Мабуть, ювілеї — це те, чого Поет потребує якнайменше. А проте ювілей, наскільки б важким він не був, часом постає приводом дуже важливим. Це час підбити підсумки і підвести риску. Минулий тиждень у Києві пройшов під знаком поезії Ліни Костенко... Під знаком повернення справжньої поезії. Але також важливо, щоби свято поезії не обмежувалося «красною» датою чи одним тижнем. Такі явища потребують осмислення з відстані часу.
Насправді, як мені здається, Ліна Василівна нікуди й не йшла — вона весь час незримо (і зримо!) була дуже близько. Можливо, нарешті минулий тиждень поставив риску під часом, коли в українській літературі панували кволі напівходульні тексти й нещирі, удавані емоції, коли вже в незалежному часі нові автори прагнули зробити будь-що, аби привернути до себе увагу: встати на голову, облаяти когось, цинічно критикувати попередників. Нарешті є всі підстави сподіватися, що література в Україні — це не лише волання, не лише скетчі, а й саме життя. Правда, чи всі захочуть почути правду?
...тепер вони вже не шакали,
тепер вони: то «за», то «проти»,
то шахраї, то патріоти.
(Цитовані у статті вірші Ліна Костенко прочитала під час презентації «Берестечка» 22 березня в Українському домі).
Творчість Л. Костенко — більше за творчість. Вона виростає з минувшини й сьогодення, з радості й смутку, зрештою, з моральної величі. Безперечно, література аж ніяк не має бути дороговказом, путівником, повчанням. Але якщо текст якісний, якщо в ньому відчувається велич авторської думки, розкошування словом, сила духу, а не смакування недоїдками попередників, тоді він «вдаряє» по читачеві; він у жодному разі не залишає свідомість у стані спокою. Коли мелодія монотонна, без ритму й вібрацій, без піке й падінь, тоді вона позначає смерть. Творчість Л. Костенко жива, бо — багатогранна, вихороподібна. Це оркестр людських переживань різних регістрів — від жалю до любові, від каяття до іронії. Сміятися над собою — мистецтво. Ми ж розучилися сміятися: життя змушує нас мислити трагічно, переживаючи гіркоту розчарувань, а література натомість пропонує не смішне, а вульгарне, цинічне. Сміх і вульгарність — речі несумісні. Сміх величний — лише велика людина здатна сміятися (й над собою також). Вульгарність — результат «недосотворення» себе, химерний покруч у час травмованої суспільної психіки.
Ті, хто ще здатний зрозуміти велич Поета, завжди знали, що Ліна Василівна ніколи не полишала літератури, що вона працює цілодобово, зокрема в час, коли більшість із нас уже спить. На жаль, поки ми не мали змоги доторкнутися до створеного, бо тексти не видавалися (хіба що піратство набирало обертів). Ліна Василівна обрала для себе іншу стратегію: величну і, по суті, трагічну. Мабуть, цю стратегію можна назвати стратегією Абсолютної Творчості (щось подібне до абсолютного слуху чи абсолютного Духу), емансипованої від метушні, біганини, галасу. Так працював Селінджер. Так працює Зюскінд.
Так працює й Ліна Костенко.
Справжній Поет не потребує галасливого визнання. Його визнає Творчість, а не людина. Тим більше, що ми часом узагалі звикли до антилюдяного у своїй природі правила: генія визнають після життя. Правильно, Поет є Творцем — долі, Слова, історії.
Але це Слово може реалізуватися лише в людському сприйнятті. Коли цього немає, то не відбувається руху ідей у соціальному просторі. Попри те, що ми сьогодні живемо в часи інтелектуальних пітекантропів і кусючих павуків, усе ж таки не можна повністю віддавати їм простір.
Є ж бо ті, хто, вгамувавши спрагу, вже десятиліття сумирно чекає на Слово Ліни Василівни по всій Україні: від Донецька до Львова, від Одеси до Луцька.
На жаль, часом мовчання породжує особливий культ. Поет стає ідолом, а Слово поета втрачає живильність, бо сприймається спорожнілою юрбою бездумно, ніби інерційно, не через матерію розуму й духу.
Кричали ледарі: «Нам лідера!
Хоч поганенького! Аби!»
На цю біду немає лікаря...
Не дай Бог, бути лідером юрби!
Насправді кожний великий Поет завжди бачить майбутнє. А майбутнє в нас — трохи сумне, бо в ньому немає близьких людей, нашої молодості, нас... Майбутнє відкривається перед нами, аби ми навчилися пошановувати хвилину. На жаль, минулого тижня доводилось бачити, як часом поезія, коли Ліна Василівна читала вірші під час презентації перевидання «Берестечка» (видавництво «Либідь») в Українському домі, не знаходила адекватного осмислення.
