Рік тому (див. №№ 226 і 231 за 2003-й) наша газета провела опитування, в ході якого спробувала за допомогою медіа-експертів, тележурналістів та керівників вітчизняних телеканалів знайти відповіді на низку запитань, а саме: що слід розуміти під визначенням «соціальна відповідальність ТБ»; наскільки соціально відповідальним є наше ТБ; до чого може призвести сприйняття ТБ виключно як бізнесу. Один із наших респондентів тоді, визнавши, що між наявністю у країні соціально орієнтованого ТБ і розвитком власної держави є зв’язок (нехай і не прямий), водночас відзначив, що комерційне ТБ функцію суспільного у повному обсязі виконувати не може, «оскільки має за визначенням ставити за мету прибутковість, що базується на високій глядацькій популярності». З цього коректного формулювання можна зробити висновок, що соціально орієнтований телепродукт у вітчизняного глядача апріорі менш популярний, аніж комерційний (у традиційному розумінні — розважальний). І, загалом, саме цей аргумент дуже часто використовувався керівниками вітчизняних телеканалів, коли йшлося про те, чому в ефірі так багато «попси».
А в понеділок по восьми телеканалах транслювали теледебати (цього разу вже — повноцінні) між кандидатами на пост президента України. І сумарний рейтинг склав (за даними компанії GfK-USM) 46,9 %. При цьому, як повідомляє Інтерфакс-Україна, канали привернули до себе увагу 89% (! — Ред. ) аудиторії. Таким чином, український телеглядач спростував думку про себе, як про обивателя, якого окрім «мильних опер» та висмоктаних із пальця «жовтих» історій мало що цікавить. Звичайно, у країні — виняткова (навіть для традиційно гарячого періоду виборів) ситуація. Безумовно, ставки в цих виборах дуже великі. Але навряд чи лише цим пояснюється увага до по-справжньому живої дискусії між двома політиками. Можливо, глядач просто «дозрів» для нової якості телебачення? У будь-якому випадку, з вищезазначеними цифрами тепер доведеться рахуватися, визначаючи, що цікаво, а що ніби нецікаво нашому телеглядачеві.
Інше питання, що політично активне та соціально відповідальне ТБ передбачає увазі, серед іншого, публічність політика не як одну з бажаних для нього якостей, а як обов’язкову умову його можливості відбутися як політику взагалі. Зрозуміло, що публічність не обов’язково має на увазі ефективність. Але відсутність цієї якості однозначно знижує політичний ККД у кілька разів. Чи багато українських політиків уміють бути по-справжньому публічними? (Хоча, звичайно, не варто забувати й про те, що у значної частини представників вітчизняного політикуму протягом довгого часу просто не було «технічної» можливості свою публічність реалізувати). Чи багато хто з тих, хто публічним бути не вміє, готові такими стати? На ці запитання частково вже дозволило відповісти українське телебачення після другого туру президентських виборів. Можливо, ще більшою мірою воно дозволить зробити це після 26 грудня. Якщо, звичайно, знову не повернеться — із тих чи інших причин — до статусу фабрики з виробництва псевдореальності (у тому числі й політичної), а спробує хоча частково (оскільки «рвати велику вагу» відразу все ж таки не варто) стати реальним засобом комунікації. І, бажано, комунікації не лише між владою та опозицією (хто б не опинився в цих якостях), а, передусім, між чиновником і так званим середньостатистичним українцем, між Заходом і Сходом країни, між СПІВгромадянами, нарешті, — тільки без попереднього навішування ярликів «переможців» і «переможених», «прогресивних українців» і «непрогресивних», «патріотів» і «не патріотів».
