Вацлав Гавел якось сказав: «Якщо національна свідомість поставлена під загрозу, ця загроза виходить із середини і за вибором, який часто робиться на виборчих дільницях через незнання або лінощі». В Україні теж скоро вибори, тож незнання і лінощі у громадян культивують усі — від партійних функціонерів і їхніх штабів, до більшості українських ЗМІ. Те, що медіа і далі успішно «закохують» свою аудиторію у певні політичні фігури, а потім так само успішно «розкохують» за потреби, з одного, електорального, боку свідчить про те, що в Україні й досі існує «культ особистості» й, попри усіх повалених ленінів, ми не навчилися оцінювати політичні партії та їхніх лідерів за їхньою програмою, ідеологією, «бекграундом», а все ще схильні йти за обіцянками, а з іншого — про те, що відповідальності ніхто не відчуває — ні політики, які приходять на українські ток-шоу, попередньо покрутившись в російських ефірах і майже не міняючи антиукраїнської риторики, ні журналісти, які працюють «інформаційним фоном» у таких випадках, ні тим більше медіа-власники, яких взагалі рідко згадують у таких «професійних» дискусіях.
Немає публічних обговорень щодо питань децентралізації чи декомунізації (це ж не цікаво глядачу, чи то пак не рейтингово), зате всі обговорюють Олену Бондаренко у студії «Свободи слова» на ICTV, яка «засвітилася» в ефірі на початку цього тижня. Але яка інтонація більшості повідомлень? Масова істерія. Поняття «причинно-наслідкового зв’язку» стало рудиментом у сучасній журналістиці.
І хоч би скільки Андрій Куликов, ведучий «Свободи слова», говорив у коментарях «Новому времени» про те, що Олена Бондаренко була запрошена як колишній депутат від «Партії регіонів» (до речі, сам ведучий про це не згадував, до цього апелювали громадські активісти, які були в ефірі), «оскільки час від часу необхідно нагадувати глядачам наше зовсім недавнє минуле», і глядачі, й українські журналісти заявили про неприйнятність таких «нагадувань». Реакція у соцмережах була різною за своєю критичністю, але одностайною. «Олена Бондаренко на «Свободі слова» на ICTV — це діагноз. Діагноз журналістики, влади і суспільства», — говорить Тарас Березовець; «Свободу слова» треба перейменувати в «Свободу БУДЬ-ЯКОГО слова». Ну а що, матом ще можна розмовляти», — пише Ольга Червакова, екс-журналістка, сьогодні — народний депутат; «Досить нарікати на Путіна і агресорів. Не Путін змушує запрошувати на ефіри Лєну Бондаренко, що маніакально ненавидить Україну, і давати їй трибуну», — висловлюється донецький журналіст Денис Казанський.
ТЕЛЕБАЧЕННЯ ІЗ ПЕРЕДБАЧУВАНИМ МАЙБУТНІМ
Але ж суть не у самій Бондаренко. Ця ситуація викриває кілька пластів проблеми. «Опозиційний блок» подається телеканалами як нова опозиція, яка ще ні за що не несе відповідальності, — й не тільки на ICTV. На «Інтері» ледь не у кожному новинному випуску — «синьо-білі» (десь уже ми бачили ці кольори...), а Юрій Бойко вже розказує в ефірі «Чорного дзеркала» про дострокові парламентські вибори. ТРК «Україна» теж не пасе задніх — сюди ходить Наталія Королевська із месиджем «краще вибори на Донбасі, ніж війна». До речі, це — основний і дуже небезпечний месидж «ОП» на сьогодні. Ніби ніхто й не пам’ятає, як розпочалася ця війна і що їй передувало. У політиків, як і в журналістів, які вступають із ними у різноманітні «діалоги» — коротка пам’ять. Проте знаходяться ті, хто пам’ятає, і навіть нагадує. Для тих, хто страждає на політичний склероз, учасники дніпропетровського кабаре «Веселий песець» не так давно виклали в мережу свій ролик, де показують, «хто де був» із сьогоднішнього «Опозиційного блоку» під час Майдану. Або той же Олег Саакян, голова «Єдиного координаційного центру «Донбас», який у тому ж таки ефірі «Свободи слова» запитує Бондаренко: «Чи відчуваєте ви свою відповідальність перед сотнями тисяч проукраїнськи налаштованих патріотів, людей зі сходу України, яких фактично у свій час «Партія регіонів» зрадила і не відстояла регіон. У інших регіонах місцеві еліти змогли знайти консенсус, змогли пожертвувати своєю «опозиційністю» і взяти відповідальність на себе. У нас же в регіоні (Олег Саакян — із Горлівки. — Авт.), на жаль, швидко вивісили триколори, навішали на себе георгіївські стрічки і вели паради... Чи готові ви понести відповідальність за ту ситуацію?» Питання — важливе, але досвідчений демагог дуже просто уникає відповіді.
