На «1+1» триває показ документального серіалу «Останній міф» — напевно, він належить до одних із найцікавіших і неоднозначних кіноподій останнього часу. Як і до однієї із найцікавіших акцій каналу «1+1» — вже хоча б через скандальність серіалу, як і можливий виклик величезному числу потенційних глядачів, які ніколи й ні за яких обставин не погодяться із трактуванням історії Другої світової війни Віктором Суворовим. «День» вважає подібну демонстрацію гідною дискусії на своїх сторінках — як про самі факти, які трактує письменник, так і про ті проблеми, які виявляє сама можливість подібного сенсаційного авторського трактування історичних подій, його суб’єктивних цілей і об’єктивному впливу на масову свідомість. Вплив тим більше значний, що він тиражується засобами масової інформації.
Власне, цю дискусію вже почали самі колеги з «1+1» — передувавши показ серіалу «Останній міф» дуже грамотно зробленим «епіграфом» — думками про нього людей, котрі представляють як би діаметрально протилежні спектри суспільства. Леоніда Кравчука, колишнього члена ЦК КПРС, котрий і досі зводить рахунки з комуністичним минулим своєї країни. Голови комітету Міжнародної спілки учасників війни, ветеранів і фронтовиків Бакушіна Василя Івановича, котрий представляв ортодоксальний погляд людей, які, загалом-то, завоювали право й на подібну ортодоксальність своїми втратами, поразками та перемогами на фронтах Великої Вітчизняної. І, нарешті, Дмитра Табачника, котрий говорив про гіпотези Віктора Суворова з точки зору нашого «просуненого» сучасного сприйняття. Ми ж сьогодні друкуємо погляд відомого київського кінокритика Володимира Войтенка.
Кожну людину, хоч би ким вона була, за великим рахунком, хвилюють три речі, пов’язані категорією часу, — сьогодні, завтра і вчора. Ми передусім прагнемо гармонії у своєму сьогоднішньому дні, для чого нам потрібна впевненість не тільки в завтрашньому, а й у минулому дні. Ми прагнемо нерозривності життєвої дії; ми — для орієнтації у світі — хочемо постійно відчувати причинно-наслідкові зв’язки свого земного та суспільного існування. Це як у класичній драматургії, як у п’єсі чи фільмі. Бо ж закони цієї драматургії прийшли свого часу в театр і кіно, звісно, із практики людського життя, а не були вигадані якимось чужинським розумом для людської розваги. І «бог із машини», що підправляє етику дійства, — це персонаж і засіб примирення людини з елементом ірреальності вселенської драматургії. Тому абсурдистський «театр Йонеско», де все зміщено й перевернуто догори ногами, — він, радше, не «від орієнтації», а «від дезорієнтації на мапі людської історії і людського буття». Хоча він у жодному разі не випадковий: життя вимагає сильних духом, котрі долають дезорієнтацію і віднаходять для себе та інших нову орієнтацію...
Телесеріал «Останній міф» (автори — Володимир Синельников та Ігор Шевцов) на каналі «1+1» пропонує нам зануритися в поле саме цих наріжних буттєвих проблем. Однак його можна сприймати і простіше, елементарніше — як таку собі історію інтелектуального Джеймса Бонда, шпигуна, який «прямує в холод».
Володимир Різун 1978 року зрадив Радянському Союзові, втік на Захід і став Віктором Суворовим. Став людиною, що взялася за переосмислення історії. Він написав достатньо скандальних книжок: «Акваріум», «Криголам», «День М»... І найскандальнішою стала його версія Другої світової війни. Скандальна, бо й неканонічна: сталінський СРСР розпочав ту війну і програв її. Уже понад десятиліття тут і там із цією версією полемізують найсерйозніші очевидці та історики тієї війни. Ця версія, розтиражована в книжках і статтях, стає частиною масової свідомості. А значить, до цієї версії звикають. (Якщо я не помиляюсь, оригінали секретних протоколів до пакту Молотова — Ріббентропа досі не знайдено, але факт їхнього існування вже давно цілком офіційно не сприймається як гіпотетичний). Отож-бо Різун-шпигун-Суворов-письменник «прямує в холод», адже його в обох іпостасях засуджено на смерть. Дарма що засуджено в СРСР — ніхто із правонаступників тієї держави не скасовував ті вироки...
Автори серіалу і Віктор Суворов історію Другої світової війни називають останнім міфом ХХ століття, що тут розвінчується. Антагоністи Віктора Суворова, навпаки, його версію називають ідеологічним замовленням та міфом, який історію ХХ століття спотворює.
У цьому самому ХХ столітті, що дарувало людству широкодоступну комунікацію через рухомі картинки (кіно, телебачення, відео, NET), чи не всі історичні збурення, скандали та провокації досить щільно підтримувалися екраном, а то і сходили з нього. Як свідчить практика кіно і телебачення, історія — то лише подієва канва для режисури, то своєрідна п’єса, сценарій, які можна не тільки акцентувати, а й дописувати і навіть переписувати. (Андрія Тарковського ганили за «Андрія Рубльова»: «спотворив» світле минуле одного народу, — а «Хоробре серце» Мела Гібсона відіграло не останню роль у національній та політичній емансипації іншого). Тому слід було чекати екранізації книжок Віктора Суворова. Років із п’ять тому екранізували його «Акваріум» (Польща — Німеччина — Україна) як художній твір — телесеріал про шпигунсько- гидке життя ГРУ (Головного розвідуправління) СРСР. Аж ось тепер «Останній міф» — документальний серіал...
Однак шпигунське життя — це акторське життя найвищої проби. Різун-Суворов і тепер щодня, щоб вийти на вулицю, зодягає перуку і накладає грим. І, певне, ніхто, як шпигун, не може відчути, що не тільки плин сучасного життя, а й історичне поле — це поле мінливої драматургії та ситуативної режисури. Тому питання виду і жанру — це всього-на-всього питання стилістики. (І деяке стилістичне зміщення жанрів у серіалі нічого принципово не змінює у змісті, окрім того, що додає видовищності, — сценографічна ідея належить знаменитому сценографові Московського театру на Таганці Давидові Боровському, а художником картини є один із найкращих кінохудожників Росії Борис Бланк!) Адже кожен фільм «на історичну тему» — це так чи інакше інтерпретація і переписування історії. Питання лише одне: це стосується деталей, бічних ліній чи генерального сюжету? Тобто стосується минулого сотень людей чи мільйонів?
«Останній міф» стосується мільйонів.
І, як на моє розуміння, річ навіть не в тім, чи може він змінити якусь фактологію. Він прагне змінити свідомість — імперську свідомість постімперських народів. Адже вона досить густо заквашена й замішана саме на тій війні. Неправда, що ця війна вже дуже далеко від нас. Вона править світом і нами. Навіть якщо ми якимось дивом цього сліпо не помічаємо. І правда тієї війни та її результатів, здається, ще гіркіша, аніж те подається в «Останньому міфові»...
