Професія журналіста в Україні залишається вельми престижною. Цього року першокурсниками різних вишів, де готують «гієн клавіатури, мікрофону й телекамери», стали сотні дівчат і хлопців. Але чи усвідомлюють у свої 17—18 років вони вповні те, які проблеми та які завдання постають і поставатимуть перед журналістикою не в абстрактному часі-просторі, а у світі українських реалій? Боюся, що не дуже. А тому паралельно з навчанням юнкам і юнакам, якщо вони справді прагнуть зробити щось корисне для суспільства, потрібно ще й цілеспрямовано та послідовно «ліпити» самих себе.
Дозволю собі висловити кілька думок із цього питання. І передусім скажу майже єретичну річ: журналіст, який має тільки професійні знання та вміння — не більше, ніж підставка для мікрофону чи додаток до телекамери. Адже місія (вдамся до пафосного, але точного слова) журналіста і журналістики як соціального інституту — не просто фіксувати вислови та дії політиків, спортсменів, зірок шоу-бізнесу, соціологів тощо — аж до «маленьких українців» — а домагатися донесення до масової (або цільової) аудиторії максимально об’єктивної інформації про минуле, сучасне й майбутнє світу людського буття. Від села й малого містечка до всієї країни та планети.
Бо, як на мене, модна нинішня формула західної журналістики про «баланс» у висвітленні тих чи інших подій — це справжня світоглядна порнографія, яку французький філософ Філіпп де Лара афористично сформулював так: «П’ять хвилин для Гітлера, п’ять хвилин для єврея». Ось вам, мовляв, дві правди, обидві рівноцінні, а все інше нас не стосується... Годі й казати, що такий підхід не має нічого спільного зі справді найкращими журналістськими традиціями, які мали на меті не «баланс», а об’єктивність. Баланс між білим і чорним — це сірість, а там, де вона торжествує, як писали понад півстоліття тому брати Стругацькі, до влади неодмінно приходять чорні сили (за яких і поняття балансу, і поняття об’єктивності втрачають свій сенс). В Україні як, можливо, мало де у світі, цю небезпеку ми відчули на собі...
Інакше кажучи, не слід знімати капелюх перед «стандартами світової журналістики». Не забуваймо, що традиції західної журналістики в умовах свободи слова включають у себе й Volkischer Beobachter (яка з 1925-го по 1933-й виходила щоденно в тоді ще демократичній Німеччині), і L’Humanite (яка з 1920 по 1999 роки відкрито «підривала капіталістичний лад», наразі ж є «незалежним виданням», але видавцем її є сталіністська компартія). Це тільки два зразки преси, пов’язаної з тоталітарною пропагандою, а їх за останнє століття у Європі налічуються сотні, якщо не тисячі. Крім того, були і такі видання, як паризька газета L’оеuvre, що у травні 1939 року надрукувала статтю «Помирати за Данциг?». У статті йшлося, що вимоги Німеччини віддати їй Данциг є справедливими, а Гітлер після приєднання цього міста вгамує свої апетити. Стаття звинувачувала поляків в істеричній поведінці та втягуванні Європи в непотрібну війну через відмову піти на угоду з Гітлером і закликала французів не лити кров за «безвідповідальних польських політиків». І хто скаже, що ці традиції не живуть і по сьогодні?
Крім того, Україна невідомо ще скільки часу буде де-факто «прифронтовою державою». Навіть якщо Путіна змусять піти, Навальний чи Ходорковський проводитимуть, зайнявши місце у Кремлі (уявімо собі майже неможливе) ту ж імперіалістичну політику, тільки більш м’яку, а тому й підступну. Вони перебудовуватимуть скажене необільшовицьке путінське царство у таку собі «ліберальну імперію», яка ґрунтуватимуться, крім іншого, на ідеологемах «спільної культури та історії» (які, до речі, проголошував Ходорковський у Києві, приїхавши під час Революції Гідності). Це не означає відмову від свободи слова, але означає її добровільне самообмеження у випадках, коли йдеться про реальну загрозу людським життям. Треба обов’язково вивчати — це стосується не тільки студентів, а й (передусім!) журналістів зі стажем — досвід Ізраїлю, єдиної демократичної держави Близького Сходу, і разом із тим — «прифронтової держави» від моменту свого постання, і передусім досвід успішної співпраці журналістської спільноти з силовими структурами.
Отож, повертаючись до проблеми виходу за межі тільки професійних знань, можу зауважити (підстави для цього дає мені не лише чималий, починаючи з перебудови, досвід написання текстів і роботи перед мікрофоном радіо, а й двадцятилітній редакторський стаж), що досягнення об’єктивності викладу можливе тільки в разі ґрунтовної самоосвіти та успішного проходження «життєвих університетів». Дехто з моїх знайомих журналістів здобув ще один-два дипломи, щоб досконало знати ті царини, в яких вони працюють, бо ж вітчизняні урядовці й політики нерідко є невігласами з великим апломбом, і якого балансу не намагайся дотриматися, обидві сторони будуть брехати, хоч і по-різному, а це означає, що журналіст стає співтворцем брехні...
