На російському телебаченні жанр ток-шоу досить поширений. В першу чергу, на федеральних каналах. Незважаючи на те, що тема Крымнаш, Донбас у цілому відходить на другий план у російській пропаганді, на зборах так званих експертів і політологів у студіях українське питання обов’язково наявне. Також обов’язкова присутність експертів із Києва.
При цьому стало певним ритуалом після буквально двох-трьох слів українського гостя відразу на нього накинутися, не дати сказати те, що він хоче. Бували випадки, коли київський політолог після питання ведучого ще не встиг узагалі нічого сказати, як уся зграя накидається на нього — аж до рукоприкладства. Роль ведучих теж далека від загальноприйнятих у цивілізованому телебаченні норм. Вони не лише не зберігають безсторонність, чого повинні дотримуватися, навпаки, часто стають провокаторами галасу та хаосу, який насилу зупиняється.
Склад російських учасників досить постійний. Це прокремлівські політологи та запрошені так звані громадські діячі. Як правило, присутні фігуранти режиму Януковича, що втекли до Росії. Все це телевізійне воїнство виконує одне завдання — тролити і затикати роти гостям із Києва. При нагоді показати на їхньому прикладі, як потрібно було вчиняти з революцією на Майдані.
Склад українських експертів і політологів, яких запрошують на московські ток-шоу, теж вельми одноманітний. Зазвичай це Вадим Карасьов, Олеся Яхно та В’ячеслав Ковтун.
Хоча всі вони не обіймають жодних офіційних посад, глядача підводять до думки, що вони представляють київську владу і повинні за все відповідати. Так створюється живильне інформаційне середовище для рукоприкладства як у прямому ефірі, так і поза ним.
Особливо дістається В’ячеславу Ковтуну. В перерві зйомок програми «Время покажет» на Першому каналі його побив колишній голова так званої ради міністрів ДНР Олександр Бородай. На телеканалі російського Міністерства оборони «Звезда» його ударив по обличчю глава департаменту інформації «Комитета спасения Украины» Юрій Кот. А 2015 року на нього під час зйомок програми «Барьер» накинувся одіозний Володимир Олейник. Розборонив їх ведучий Володимир Соловйов, який декілька хвилин із задоволенням спостерігав за тим, що відбувається. У березні 2016-го на виході з каналу невідомі встромили Ковтуна в торт.
Апофеозом став епізод у вересні на передачі НТВ «Место встречи». Ведучий Андрій Норкін виштовхав зі студії українського політолога Сергія Запорозького. Глядачам ведучий повідомив, що не потребує порад «усякого барана».
Напевно, настільки зухвалий хід ток-шоу змусив керівництво, принаймні, Першого каналу, надати дійству більш респектабельного вигляду. Передача «Время покажет» на Першому каналі 31 жовтня почалася досить спокійно. Більш того, приблизно 1 хвилину і 21 секунду Ковтуну дали говорити спокійно, але далі все перейшло в стандартну ситуацію. Крики, галас, взаємні звинувачення. Тобто, ці ток-шоу не ставлять своїм завданням довести до глядача погляди протилежної сторони. До того ж і аргументація Ковтуна була якоюсь невиразною. Відчувалася спроба якось пом’якшити конфронтацію. Відверто слабким був пасаж, що справа припинення вогню — в руках військових. Опоненти це відразу відчули і почали клювати Ковтуна, якому довелося захищатися підвищенням голосу і ставати схожим на опонентів. Дивно, що він не сказав про те, що бойовики та їхні російські куратори розташовують свої вогневі точки в житлових районах, прикриваючись мирними жителями як живим щитом. Так само, як терористи в Іраку та Сирії.
Причини, що спонукають Москву вважати за необхідне використовувати тих чи інших згодних на всі приниження українських експертів, цілком очевидні.
По-перше. В такий спосіб демонструється так звана свобода слова в російському розумінні. Мовляв, запрошуємо навіть людей з ворожої держави і навіть на декілька секунд, інколи і хвилин даємо їм слово.
По-друге. На екрані демонструється присутність в Україні людей, які хоч щось можуть сказати в умовах панування прозахідного режиму. І таким чином непрямо продукується думка, що свобода слова є в Росії, а в Україні її немає. Ось і доводиться хоч за такою, але їхати до Білокам’яної.
По-третє. У Москві наполегливо шукають тих, хто хоч у чомусь може вважатися якщо не проросійським, то хоч би на міліметр наблизитися до таких. Відверто проросійських знайти можна, але вони настільки маргінальні, що навіть невимогливим щодо цього московським телеканалам вони не потрібні.
Зовсім інше питання: навіщо українським експертам узагалі їздити в сусідню столицю, де їх відверто третирують і принижують?
Начебто є важлива мета — донести хоч за декілька секунд альтернативний погляд. Теоретично це так, та тільки реальність зовсім інша.
Російському інтернет-порталу «Лента.ру» Вадим Карасьов пояснив, що участь у російських шоу — це «некий челлендж, проверка профпригодности». Крім того, «Ми в Росії виконуємо роль опозиції. Опозиціонери, навіть якщо вони ходять на шоу, дуже обережні у висловах. У нас обмежень немає. Ми можемо сказати і про Росію, і про Україну те, що хочемо і вважаємо правильним». Цікаво, Карасьов насправді вірить у все сказане чи уникає відповіді?
Хто б заперечував проти участі українських експертів у російських передачах, якби це були справжні дискусії, під час яких можна донести наш погляд на проблеми. Нічого цього немає. Більш того, в їх особі принижують усю нашу державу. Цей факт надає всьому, що відбувається на російських екранах, зовсім інший сенс. Дивно, що фахівці-політологи вдають, що цього не розуміють.
Який же вихід. Доведеться набратися терпіння і дочекатися, коли в Росії буде адекватніша влада. Тоді будуть усі підстави їздити до Москви. Поки цього немає, робити на федеральних каналах нічого. Якщо згодні на приниження, то про країну все-таки треба подумати.
