Із Жанною ми знайомі кілька років, відколи вона звернулася до мене з проханням підтримати її проєкт: укладання книжки про історію 51-ї окремої механізованої бригади, що дислокувалася у Володимирі-Волинському. Бригади, ненавчені бійці якої першими були кинуті у вир неоголошеної війни на сході. Жанна могла тоді просто зібрати тексти, які писали волинські журналісти про бригаду, та видати книгу. Але детально заглиблювалася і заглиблювалася в розповіді, аналізувала їх, отримувала нові повороти в подіях та шукала істину. Водночас шукала і спонсорів для видання книги, і змогла це зробити. Книжку «51/14» перевидали вже кілька разів.
Коли ж почала працювати фахівцем зі зв’язків із громадськістю та ЗМІ комунального підприємства, це було досить несподівано. Кардинальна зміна професійних інтересів... Заради чого? Але коли на її сторінці у соцмережі з’явилися емоційні пости про роботу підприємства, ставлення жителів до послуг, які воно надає, стало зрозуміло: не така проста ця комунальна служба... І якщо ми звикли бачити пресслужби в органах влади, політичних та громадських організаціях, то, здавалося, навіщо така служба в комунальному підприємстві?.. Про це і наша розмова.
— Ви працювали у різних сферах. Чому пішли прессекретарем управління водопровідно-каналізаційного господарства Володимира-Волинського? Що знали про цю сферу?
— Так, дійсно, мені доводилося працювати у різних сферах: газеті, інтернет-виданні, на ДП «Волиньвугілля», навіть відслужити у Державній прикордонній службі України. Вважаю, ці зміни у житті лише додали мені досвіду, адже журналіст повинен бути обізнаним у всьому. Тому, коли запропонували посаду фахівця зі зв’язків із громадськістю та ЗМІ комунального підприємства, без вагань погодилася. Адже це ще один досвід.
Про роботу водоканалу, це вже зараз можу робити такі висновки, не знала нічого. Як і більшість містян, спостерігала за нею збоку. Зізнаюся, хорошого мало. Це й часті пориви водогону по місту, і тарифи, які щоразу зростають, через що підприємство наштовхується на критику з боку містян. Та коли стала працювати, побачила зовсім іншу картину.
— Наскільки відрізняється сприйняття споживача послуг від розуміння проблем підприємства, коли на ньому працюєш?
— Я б сказала, кардинально різниться. Люди бачать лише обгортку, на жаль. Ніхто не цікавиться її наповненням, бо тоді б інакше ставилися до діяльності не лише водоканалу, а й інших комунальних підприємств, які не завжди можуть належно виконувати свою роботу через певні обставини. А це й брак кадрів, фінансування, допотопна техніка, на якій неможливо працювати, зношеність мереж.
— Чого не бачать люди і якою є реальність? Якою її побачили ви?
— Тарифи. Одне з найболючіших питань. На жаль, не лише наше підприємство, а й інші змушені їх піднімати. Зокрема, на зміну тарифів водоканалу найбільшою мірою впливає: зміна вартості електроенергії, збільшення витрат на амортизацію, зростання витрат у зв’язку з підвищенням цін на паливно-мастильні матеріали, запчастини, реагенти для очищення води, вартість газу, металу та інше.
Пориви. З цією проблемою зіштовхуються чи не усі водоканали. Головна причина — зношеність мереж. Ніколи не можна вгадати, де і коли станеться порив. Тому, як тільки він трапляється, аварійні служби одразу виїжджають на ліквідацію. Під час виконання ремонтних робіт працівники підприємства можуть зіштовхнутися з низкою проблем: несправність застарілої техніки, відсутність запчастин, та й погодні умови нерідко перешкоджають роботі, особливо у зимову пору, коли замерзає земля і доводиться діставатися до місця пориву. Робітники докладають усіх зусиль задля того, аби у найкоротший термін усунути проблему, але не все від них залежить. Та люди цього не розуміють і доволі часто критикують підприємство.
— На вашу думку, чому люди не шанують роботу тих, хто їх обслуговує?
