Їй-богу, телекритикам вельми корисно йти у відпустку. Тоді на газетних сторінках, нарешті, звільняється місце для самих телевізійників, у яких, певна річ, також є своя думка не лише про те ТБ, яке вони роблять, а й про телеглядачів, які це ТБ дивляться, і про телекритиків, які про це ТБ пишуть. І думка ця вельми інформативна для розуміння процесів, що відбуваються на нашому ТБ. Що й підтвердила жвава реакція читачів «Дня» на статті Миколи Княжицького «Самі собі режисери» («День», № 134) та Юрія Макарова «Не стріляйте в телевізор» («День», № 144) . У середу ми вже опублікували точку зору Юрія Іванова на проблему яйця і курки у взаємовідносинах суспільства й нашого ТБ, порушену Миколою Княжицьким. Сьогодні — на стор. 12 — ще один відгук, читача Володимира Піскового з Новомиргорода. Буде продовжено дискусiю i серед самих телевiзiйникiв.
Я ж передусім хочу подякувати моїм колегам — Миколі Княжицькому та Юрію Макарову — за, може, нехай іноді й суперечливу, але позицію, з якою цікаво дискутувати. По- перше, вустами Миколи Княжицького, члена Нацради з питань ТБ та РМ, ми, нарешті, майже офіційно визнали, що наше ТБ — це привідні ремені «загальнопартійної» справи (висловлюючись сучасною мовою — PR) бізнес- та держструктур, хоч таке розділення насправді умовне за часів, коли бізнес повністю залежний від політичної лояльності. «Політика каналів відповідає смакам еліт (політичних)», — визнає Микола Княжицький. На відміну від ТБ демократичних країн, — додамо від себе, — де, звичайно ж, багато які ЗМІ також якоюсь мірою залежні від інтересів політикiв. Та навряд чи будь-хто із тамтешніх представників преси зважиться визнати привселюдно 100% залежність — без ризику для репутації і без скандалу. Адже відокремленість ЗМІ від держави і від владних еліт, належність ЗМI саме до повноправних і ледве чи не формоутворюючих елементів громадянського суспільства — це один з непорушних устоїв західних демократій. Того самого громадянського суспільства, несформованість якого в Україні, на думку М.Княжицького, дозволяє тому ж суспiльству (!) впливати на зміст телепрограм. Опустимо деяку суперечність — бо на зміст ЗМІ, певно, суспільство все ж таки впливає завжди — як наявністю міцних громадянських об’єднань та інституцій, так і їхньою відсутністю. Головне питання в іншому: чи можливе формування інституцій громадянського суспільства — тим більше, в наш час інформаційних технологій — без ЗМІ і конкретних журналістів, які своїм завданням вбачали б служіння саме громадянам, а не приватним інтересам бізнесменів чи політичних правителів? Микола Княжицький вважає, що можливе, — порівнюючи (ну дуже по-марксистськи) відносини між суспільством і ЗМІ з однонаправленим зв’язком паровоза і состава і висловлюючи впевненість у тому, що «зміна ситуації у телевізійному просторі, коли враховуватимуться бажання усіх соціальних груп суспільства, можлива лише у тому разі, коли еліти будуть реально зацікавлені у врахуванні цих бажань і коли соціальна та культурна позиція представників незадоволених груп стане активнішою». І тоді, слід розуміти, на ТБ піде чергова директива: «змінюйтеся». І ТБ звично візьме під козирок — і... зміниться? До речі, цікаво знати, а яким чином активна позиція «незадоволених груп» має висловлюватися? Без посередництва ЗМІ? Зокрема й тих телекритиків, які — зараховуючи себе до таких от груп — активно висловлюють своє суб’єктивне невдоволення рівнем наших телепрограм? Що, тільки подіями на зразок львівських після вбивства Ігоря Білозора, на які посилається Микола Княжицький? Чи, можливо, якби наші ЗМІ стали реальною трибуною плюралізму і реальними посередниками між елітою і різними представниками народу, якраз і змушуючи владу до них прислухатися, — то й подібних соціальних вибухів було б менше? Інша річ, звісно, конкретні можливості здійснення таких функцій у конкретній місцевості. Ці можливості, власне, той же М.