Спорт завжди був одним із чинників, які впливали на репутацію країни в геополітичному просторі. І навіть більше — він інколи ставав чи не єдиним способом заявити про себе світові в умовах тотального національного гноблення. Відчуттям цієї місійності особливо був ознаменований спорт початку минулого століття в Західній Україні. Що ж діялося у спортивному світі Галичини — дізнаємося з тогочасних спеціалізованих видань.
Із 1911 до 1939 роки найколоритнішими на тогочасному ринку преси Західної України були такі спортивні видання: «Вісти з Запорожа» (1911 — 1914), «Спорт» (1925 — 1926, 1936 — 1937), «Готові» (1934 — 1935), «Змаг» (1937 — 1939), «Сокільські вісти» (1928 — 1932), «Спортові вісти» (1931 — 1933). Видавцями цих часописів виступали різноманітні спортивні товариства та асоціації, які були своєрідними національними координатами в часо-просторовій площині бездержав’я. Тож не дивно, що рефрен майже усіх газет, присвячених спортивній тематиці, був ідентичним: «Спорт — школа фізичного та духовного виховання нації». Часопис «Вісти з Запорожа» ще 1911 року писав: «Ми, українці, мусимо виховати в собі сильну волю, а сильна воля допоможе нам стати на рівні з іншими народами» («Вісти з Запорожа», ч.53, 1911 р.). Суть фізичного виховання полягала у формуванні особистості, яка б могла стати на службу своїй нації. Особистості, яка позбулася б «загальнонаціональних, у тому числі спортових ворогів, а саме нашої національної амбіції у постійному опізнюванні себе» («Змаг», ч.3, 1937 р.).
У спортивній пресі початку минулого століття часто містилися передові статті, в яких спортивне питання завжди виступало важливою складовою національного. Редактори газети «Готові», яку видавав «Український спортовий союз», акцентували, що спорт — невід’ємна частина модерної нації та важливий чинник національної окремості. Спортивну підготовку вважали однією з важливих підвалин розвитку національної свідомості, то ж не дивно, що будь-які спортивні невдачі трактувалися як певні недоліки у вихованні покоління свідомих українців. Особливо це стосувалося так званого копаного м’яча (футболу). Футбол був своєрідною алегорією консолідації нації в боротьбі за державне майбутнє, оскільки — це гра, в якій перемогу можна здобути тільки згуртованістю, завзяттям, вірою та сміливістю. «Копаний м’яч вимагає від тих, хто бажає його вправляти, деяких особистих фізичних та моральних прикмет, що їх повинні молоді люди винести з дому. Це обов’язок батьків (як і виховання в національному дусі. — Я. Г.)», — писав М. Вербицький у статті «Перед сезоном копаного м’яча» («Спорт», ч.3, 1936 р.). Невправність, незнання правил, інколи лінощі, брутальна поведінка на футбольному полі галицьких гравців викликали шквал обурення спортивних оглядачів, які називали футбол найболючішим місцем суспільства та malum necessarium (конечне зло). Вони зверталися до молодих гравців із закликами до осягнення європейського рівня у цьому виді спорту, адже «лице паленітиме нам, європейцям, що ми тягнемося в хвості світового спорту, маючи поруч себе лише кочівничі та півдикі племена забутих континентів» («Змаг», ч.3, 1937 р.).
Варто наголосити, що тогочасні журналісти були дуже добре обізнані зі спортивними подіями у світі, то ж часописи, особливо «Змаг» та «Готові», публікували не тільки турнірні таблиці світових матчів, різноманітні спортивні конгреси та конференції, а й зміни у правилах гри, описи тактик, поради фахівців щодо фізичної підготовки. Через непрофесіоналізм футболістів дуже часто відміняли «сезони копаного м’яча», а замість них серед гравців різних команд проводили легкоатлетичні змагання («біг навпростець серед копунів») та гандбол («пориванка»). Футбольні клуби, які не брали участі в змаганнях, були недопущені до «весняного і осіннього першенства». Адже такі безвідповідальні гравці не тільки завдавали шкоди своїй справі, а й усьому українському суспільству.
Питання національної ідентичності фігурувало навіть у невеличких спортивних оглядах. Кореспонденти, коментуючи певні матчі, намагалися підкреслити, що українці та росіяни, українці та поляки — дві різні національності. І їх варто розрізняти. «На цих останніх, дуже завзятих змаганнях (російська дружина в той час досить звісна і сильна) наші хлопці дали зрозуміти чужинцям, що є дві окремі нації, між якими нема нічого спільного», — так коментує «Спорт» (ч.3, 1937 р.) матч між представниками української громади у Франції та російською збірною.
Дуже багато уваги часописи приділяли культурі поведінки як гравців («грачів, змагунів»), так і вболівальників («публіки»). Виявляється, що видовища настільки захоплювали галичан, що вони забували про свою вроджену інтелігентність. «Енергічна публіка поломила перила та свобідно «шпацирувала» по наколеснім шляху помимо численних сторожів безпеченьства» («Вісті з Запорожа», ч. 57, 1911 р.), — писав в огляді футбольного матчу між віденською дружиною Viktoria та львівською Pogon Петро Франко. До речі, обидва сини Івана Франка — Петро і Тарас — були активними кореспондентами у «Вістях з Запорожа» та «Спортових вістях». «Публіка приходить на матч, щоб воювати», — пише спортивний тижневик «Змаг». Хоча автор намагається пояснити войовничі настрої галичан часовою близькістю воєнних подій. Уболівальники часто забувають, що вони не на фронті, тому всі спірні питання намагаються вирішити силою. Важливу роль у футбольних поєдинках відводять арбітрові, адже він «потребує так багато ретельності й безсторонности, що сам премудрий Соломон з’їхав би з глузду», — йдеться у статті «Про так звані футбольні кальоші». Гол тієї чи іншої команди закінчувався для судді інколи не надто дружньою зустріччю з глядачами на футбольному полі чи поза його межами, якщо «загорожа була міцною». Спортивні видання апелювали до гравців із проханням керуватися ідеєю змагань, а не тільки жадобою перемоги, яка породжувала брутальність та підносила низькі інстинкти, просили не перетворювати змагання з «копаного м’яча» на боксерську боротьбу.
У виданнях, які існували в 1934 — 1939 рр., публікували детальні репортажі з футбольних матчів, світлини, нариси про спортивні клуби. У журналі «Спорт» (1925 — 1926) періодично з’являлася рубрика «Гумор в спорті», а в часопису «Змаг» (1937 — 1939) публікували фейлетони та гуморески. Рубрика «Гумор в спорті» містила веселі карикатури на футболістів, які забивають голи у свої ворота та репетують про чесну гру, підставляючи ногу супротивникові. Траплялися іноді й веселі фрази, на кшталт: «Найбільш поширеним спортом серед українців є «скок у гречку»», «С. Тоцький побив Р. Шетиловича ріжницею дві секунди» («Спорт», Ч.1, 1925 р.). Зауважмо, що на шпальтах спортивної преси можна було знайти багато цінних медичних порад — це консультації лікарів-дієтологів, рекомендації, як уникнути травмувань, комплекси реабілітаційних вправ.
Цей невеличкий аналіз спортивних часописів минулого століття засвідчує їхню національну орієнтацію, виховний зміст та багатоаспектну тематику (футбол — це лише один нюанс спортивної «різножанровості» часописів). Брак цієї багатогранності, особливо національної спрямованості, нині відчутний в українських спортивних виданнях. То ж чи не варто перейняти якийсь позитивний досвід, зазирнути в минуле, щоб стати творцями гідного спортивного майбутнього?
