Про нечуйність українських телеканалів до багатьох насправді важливих соціальних проблем «День» писав неодноразово. Ще одне з красномовних підтверджень тому наводить Семен ГЛУЗМАН у своїй колонці для www.telekritika.kiev.ua
У старому посібнику для тележурналістів, виданому в США, я знайшов дивну для подібного жанру зовсім не наукову фразу: «Не вірте тим своїм колегам, які переконують вас у необхідності створення виключно розважальних і полегшених програм; телебачення існує для всього американського народу, а не тільки для тих наших співгромадян, які страждають на недоумство».
23 червня я мав честь брати участь у презентації дивовижної книжки «Повернення до людей», підготовленої дніпропетровською журналісткою Тамарою Нестеренко. У ній — щирі, живі голоси людей, які власними силами позбулися наркозалежності. Голоси їхніх батьків, друзів, психологів. І такими ж щирими, таким ж проникливими були виступи присутніх — від колишнього наркомана до колишнього міліцейського генерала, відторгнутого своєю ж Системою.
Там, на презентації, мені було соромно та гірко за свою країну. Тому що вона, важкохвора на наркоманію, не бачить і не чує... Дивна країна, де сотні тисяч (якщо не мільйони...) індивідуальних трагедій: втрати сина або дочки не зливаються в одну, національну трагедію втрати значної частини свого майбутнього.
Якось я запитав високого міліцейського оперативника, компетентного в цій проблемі: «Яке місце, який навчальний заклад у Києві є для вас найсерйознішою точкою, де найбільше купують наркотики?» Відповідь була швидка й однозначна: «Інститут міжнародних відносин...». Розумієте, співгромадяни? Саме там навчається наша майбутня «національна еліта». Не сироти, не нащадки з багатодітних сімей, не діти селян із глибинки.
Але я — про телебачення. Його там не було. Ніхто із запрошених каналів не знайшов часу. І це також була відповідь. Символічна відповідь: «Нецікаво, неважливо, неактуально». Щодня тисячі й тисячі наших дітей долучаються до наркотичного кайфу на превелику радість занурених у владу (а то й — в уряд!) мафіозі, наркодилерів і численних лікарів-наркологів, які солодко жирують на цій трагедії.
Дорогі співгромадяни, підрахуйте подумки або на папері вартість нескінченних словоговорінь на тему СНІДу, щедро оплачуваних міжнародними донорами у вигляді всіляких «круглих столів», «тренінг-семінарів» і «конференцій»!..
Це телебаченню нецікаве. Воно розважає, відволікає, заманює, виносить. І лише іноді — інформує. Воно є обличчям нашої ж влади: байдуже і самодостатнє. І я знаю, чому. Бо воно належить їм, нашим панівним паханам і шоколадно-меблево-нафтовим олігархам.
Запитайте, співгромадяни, нашого Президента: чи є в його апараті (Секретаріаті) хоч один чиновник, компетентний у цій трагедії?
Ні.
Запитайте, знову ж таки, нашого Президента: чи є в апараті Ради національної безпеки хоч один чиновник, який усерйоз вивчає цю явну загрозу національній безпеці країни? Ні.
Запитайте прем’єра... Запитайте міністра праці та соціальної політики (зверніть увагу — Міністерство соціальної політики!)... Запитайте міністра охорони здоров’я... Запитайте губернаторів...
Розумію, молодь шукає задоволень і розваг. Телебачення, у міру професійної й інтелектуальної спроможності своїх продюсерів, дає їх. І «рубає» на цьому зовсім не малі гроші. Невже так дорого хоч зрідка демонструвати нашим юним гедоністам невеселі картинки розплати за нескінченні задоволення? Попереджати. Щиро, чесно, вражаюче.
Адже не лише жителі США, а й ми, українці, у більшості своїй не страждаємо на недоумство!