Княжицький відчув якоюсь мірою свого часу й на собі. Та в тому-то й річ, що визнання нашого ТБ частиною «загальнопартійної справи», звісно ж, саме по собі не новина. Новина лише в тому, що воно зроблене як виправдання наявного стану справ на нашому ТБ, яке — як його не називай: чи то гіршим, чи то кращим, чи то просто іншим — чим, скажімо, ТБ Росії, Польщі тощо — та тільки якіснішим, об’єктивнішим, і популярнішим (!) від зміни епітетів воно все одно не стане. І, може, причина цього все-таки не лише в національних особливостях смаку наших еліт, як стверджує М.Княжицький, а й у певних особливостях нашого, скажімо, журналістського співтовариства? Коли, як-то кажуть, і хочеться, і колеться. Коли начебто дуже хочеться професійного, незалежного, класного ТБ. І водночас дуже хочеться користуватися всіма дивідендами, які даються лише особливою наближеністю до влади. Коли й справді, хіба можна помислити про те, що, загалом-то, журналіст — це вже сама по собі, нехай маленька, але громадянська інституція, а не слуга усіх панів. Інституція, від активності і принциповості якої часом не так уже й мало залежить... І коли, зрештою, дійсно простіше будь-яку прес-туфту, спартачену власними руками, пояснити смаками господаря, ніж визнати, що насправді політику нашого ЗМІ визначають не стільки смаки політеліти, скільки її переконаність (перевірена, на жаль, досвідом дев’яти років незалежності) у тому, що ми — і глядачi, і журналісти — все схаваємо, проковтнемо, скомпонуємо, донесемо, вивернемо навиворіт... Вони — політеліта — знають, що чим нижчий культурний, соціальний, політичний рівень електорату — тим легше з нього стригти купони і чим довше цей самий електорат не формуватиметься у спільноту громадян — тим довше можна буде досягати всього і відразу, використовуючи передусім бюджетні кошти, тобто його, електорату, кровні. А ми, журналісти, політеліті у цьому допоможемо. Бо ж — і хочеться, і колеться. І спочатку М.Княжицький цілком справедливо заявляє, що головною причиною неможливості існування громадського телебачення в Україні є відсутність стабільної системи поділу владних повноважень. А потiм відразу ж пов’язує можливість створення громадського ТБ в Україні з імплементацією (як відомо, тепер уже безальтернативною) результатів референдуму! Цікаво, чим відрізнятиметься таке громадське ТБ від нинішнього державного, якщо в країні остаточно буде закріплено однополюсну систему влади, без будь-яких реальних і рівних їй противаг? Яким чином подібне ТБ здійснюватиме головні свої завдання, загальноприйняті в демократичних країнах: бути «колючками» у тілі політичної влади, надавати максимум можливостей для комунікації громадян з реально плюралістичними інтересами, у тім числі й політичними?.. А, у нас же, за Миколою Княжицьким, особливий шлях. У всьому світі процеси демократизації пов’язують із обмеженням впливу держави на ЗМІ — через розвиток, з одного боку, їхнього ринку, з іншого — некомерційних засобів комунікації і через регулювання всіх процесів у царині преси виключно законодавчими чи судовими, чи громадськими інституціями, без допущення чиновницької сваволі. В Україні ж, виявляється, лише втручання державних органів може змінити нинішню ситуацію в ТБ! Дотримуючись такої логіки, доведеться визнати, що лише держава зможе побудувати нам і громадянське суспільство! Нонсенс. Та навряд чи така позиція — це прекраснодушність. Швидше, те ж самісіньке: і хочеться — ну, щоб так, як у всіх людей-демократів, і колеться — бо ж треба і виявити політичну лояльність, і, можливо, виправдати грядущі дії державних — та позавідомчих — органів на зразок Нацради, яка, втім, позавідомчою є лише де-юре, і дій якої з деяким острахом чекають сьогодні багато наших телеканалів...