— Вони не заглиблюються у неї. Для них головне — щоб була у квартирі вода. Все інше їх не цікавить. Хоча чимало мешканців не мають морального права вимагати надання послуг від водоканалу. Це люди, які роками не платять за водопостачання. Їхній борг перед підприємством сягає понад 1 мільйон гривень, загальний — понад 4 мільйони. Є також жителі, які, вимагаючи надання якісних послуг, самі створюють аварійні ситуації, забиваючи каналізаційну систему сторонніми предметами. І хоч скільки водоканал звертався з проханням цього не робити, вони все одно продовжують засмічувати мережі.
Те саме і з крадіями води. Контролери нерідко виявляють ліві врізки — це вода, за яку ніхто не платить. Особливо у поливальний період. Тому такі жителі не бажають пускати з перевіркою контролерів.
— Які, на вашу думку, завдання прессекретаря комунального підприємства? Чи вдається донести до споживачів розуміння, що не все залежить від комунальників, але і від самих споживачів — також? Бо заборгованості мешканців тягнуть і підприємство назад.
— Інформувати населення про роботу підприємства, попереджувати про планові ремонтні роботи, які проводить водоканал, а також про відключення водопостачання у випадку поривів. З цим можна справитися.
Зізнаюся, не завжди вдається достукатися до споживача. Однією з проблем є його небажання розуміти ситуацію, а також незнання законодавчої бази та ігнорування рекомендацій підприємства. Для прикладу, неодноразово водоканал звертається до людей з проханням вчасно подавати показники для нарахування оплати. Чимало споживачів цього не роблять, а потім приходять з претензіями, оскільки у таких випадках нарахування здійснюється по-іншому. Не ліпша ситуація з встановленням лічильників. Люди не розуміють, що це насамперед вигідно для них. Та все одно багато хто відмовляється їх встановлювати, як і від повірки, вважаючи, що за неї повинно платити підприємство, хоча у законодавстві чітко говориться про те, що ця послуга оплачується коштом споживача, оскільки не входить у тариф. Борги — гостра тема не лише нашого підприємства, а й усіх. Хочу зазначити, здебільшого не бажають платити ті, хто має можливість це робити.
— Ви з самого початку приміряли, образно кажучи, спецівки працівників водоканалу. Буваєте на об’єктах, бачите роботу, аварійні ситуації. І які робите висновки?
— О так, працюючи у різних сферах, доводилося і в шахти спускатися, і зброю в руках тримати. І хоча у прямому сенсі спецодяг на теперішній роботі не одягала, але часто буваю на поривах, при відкачуванні нечистот, де люди чого лише не кидають в мережу. І з контролерами ходжу. Інколи й поліцію на підмогу викликаємо... Неможливо знати роботу підприємства, сидячи у кабінеті.
Впевнено можу сказати: комунальна сфера — найневдячніша робота. Та хоч як би там було, її працівники намагаються виконувати свої обов’язки попри різні обставини, з якими зіштовхуються у процесі роботи.
— Хто ці люди, які працюють у такій, відверто кажучи, невдячній сфері? Чому вони сюди приходять на роботу? Що їх тут втримує?
— Я б назвала їх альтруїстами. Вони трудяться на благо інших, отримуючи за свою брудну та невдячну роботу смішні кошти. Але чоловіки звикли до неї, досконало знають, що робити і як робити. Єдина проблема — стара техніка, яка часто виходить з ладу, але вони лагодять її й продовжують працювати. Наразі міська влада планує придбати дві одиниці спецтехніки. Сподіваюся, це лише початок, бо автопарк потребує повного оновлення.
Здебільшого на підприємстві працюють люди, які люблять свою роботу, інакше б їх нічого не втримало. Є декілька пенсіонерів, які, маючи за плечима понад сорок років стажу, отримують мізерну пенсію, якої вистачає на оплату комунальних послуг, вони продовжують трудитися, щоб мати на що жити та утримувати сім’ю.
Тому я раджу тим, хто критикує їхню роботу, спочатку вивчити її, бо вона є неоціненною.