Слово-біль Поета, який має транс-історичний зір, не потрапляло в серця. Бо коли ти відчуваєш біль, ти не можеш миттєво аплодувати, коли на язиці осідає гіркота, — не можеш ейфорійно й солодко посміхатися.
Які засиджені скрижалі!
Яке злиденство зветься шансом!
На жаль, уже і в цій державі
Стаю потроху дисонансом.
Це неприродно. Це не по-людськи. Ліна Костенко — Поет, який може бути й ніжно-ліричним, і епічним. Іронічним і героїчним. Зрештою, поезія завжди багатолика, вона не має одного явища.
І це не романтичний ідеал. Так, у ХХ столітті література стала масовим товаром, результатом культурного виробництва. Але ніколи поезія не може бути масовою, на відміну від прози. Вона передає те, що не промовляє «огульно» й «загалом». Потрібне високовольтне зчеплення поезії з думкою — ось тоді відбувається катарсис.
Але коли ми лише механічно плескаємо в долоні після кожного вірша, то чи встигаємо ми спинити хвилину, щоб замислитися? Це ж про мене цей вірш? Я ж відчуваю те саме? Але я нікому не міг (могла) сказати про те, що мені так болить.
Доводилося бачити й інші цікаві речі, коли Ліну Василівну, замість автографа, просили просто доторкнутися до книжки. Елементи (рудименти) сакрального в безчесному повсякденні. Поет має бути певним взірцем, поезія має приносити насолоду й возвеличувати людину передовсім для творення себе, для «палання» ідеєю.
Мало хто усвідомлює, що навіть ідучи по автограф, ми потрапляємо в особистісний простір іншої людини. Поета. Ми ж повинні поважати свободу Поета і плекати таку саму свободу в собі. Ліна Костенко — це унікальний приклад свободи й гідності. Поет мужньо витримав кількагодинні черги з проханням підписати книжку. Ба більше, Поет витримав десятилітнє мовчання, і в цьому мовчанні творив себе, не пускаючи в себе флюїди метушливого світу, який ліз через вікна й двері. «Переможе той, хто витримає на 15 хвилин більше». Ця мудрість, яку омовила Ліна Василівна на презентації «Гіацинтового сонця» Ольги Богомолець, — також одне з мотто в житті Майстра. До речі, нові книжки, що представляють творчість Ліни Василівни, повертають нас до античного розуміння мистецтва в повності, в неподільності на форми: поряд із віршами поєднано дивовижні ілюстрації Сергія Якутовича («Берестечко») та Івана Марчука («Гіацинтове сонце»), інтелект літературознавців Івана Дзюби, Оксани Пахльовської, Володимира Панченка із музичною думкою лікаря Ольги Богомолець. Це вже синестезія, неподільність повноти художнього буття!
Зустрічі Ліни Костенко з читачами 22 і 28 березня засвідчили, що в Україні українська книжка може бути потрібною. Вона є потрібною. Люди потомилися від мотлоху макулатури. Потомилися від естетичної глухоти й несмаку. Потомилися від монструозних псевдопсихологічних інсинуацій. Потомилися від самотності в пустелі, яку оточують шакали й змії. На жаль, Поет також сьогодні змушений існувати в оточенні шакалів. Хочеться вірити, що Бог дає Поетові достатньо сил, щоб подолати все й зробити те, що Поет має зробити. Коли людина ставить перед собою найвищу морально-етичну планку, то будь-які вказівки стають зайвими.
Ми ж маємо вірити Поетові. І ставати собою в кожному Слові. Не пережите слово Поезії — мертве, воно не дає нічого для нашої душі. Поезія, яка не промовляє, яка не живить емоцію, — холодна. Поезія Ліни Костенко крім того, що промовляє до сердець, знімає намул псевдореальності, змушує нас переживати щось справжнє й надає сил.
«Історія така, що рухається за принципом маятника», — неодноразово наголошувала Ліна Костенко. Ще античні мудреці казали, що гідна людина не повинна піддаватися спокусам і афектам ані в найприємнішу мить, ані в найскрутніший час. Афект — це відлуння нашого «Я», що, ніби ліки, до певної межі є помічним, а далі може заподіяти шкоду. Гранично точна поезія Ліни Василівни допомагає нам бути гідними й плекати в собі відчуття сили й ладу, творити сильну емоцію, яка може знищити ворога або ж нагородити полум’ям очищувальної любові.
Певним мотто на презентації «Берестечка» були слова з цієї поеми: «Немає часу на поразку». Як відомо, саме цими рядками завершується текст. Але цьому передує історична візія України, внутрішнього стану великого Богдана Хмельницького... Не має часу не поразку той, хто створив себе, хто у змаганні з часом знайшов осердя. Лише в змаганні з дійсністю ми стаємо собою. І вже тоді не маємо часу на поразку. Ця фраза — не гасло, яке потрібно викарбувати на щиті, щоби з піднятим забралом рушити в бій. Такий бій нагадуватиме змагання з вітряками. Бій із собою (з хуторянством, із провінційністю, з пафосом порожніх фраз) — ось що значно складніше. У такому змаганні створили себе шістдесятники. З такої боротьби вийшла переможцем Леся Українка.