Власне, цим очікуванням, думаю, і було продиктовано статтю Юрія Макарова, у якій принцип «та ми не тутешні, від нас, тележурналістів, нічого не залежить», доведено до краю. З одного боку, зрозуміле підгрунтя появи подібної статті — до вищесказаного можна додати й критику, яка періодично лунає на адресу, зокрема й «1+1», наприклад, щодо кінопоказу. Критику, яка, очевидно, сприймається тим дошкульніше, чим реальнішою періодично стає небезпека втручання різних «контролюючих» органів в усталені схеми нашого телепростору. З іншого боку — все-таки дивно чути такий апофеозний гімн телебаченню рейтингу, «телебаченню нижче пояса» з вуст саме Юрія Макарова — одного з найосвіченіших та інтелігентних телеведучих і головного редактора саме «1+1», каналу, який у вітчизняному ефірі все-таки вирізняється прагненням робити і якісний, іміджевий телепродукт... Чи снобізм — це нині у нас мода така? Скажімо, чому, на думку Ю.Макарова, «глибокодумними» можуть бути лише телекритики, а не пересічні телеглядачі? Виходячи з чого Ю. Макаров вважає, що ТБ — це тільки для тих, хто отримує кайф виключно від розваг на кшталт цирку, де рудий клоун б’є білого по голові? По-моєму, статистика наявності телевізорів на душу населення у всьому світі, як і існування — цілком благополучне — на екранах різних країн просвітницьких, науково-популярних, культурологічних тощо програм, свідчать про те, що на ТБ можуть знаходити продукт для себе різні — за рівнем коефіцієнта iнтелекту (IQ) та інтересами — глядачі. Якщо, звісно, ТБ їм готове запропонувати різний за рівнем IQ телепродукт. Довжина думок у телевізорі (Ю.М. співвідносить її з довжиною думок Буратіно) насправді визначається не природою самого ТБ, а метою його експлуататорів. Звісно ж, як і будь-який технічний засіб, ТБ додає своєї специфіки у сприйняття — наприклад, фільми того ж О.Германа по «ящику» дійсно дивитися не варто. Проте, скажімо, де ще на одному подисі можна дивитися годинні монологи «говорячих голів» — з аж ніяк не коротенькими думками видатних діячів культури, науки etc.? Втім, певна річ, суто рейтингове ТБ зацікавлене в іншому телебаченні — в такому, де немає місця ні для довгих думок, ні для довгих кадрів, ні для довгих сюжетів... Треба ж скоріше звільнити місце для реклами! І — заради Бога, будь ласка. Однак не секрет: переконання у тому, що комерційне ТБ, рейтингове ТБ — це і є найоптимальніший спосіб задоволення інтересів глядача — є міфом. Насправді орієнтація на суто рейтингове ТБ звужує можливості глядацького вибору, оскільки враховує лише смаки більшості — соціальної, національної, культурної, інтелектуальної, політичної, сексуальної тощо. Орієнтація виключно на рейтинг — це обмеження розмаїття у програмних сітках і масштабне мавпування в жанрах. Так що, звичайно ж, важко не погодитися з Юрієм Макаровим, що розважання — одне з найважливіших призначень ТБ (тільки чому воно має підміняти й інші його призначення — посередника, просвітника і т.ін.?) Проте і на ТБ можуть бути розваги різного рівня, для різної аудиторії — зокрема й на загальнонаціональних каналах, тим більше, що, як пише сам Ю. Макаров, до такої розкоші, як диверсифікація, ми поки що не доросли.
Так само важко сперечатися з твердженням Ю.М. про те, що не ТБ формує особистість (як пише Юрій — «телебачення органічно не пристосоване до того, щоб прищеплювати переконання, позиції, віру. У кращому разі — прості поведінкові стереотипи. Не спосіб думання, а стиль життя»). Мовляв, і не треба до ТБ висувати зайвих претензій. Однак навіть якщо не відзначити об’єктивно існуючого тісного взаємозв’язку між способом думання — і стилем життя, все одно не можна не визнати, що «поведінкові стереотипи» — це аж ніяк не лише, як пише Ю.М., приписи, скажімо, про правила гігієни на щодень. Масова свідомість (дехто її називає масовим несвідомим) — це річ набагато серйозніша. Макаров посилається на власний приклад, стверджуючи, що «не програма «Час» доперебудовного зразка визначала світогляд мого покоління, попри всю потужність радянського пропагандистського апарату, а записи Бітлз, самвидавні списки Солженіцина, передачі «Голосу Америки» й антирадянські анекдоти». Охоче вірю. Однак, відстоюючи право дивитися вітчизняне ТБ і таких ось людей, як Ю.