Ще один пласт проблеми — медіа підігрують «Опозиційному блоку» в прагненні монополізувати електорат Донбасу, показати, що вони — його представники. Але, як бачимо тепер (хто ж заважав побачити це раніше, коли Україну ділили на сорти?..), не тільки і уже навіть не стільки ці замасковані «рускомировцы» представляють інтереси людей цього регіону, є багато тверезих голосів із різних середовищ, яких сьогодні позбавили права голосу, і у виборчому процесі — також, хоча саме вони мали б репрезентувати і обирати. А якщо ще й подумати про глядачів, які живуть у прифронтових зонах, або навіть тих, хто знаходиться на окупованих територіях і якимось чином може подивитися українські канали? Що відчувають ці люди, коли на українських ефірах з’являються ті, хто їх продав, використав, хто щойно розказував про «касетні бомби», які використовує Україна проти «мирних мешканців»? А журналісти, які ведуть милі розмови з цими політиками про їхні передвиборчі програми, — вони автоматично погоджуються з усіма словами і вчинками людей, які приходять до них у студії?
«Україна — країна з непередбачуваним минулим», — таку фразу озвучив в ефірі Куликов, посилаючись на «історика». Насправді фраза про «країну з непередбачуваним минулим» стосувалася Росії, і сформулював її російський політичний і громадський діяч, учений-нейрофізіолог, колишній радянський політичний в’язень та один із засновників дисидентського руху в СРСР — Володимир Буковський. А про Україну з непередбачуваним минулим писав на своїй «Фейсбук»-сторінці такий собі Дмитро Розенфельд, який свою медійну кар’єру розпочав у кінці 1990-х на СТБ (давні зв’язки?..), і у контексті допису ставив, наприклад, ось таке питання: «Существовала ли Украина с 1917-го по 1991 год. Она была или нет?» Фраза — одна, а які діаметрально протилежні змісти у неї закладено. Доходить до абсурду — росіянин протистоїть пропагандистській машині, щоб викрити історичні маніпуляції, натомість українці на своїй батьківщині роблять все для капітуляції інформаційного фронту перед агресором.
«ВОНИ НАСПРАВДІ НЕ РОЗУМІЮТЬ»
Головний редактор журналу «Публичные люди» і автор програми «Люди. Hard Talk» на каналі «112 Україна» Наталія Влащенко запропонувала провести фахову дискусію про нову медійну реальність і професійні стандарти. «Ми маємо визначитися — що є журналістикою і що є пропагандою. І хто у кого має йти на повідку. І як нам відокремити професію від усього іншого. Тільки запрошені на цю дискусію мають бути не лише представники «медіа-спільноти» (слово, що означає певну «тусовку» в медіа-сфері. — Авт.), а всі відомі журналісти, менеджери, продюсери, власники», — написала на своїй «Фейсбук»-сторінці Наталія Влащенко. Хороше питання — про «стандарти» справжні й декларовані в умовах нової (та й чи така вже вона нова, ця інформаційна війна, для українського медіапростору?..) медійної реальності. От тільки швидше за все це як завжди зведеться до дискусії про «плюралізм».