Недаремно до вибрання творів Лесі Українки саме Ліна Костенко напише переднє слово про шлях «сходами гігантів». Гігантом для неї залишається Леся Українка. Той, хто має особливі стосунки зі Словом, здобуває здатність існувати в часі й поза часом.
«...Лесю Українку переслідувало видиво кам’яної пустелі. Камінь мав обриси сплячого раба, й вона все надіялась, що той раб пробудиться, камінь ворухнеться, коли той замордований Орфей подужає піднести сопілку до вуст...
Леся Українка все життя зверталася до свого народу, хотіла розтлумачити йому його. Але її мало хто розумів.
Необхідність пояснювати — вже це одне сковує уяву. А геній — це також і уява. Геній — це сміливість, це прорив, це ламання канонів і традицій, це вихід на нові естетичні орбіти. Український геній прикований до гарби. Він не може її перекинути — навіщо ж шокувати і так засмучений народ? До цензури державної додається ще й власна: письменник повинен писати тільки те, що потрібно народові. Громадянська лірика і цнотливі катрени. В найглухіші роки реакції — зашифрований смисл, алюзії, аналоги, натяки, алегорії — всі ці вимушені баласти поетики, все це обмежує можливості, сковує уяву, скеровує її в одне річище, виснажує інтелект» («Геній в умовах заблокованої культури»).
Ось лише кілька фрагментів, які показують, наскільки тонким і гранично виваженим видається діалог двох великих поетес початку і кінця ХХ століття, на відміну від сучасного переписування Леся Українки «під себе», яке ми маємо в деяких працях. Ліна Костенко прагне подати Лесю Українку як символ світової культури, через яку українська література змогла вийти на якісно інший вимір — моралі, етосу, релігійності. Леся Українка передовсім у драматичних творах звернулася до тем світової гуманітарної ойкумени, адаптуючи їх до української ментальності. Натомість українська культура й досі не змогла оговтатися від цього прориву. Лише тепер, у столітті ХХІ, ми інтуїтивно розуміємо, що до цього прориву так ніхто і не доріс. Ліна Костенко говорить про свою предтечу неголосно, але виважено, не дозволяючи ані порожньої риторики, ані галасливих відкриттів на порожньому місці, усвідомлюючи, що духовний простір гігантів ніколи не може бути вичерпаний...
«Всебічно освічена і високообдарована людина, Леся Українка працювала на рівні світової літератури, твори її мали загальнолюдський сенс. Водночас у її античних і християнських сюжетах неважко вчитати пекучі аналогії, весь гордіїв вузол національної історії і всю гостроту на всі часи актуальних проблем». Ліна Костенко акцентує передовсім на залученості української культури в контекст світової у творчості Леся Українки: «У Європі був один час, на Україні — інший.
І коли Леся Українка поверталась на Україну, там теж не всі тямили, що перед ними письменник світового масштабу, митець, причетний до вищих духовних цінностей, людина, що могла б дати національному театрові незмірно більше, ніж він міг узяти».
Дозволю собі досить розлогу цитату, яка пояснює, як один Геній може прочитувати іншого Генія (шкода, що в українській мові від Генія неможливо утворити адекватну форму жіночого роду):
«Найсумніше, що вона все це бачила, розуміла, свідомо прийняла свою долю. Вона знала свою безвихідь у ті «глухонімі часи».
Бо коли Торкватто Тассо божеволів, то його мучителі добре знали, хто він. Вони йому хоч мертвому, а таки поклали на груди лавровий вінок. А про Лесю Українку поліцейський пристав писав: «...некая Леся Украинка», часом плутаючи її з «Еленой Пчелкой», — для нього це було всього лише коло людей «сомнительной благонадежности» («Поет, що ішов сходами гігантів»).
Ліна Костенко живе у своєму Часі. Але також вона повертає загублений Час і Україні. Було б чудово, якби не лише один тиждень, а рік пройшов під іменем Ліни Костенко. Тоді можна було б сказати, що нарешті Україна навчилася шанувати своїх велетів. Не поклонятися їм, а шанувати й розуміти. Ліна Костенко — Поет, творчість якого, безперечно, вартує Нобелівської премії. Але ця премія — не результат навіть одного року. Зрештою, це випробування, яке може або пройти, або не пройти Україна. Не премія має бути стимулом, а потреба гідної думки про себе у світі. Коли голосом української культури (думки) у світі стає поезія Ліни Костенко, тоді можна не хвилюватися за майбутнє України.