М., — не можу, тим не менше, не зауважити, що а скільки у 250-мільйонному Союзі було тих, хто «будував себе» із самвидаву та «Голосу Америки», а скільки тих — для кого «Час» був свого роду як «Отче наш»? А якщо пригадати не менш переконливі уроки минулого — скажімо, всезагальне «смерть ворогам народу», що звучало по містах і селах Союзу 30-х, або «Німеччина — над усе», у чому не сумнівалася переважна більшість німців у 30-х і 40-х. А яке враження на вас нині справляють телекадри зі, скажімо, Північної Кореї, яка зустрічає В.Путіна? Чи не правда, вони щирі — тисячі корейців, котрі освічуються в любові до Кім Чен Іра Що, ці «поведінкові реакції» мільйонів, котрі визначають долі світу, формувалися під впливом прочитаних книг Толстого, Бердяєва, Флоренського, Гете, Канта чи навіть Ніцше? Або — скажімо — приклад з протилежним знаком — післявоєнне покаяння німців. Всі ці факти переконливо, по-моєму, свідчать про те, як небезпечно применшувати роль саме масової культури, засобів масової комунікації, пропаганди, які мають визначальний вплив на глобальні суспільні процеси, через які еліта, яка читала Ніцше, спрямовує масову свідомість до потрібного їй русла... І коли Ю.М. пише про те, що його дратують розмови про розбещування і зомбування з боку телепрограм: мовляв, «виявляється, не безвідповідальність еліт, не правова й економічна невихованість мас, не соціальна нестабільність і, отже, апатія, алкоголізм, безпритульність, наркоманія винні у сплескові насильства у суспільстві. Це все Шварцнеггер зі Сталлоне зіпсували націю!» — хочеться сказати дві речі. По-перше, звичайно ж, не «Сталлоне зі Шварцнегером» — але через Сталлоне зі Шварцнегером, через створюванi ними, а ще більшою мірою, їхніми третьорозрядними імітаторами, образи, стереотипи. Стереотипи ці диктуються, певна річ, не свідомим бажанням, а об’єктивними законами телебізнесу, чиї апетити й потрібно гармонізувати з інтересами суспільства (тільки не ручним управлінням державних виконавчих структур, зрозуміло). По-друге, у багатьох тих країнах, де немає й половини з перерахованого Ю.М., і де, до речі, ТБ, на відміну від нашого, якісніше і відповідальніше, однак вчені, психологи, педагоги б’ють тривогу з приводу впливу ТБ, віртуальної реальності на масову свідомість. Саме того впливу, який визначається, серед iншого, i кардинальною річчю: якщо для мистецтва смерть як окремої людини, так і мільйонів людей — це трагедія, то для нинішньої індустрії розваг — статистика, гра. Що, в України і тут буде особливий шлях, що, українці — знову якісь особливі, і їх і ця глобальна проблема не торкнеться?
За словами Ю.М., у Франції можуть виходити три щотижневі програми на загальнонаціональних каналах про книжкові новинки (мовляв, авторитет книги там інакший). А от в Україні, виявляється, культура на ТБ — це було б профанацією, навіть якби було і що показувати, і кого... Та що ж це за самоприниження таке — і нашого ТБ, і нашого пересічного глядача? Того ТБ, яке, до речі, за радянських часів, а особливо перебудовних, якщо відкинути чисто політичну риторику, було куди глибшим, ніж те ж американське — і нічого, дивилися його мільйони. Чи варте такого серйозного підведення «теоретичної» бази під виправдання засилля на нашому нинішньому ТБ третьосортної продукції банальна, загалом-то, річ: бажання уберегти свій канал від можливих «розборок» у нашому телегосподарстві?
Румунський журналіст і письменник Йон Д.Сирбу у своїх есеїстичних нотатках «Вправи в юності» наводив такий анекдот, який ходив по соціалістичній Румунії. Пізно ввечері у вікно до тітоньки Вікторії стукає дитячий пальчик. «Ти що, Георгіце?» — запитує тітонька. «Мама прислала мене дізнатися, чи скінчили ви варити суп». — «Звичайно, Георгіце». — «Тоді мама просила вас позичити їй кістку. Вона також зібралася варити суп». І далі Йон Сирбу роздумує про те, що звикання до убогості — річ небезпечніша, ніж сама вбогість. По-моєму, якщо до духовної убогості націю не тільки підштовхують низьким рівнем життя, коли для 90% населення не вистачає ні коштів, ні часу на щось інше, крім перегляду ТБ-передач, а ще й намагаються переконати, що іншого, загалом-то, їй і не потрібно (Гайддегера не читав? Ну так і в телевізорі дивись виключно «мило», «ужастики» та кліпи) — це не менш сумно. «Не стріляйте в телевізор», — назвав свою статтю Ю. Макаров. Мені ж хочеться сказати: не стріляйте в глядача. Він, може, ще колись міг би зіграти.
