так триватиме, допоки журналісти матимуть змогу говорити практично все, але їхні слова не матимуть ніяких наслідків, і герої їхніх публікацій не нестимуть ніякої відповідальності. Тобто ми маємо віртуальну реальність, коли дійсно можна говорити багато про що, але кожен журналіст повинен розуміти, що коефіцієнт корисної дії від того, що він говорить і пише, є дуже низьким. У нас є свобода висловлення, але в нас немає свободи впливу того, що написано. Аби щось змінити, на мій погляд, журналістам потрібно припинити миритися з роллю найманого працівника у приватному підприємстві, яким є канал чи газета, а ставати співвласниками своїх ЗМІ, своєї професії та змінювати свідомість, культуру свого медіавласника. До демократії треба привчати. Поки журналісти на це не здатні. Наша професія вкладається у три поняття — найманий працівник, штатна одиниця приватного підприємства, ретранслятор чужих смислів. І проблема полягає, окрім іншого, ще й у тому, що серед самих журналістів мало носіїв високих смислів. Більшість колег добровільно приймають нав’язані правила гри, ілюзію. Усе починається із середовища, яке ще саме не доросло до того, щоб свобода слова перестала бути міфом і прикриттям для влади.
Наталя ЛIГАЧОВА, шеф-редактор проекту «Телекритика»:
— Я вже п’ять років кажу на всіх можливих заходах, присвячених проблемам медіа, дві речі: по-перше, потрібно прийняти як факт, сумний, але який ми не в змозі змінити, — перетворення телебачення на: а) інструмент задурювання громадян країни через насадження на ньому суцільної розважалівки низького штибу, яка виправдовує себе хіба тим, що приносить власникам телеканалів надприбутки; б) інструмент політичних маніпуляцій з масовою свідомістю виборців.
Цей сумний факт не означає, що якась дуже нечисленна частина телевізійних журналістів не повинна намагатися утримати ТБ хоча б у мінімальних межах пристойності. Однак слід реально оцінювати сили й покладати сподівання на те, що наше ТБ найближчими роками може перетворитися на соціально відповідальний бізнес, — не доводиться.
По-друге, звідси очевидними є два шляхи напрямку дій заради свободи слова як свободи діла: перший шлях — підтримувати насамперед через меценатство та ініціативу все тих самих олігархів мати якісь репутаційні проекти серйозних друкованих видань, причому саме щотижневих, а не щоденних, хоча б тому, що це дешевше. Другий шлях: створення мережі інтернет-проектів — від інтернет-ЗМІ до блогів, соціальних мереж тощо. Там ті журналісти, які бачать у своїй професії не лише спосіб заробляти гроші, а й певну соціальну місію, зможуть реалізувати себе як чесні професіонали.
Сьогодні саме на це, я так думаю, мають бути спрямовані зусилля адекватної частини медіа-середовища. А ще — на те, щоб об’єднуватися у створенні таких ЗМІ і способів комунікації соціально активних громадян з представниками різних громадських рухів.
До діяльності зі створення нових — громадських — ЗМІ потрібно ще додати діяльність із детального моніторингу подій та процесів, які відбуваються у традиційних — олігархічних і державних ЗМІ. Головна мета: практично, таким чином, здійснюючи тест на демократію для політиків і, передусім, для чинної влади. І це для того, щоб давати їй адекватну оцінку і доводити до відома громадян своєї країни, так і до міжнародного співтовариства. Такий громадський контроль до певної міри таки спроможний стримувати владу в її тотальному бажанні контролювати ЗМІ. У цьому ми переконалися завдяки руху «Стоп цензурі!». Нехай ми не подолали цензури, але змусити владу збавити тон і дотримуватися хоч якихось рамок — передусім щодо того, щоб зберегти хоча б певний ступінь плюралізму на телеканалах, нам усе ж вдалося.
Підготували Марія ТОМАК, Вікторія СКУБА, Микола СЕМЕНА, Сімферополь, «День», Сергій КОРОБЧУК, Донецьк