А щоб донести аудиторії об’єктивну інформацію, журналіст має добре знати психологію. За нормальних обставин найлегше засвоюється те, що перебуває в «зоні найближчого розвитку» особистості. Але ж хіба в Україні обставини нормальні? Тоді треба або загнати аудиторію у стан шоку, зруйнувавши усталені стереотипи та соціальні міфи, або працювати за принципом step by step, змінюючи знов-таки «зону найближчого розвитку» й апелюючи до неї.
І ще одне. Великих грошей журналістика в Україні не принесе. Такі гроші можливі, якщо «прийняти причастя буйвола» (знову цитую Стругацьких, які були не лише визначними письменниками і мислителями, а й блискучими публіцистами). Тоді ви зможете, ймовірно, навіть побудувати триповерховий заміський будинок із закритим плавальним басейном, але втратите себе — з сумними кінцевими наслідками. А це — найгірше, що може статися з людиною.
«День» поцікавився у студентів-першокурсників, чому вони обрали фах журналіста і що за допомогою нього хочуть змінити в країні?
«ТРЕБА БУТИ СПРАВЕДЛИВИМИ...»
Ілона ЗАХАРУК, Чернівецький національний університет імені Юрія Федьковича:
— «Я цього хочу. Значить, це буде», — ці слова Генрі Форда стали для мене життєвим кредо. З дитинства мені подобалось писати вірші, згодом — статті, і, коли я підросла,то зрозуміла, що свої вміння повинна використати у виборі професії. Не уявляю себе ніким іншим, окрім журналіста. Безперечно, хочу ним бути не через гонорари чи славу, а щоб займатися тим, що мені дійсно подобається. Хочу прокидатись із думкою про те, що йду на улюблену роботу, де мене чекають люди, які мене розуміють. Бути у «своєму» середовищі. Так, зараз у нашій країні дуже важкий час, але для мене це не причина відмовлятися від омріяного фаху. Я вірю у щасливе майбутнє своєї країни. Зараз безліч солдатів воюють, помирають на війні і не бояться, то чому повинна лякатись я? Мені настільки подобається ця справа, що навіть не знаю, чи хотіла б щось міняти у журналістиці. Хіба у самих журналістах. Щоб вони були справді журналістами, тобто справедливими людьми, що не поширюють неправдиву інформацію. Бо на кожному лежить відповідальність за ту інформацію, яку він «несе у маси». І, знаєте, я не боюся тієї відповідальності у майбутньому. Бо якщо ти говориш правду — вона зовсім не страшна.
«ЗАРАЗ УКРАЇНІ ВІДЧУТНО БРАКУЄ ЖУРНАЛІСТІВ ІЗ НАЦІОНАЛЬНОЮ ПОЗИЦІЄЮ»
Софія ТРОЩУК, Львівський національний університет імені Івана Франка:
— Українська журналістика тільки починає свій шлях розвитку, але ми, студенти журфаку, маємо наміри довести її до ідеалу. В Україні зараз надто складна ситуація, яка потребує медійного розв’язку. Саме тому я й обрала журналістику: тільки власним «пером» зможу допомогти Батьківщині, зможу внести свою лепту у вирішення, так би мовити, холодної війни. Бо журналіст — це передусім громадський діяч, людина, яка відчуває всіх навколо, а вже потім писака, телевізійник. У час АТО журналіст — це воїн, який відстрілюється з медійних барикад. Це людина, яка захищає людей і саме поняття «нація». Адже зараз Україні відчутно бракує журналістів з чіткою національною позицією. Її я відстоюю ще з сьомого класу, відколи вирішила стати кореспондентом. З тринадцяти років я захоплювалася професією, яка приносить не статки, а суспільну користь. Відтоді я позиціоную себе як «писаку»: стараюся вже з юних літ прив’язати себе до блогів, волонтерських видань, журналістських спільнот. І, хоч шлях мій лише розпочався, я маю твердий намір змінити якість української журналістики.
«ДО НАШОГО ФАХУ МАЄ БУТИ БІЛЬШЕ ПОВАГИ»
Тетяна ШЕВЧУК, студентка факультету філології і журналістики Херсонського державного університету:
— Я обрала професію журналіста, тому що це творча, цікава робота. Це завжди щось нове: люди, події, постійне навчання, розвиток. Зараз у нашій країні дійсно складні часи. Професія журналіста стає дедалі небезпечнішою. Але від того не менш важливо. Є чимало людей, які недоброзичливо ставлять до журналістів. Зокрема до тих, які пишуть і говорять про те, чого б не хотіли розкривати на загал певні групи осіб. Тому на журналістах лежить велика відповідальність. Думаю, що я теж зможу взяти її на себе.
В найближчий час хочу, щоб змінилося ставлення простих людей до журналістів. У нас є свобода слова, засобам масової інформації не диктують, що можна писати, а що ні, як це було в Радянському Союзі. Але все-таки до професії журналіста має бути більше поваги. І змінити це мають передусім самі журналісти: своєю роботою, своїм прикладом. Для цього журналіст, як на мене, повинен мати активну громадянську позицію, бути не просто спостерігачем, а активним учасником. Мене зараз найбільше хвилює ситуація в Україні, політичні процеси. Цими темами хочу займатися в подальшому. Але поки ще не маю достатньої бази, аби братися за такі серйозні теми. Тому прийшла вчитися.
Підготували Аліна ВАВРИНЮК, Чернівці; Ірина СТЕЛЬМАХ, Львів; Іван АНТИПЕНКО, «День», Херсон
