Намагаючись намалювати психологічний портрет сучасної дитини, науковці фіксують, що рівень культури спілкування дорослих і дітей стає дедалі нижчим. Масова культура примушує дитину вже з пелюшок бути свідком і мимоволі учасником не найкращих моментів дорослого життя. Одні сучасні сім’ї свідомо обмежують присутність дитини біля телевізора, намагаючись захистити дитячу психіку від руйнівного впливу агресивної реклами, сцен насильства, адюльтеру тощо. Інші батьки розцінюють такі обмеження як зазіхання на свободу дитини: «Нехай дивляться, коли хочуть, — що вони там розуміють». Є ще й такі батьки, котрі вважають, що чим раніше відбудеться залучення дитини до фактів реального життя, навіть у найстрашніших, найогидніших його проявах, тим краще, корисніше для дитини, оскільки це загартовує й допомагає вижити.
Дитина приходить у світ з відчуттям упевненості у його красі, гармонії, доцільності. На основі цієї базової довіри до світу вже розвиватимуться уявлення про добро та зло, бажання та вміння виразити себе, відстоювати свої погляди, змінювати їх, вдосконалюватись. Якщо ж з малих літ дитина дізнається про несправедливість, жорстокість, обман дорослих, про політичну корупцію, економічні кризи, сексуальні збочення тощо, ця світла віра може бути втрачена. Тоді дитина починає наповнюватися тривогами та страхом перед світом, небажанням сміливо йти назустріч життю, що відкривається перед нею. Тоді хлопчики й дівчатка можуть втратити надію знайти самостійно своє місце в житті, свій власний шлях, зрозуміти свою неповторність, бути вдячними та щасливими. Щирість та безпосередність дитини може бути спотворена за таких умов виховання або його відсутності.
Саме відсутністю виховання можна назвати поводження з дітьми, як з дорослими, їхнє залучення до недитячої діяльності, розваг, розмов, тобто життя дорослих. Коли ж дорослі посилаються на категорії свободи, це насправді є відвертим запереченням справжньої свободи дитини — бути дитиною у своєму дитинстві. Свободи радіти життю, відкриваючи його нові грані, відповідно до потреб свого віку. Від залучення дитини до участі у конкурсах краси, міні-моделей, міні-міс тощо. дитина насправді не отримує нових можливостей для саморозвитку, просування в пізнанні світу, самої себе, оскільки деякі його боки — поза межами її інтелектуальних та емоційних можливостей. Результатом може стати лише деформація нормального розвитку, викривлене та однобоке сприйняття серйозних речей, намагання будь-якою ціною виділитись, догодити дорослим, а також розчарування, тривога, недовіра, підозрілість, нахабство, пихатість, заздрісність, навіть ворожість до людей, до світу.
Нерозуміння й небажання зрозуміти дитину, побачити в ній людину, до якої варто не лише прислухатись і справдi почути, а ще й повчитись у неї чомусь важливому, суттєвому, — це те, що доводиться спостерігати глядачам, що натрапили на суботню передачу «Кумиры и кумирчики» («Інтер»). Принизлива, поблажлива інтонація і непристойний підтекст майже кожного запитання, зверненого до чотири-п’яти-шестирічних дітлахів — це те, чим наповнена ця передача. Чого варті лише розпитування Іллі Ноябрьова про алкогольні вподобання батьків, заглиблення в тему масажу та послуг масажисток, колупання в темі поцілунків, кількості «женихів» дівчинки; розпатякування про те, чим займається бабуся, що забирає дитину вночі з дитсадка; уточнення, чи відразу після закінчення передачі дівчинка буде заводити дитину. І все це під радісне, задоволене гигикання дорослих — батьків, дідусів та бабусь(!), котрі виставили своїх дітей на посміховище, намазавши губи дівчаток, що ще не навчились добре вимовляти слова, яскравою помадою, декольтували плаття на тендітних плечиках; надресирували, примусили копіювати дорослих, для яких вже «любов — яд», які співають про «мусі-пусі, я горю, я вся во вкусе...» і т.п.
Постає питання: кому все це потрібно? Для чого все це? Які ролі та моделі нав’язуються дитині, яка протягом перших семи років має вибудувати свої внутрішні етичні інстанції, сформувати моральні критерії, що лягають в основу її особистості? «Відбарабанити» на каналі чергову порцію грошей, показати свою дитину в телевізорі та потішити самолюбство, компенсувати батькам свої нереалізовані колись бажання, навчити дітей догоджати старшим, продавати себе, підготувати нову зміну для роботи в нічних клубах чи порадувати, перепрошую, педофілів?
Вважаю, що такий формат передачі порушує Конвенцію ООН про права дитини, зокрема ст. 31, що «гарантує право дитини на відпочинок та дозвілля, право брати участь у іграх і розважальних заходах, що відповідають її віку...», а також ст. 17д, в якій держава «зобов’язується розробити належні принципи захисту дитини від інформації та матеріалів, що завдають шкоди її благополуччю».
Бажано, щоб телеканали не лише утримувалися від такого роду передач, а й серйозно та відповідально підходили й до вибору мультфільмів, які пропонуються дитячій аудиторії, радилися з фахівцями, прислухалися до дітей, які передачі справді допомагають їм зростати в такому непростому світі, а які можуть завдати шкоди й учасникам, і глядачам. Мудрий державний підхід вимагає особливої уваги до дитинства, бо саме в цей період здебільшого визначається, яке обличчя буде в майбутнього України. Можливі варіанти телевізійних передач, наповнення їхньої змістовної та ілюстративної частини завжди готові обговорити і співробітники лабораторії психології дошкільника Інституту психології АПН України. Оскільки освіта й виховання дитини є питаннями, стратегічними для будь-якої країни.