...Під час так званих дебатів «Діалог в умовах війни?» («День» писав про це у статті «Ми стаємо Дюранті», №179-180 від 2 жовтня 2015 року. — Авт.), який відбувся у Києві після поїздки Андрія Куликова (і тут він!..) в окупований Донецьк, щоб налагоджувати «діалог», власний кореспондент «Новой газеты» в Україні Ольга Мусафірова, зокрема, говорила ось про що: «Дуже важливо відокремити інтервентів. Достатньо згадати Корнілова, який зараз живе в Гаазі, чия книжка (мається на увазі його «Донецько-Криворізька республіка: Розстріляна мрія». — Авт.) запрограмувала ситуацію, яку ми прогавили, не дали по руках, нічого не зробили, а книжка мала попит». Корнілов у Гаазі — яка гротескна ситуація. І, судячи з його сторінки у «Фейсбуці», дуже комфортно себе почуває. Тож можна скільки завгодно пригадувати повчальну історію «Радіо Тисячі пагорбів», коли журналісти і засновники медіа були засуджені міжнародним трибуналом до довічного ув’язнення та 12 років тюрми за розпалення ненависті в Руанді, але поки ми хоча б тут, в Україні, не обговоримо те, які речі можуть з’являтися в українських ефірах, а які — ні, такі ситуації виникатимуть постійно. Бо це — не поодинокий випадок, а тенденція. «За це окреме явище і появу я б не дорікав ведучому програми, — написав на своїй «Фейсбук»-сторінці одеський журналіст, блогер «Дня» Олександр Прилипко щодо ситуації на «Свободі слова». — Звернув би увагу на інше. Програма «Свобода слова», яку вів товариш Куликов, з давніх часів надавала мікрофон усім параноїдальним ненависникам України. Індиферентному пофігісту Іщенку, «красному солнцу» Голубу, «напівприпадочному» скомороху Чаленку, різним жіночкам з російських ЗМІ і аналогічній публіці вельми низького експертного рівня... Тобто йдеться про явище, коли журналіст, з незрозумілих причин, виявився союзником і модератором цілої когорти зрадників і провокаторів. І випадок з Бондаренко слід було б розглянути не окремо від загального складу і укладу «дорогої» передачі, а як логічне продовження розпочатого багато років тому проекту».
Але чи навіть ті, хто хотів би це проговорити, визначають це за основу «порядку денного»? Ні. Говориться про те, хто кому що може забороняти, про демократію і свободу слова, про однобокість, про риторику спікерів після смертей Майдану і війни, але не про тих, хто формує редакційну (і не тільки) політику, а відповідно і телевізійну реальність. Ще одним майданчиком для інтернет-дискусії (яка не відбулася), став допис екс-журналістки, народного депутата Ірини Геращенко. «Читаю фб-стрічку і думаю: як добре, що я ніколи не дивлюся ТБ, особливо політичні ток-шоу... Але інше, більш актуальне питання: яке право мають люди, що на всіх російських телеканалах весь цей рік оббріхували Україну, з’являтися на українських каналах, — цілком заслужено обурюється пані Геращенко. — Всі ці Лени, Іри і інші україноненависниці... Я особисто бачу в їх заявах, які цитують ЗМІ, заклик до розколу країни, міжнаціональної ворожнечі , неповагу до суверенітету країни. Це ніяке не інакомисліє, не плюралізм мнєній, не опозиційність і не дисиденство. Це злочини, продовження розколу країни. Це плювок в нашу АРМІЮ, яку ці чорнороті дамочки називають каратєлями на путінських каналах. Велике питання: чому цього не бачать спецслужби (і справді цікаво, чи розслідується справа «організаційного центру», який замовляв, розробляв і оплачував час цих людей в ефірі? — Авт.). Ну, і цікава думка самих медійників: ви правда вважаєте, що це діалог? Хто наступний? Захарченко? Моторола? Діма Кісєльов? В них же теж інша думка про Донбас». Як уповноважену Президента з питань мирного врегулювання ситуації у Донецькій і Луганській областях, людину, яка часто буває у Мінську, головний редактор «Дня» Лариса Івшина запитала тут же у коментарях Ірину Геращенко: «Ірино, запитайте про це Леоніда Даниловича...! При чому тут нещасний, замучений сервільністю і компромісами, Куликов? — і далі, — Наші журналісти вперто роблять вигляд, що не розуміють, чому в Мінській переговорній групі з’явився Кучма, і який зв’язок між цим фактом і появою Бондаренко в ефірі Куликова». Проте відповіді по факту — не було. І єдиний, хто чесно прокоментував — це оператор, продюсер, режисер Сергій Тахмазов, який написав: «Так вони насправді не розуміють». А іншим, виходить, вигідно не розуміти?
