Новий ТБ-сезон: гора сюрпризів. Від ГРТ — дострокове повернення в ефір «Часу» Сергія Доренка, який навесні обіцяв повернутися десь до першого снігу. Очевидно, йти «вірним шляхом» з віддачею на всі 100% можуть лише найвитриваліші — у сенсі відсутності будь-яких комплексів щодо відомого «служить бы рад...». Та й то: особливий талант потрібен, щоб, наприклад, версію про кремлівсько-комуністичну змову (щодо кандидатури прем’єра) ілюструвати портретами Ястрбжемського, Кокошина та ін. у стилі «їх розшукує міліція» («Час», 09.09.98) або, скажімо, неупереджено-мужньо провести тет-а-тет, очі-в-очі з Олександром Лебедем, якому вже дано команду брати владу для Березовського. (Який, щоправда, судячи з останніх подій у Кремлі, «пролетів».)
Зате на рідному ТБ є враження й іншого роду. По-перше, нарешті у вітчизняному ефірі з’явився давно очікуваний прес-анонс, який робиться професійно: «Вікна. Огляд преси» (СТБ). До цієї пори існуючий лише «Прес-кур’єр» Микити Бєльського на УТ-1 можна було не брати до уваги — і не тільки внаслідок своєї особливої пристрасті до сексуально-еротичної тематики, але й тому, що в подібному ж грайливому дусі п. Бєльським подається й уся інша інформація, включаючи політичну.
У ведучого ж прес-огляду на СТБ Романа Скрипіна є головне: по-перше, його коментар виразно переконує в тому, що відбір тем, видань і точок зору здійснюється людиною, здатною інформацію не тільки подати, але і проаналізувати, відчуваючою і контекст, і тло, і підтекст — як подій, так і їхнього викладу в пресі. Що не заважає Роману займати, загалом-то, позицію саме оглядача, а не критика. Але відчуття того, що людина в кадрі розуміє, про що вона говорить — дуже істотне. По-друге, ведучий досить інтелігентний та іронічний, а отже, вільний від вульгарності і жлобства — бича нашого ТБ-простору, не меншою мірою, аніж тупа політична заангажованість і непрофесіоналізм.
Не знаю, як щодо дивідендів для української економіки від фінансової кризи в Росії. Але вітчизняне ТБ уже встигло використати ситуацію собі на користь. Можливо, завдяки кредиту МВФ, який зробив прогнози практично всіх телеекспертів оптимістичнішими і ніби «розв’язав» руки теленачальників, скутих було у побоюванні сказати щось зайве. У результаті цими вихідними в українському телепросторі можна було спостерігати рідкісне явище під назвою «багатомірність картинки», яку спільними зусиллями створили всі провідні телеканали. Кожний з них зробив свій акцент у аналізі подій у Росії та Україні. «Вікна-тижневик» (СТБ) вустами радника прем’єр-міністра Валерія Гейця і ведучого Миколи Княжицького цілком конкретно визначили внутрішні причини української кризи. Зокрема, і заборгованість перед бюджетом і населенням, і неефективний експорт проміжних продуктів, і невідповідність курсу гривні реальним цінам.
«Подробиці тижня» («Інтер») заглибилися в історичні аналогії часів великої депресії, на хвилях якої, зрештою, сплив Гітлер. А перспективи української гривні були в сюжетах програми обставлено таким частоколом «якщо», котрий давав зрозуміти найоптимістичнішому глядачеві: кредит МВФ і розширений валютний коридор — не панацея.
У «Вістях тижня» (ICTV) запам’ятався репортаж Сергія Сиволапа з Курської області. У ньому макросвіт великих фінансів і великої політики відбився у мікросвіті життя звичайного громадянина, стан якого нині можна охарактеризувати лише одним словом: розгубленість. До речі, до чого так і не додумалися телевізійники, то це спробувати розкрутити відомих економістів, бізнесменів, політиків на конкретні, ділові поради пересічній людині: що робити? Як, наприклад, у газеті «День» прямо порадила Олександра Кужель: в обстановці фінансового хаосу вигідніше жити в борг і... купувати товари, що дорого коштують.
Про глобальні причини кризи і стратегію виходу з неї говорили й у «7 днях» (УТ-1). Причому з використанням все ще новітніх для нашого ТБ технологій: політичної дискусії, яка до того ж ішла у прямому ефірі. Творцям «7 днів» — які за кадром — не відмовиш у професійно точному прагненні наблизити її формат до загальносвітових стандартів інформаційно-аналітичних передач. Шкода тільки, що у процес хоч-не-хоч їм доводиться залучати ведучого — Вадима Опанасовича Долганова. Адже учасників-то дискусії автори «7 днів» підібрали дійсно серед опонентів. Тому радник глави Національного банку України Віктор Лисицький говорив речі для п. Долганова, як прес-секретаря НДП, зручні, а народний депутат Валерій Коломойцев — зовсім навпаки. У результаті, поставивши запитання народному депутату, і давши тому відкрити на пару секунд рота, Вадим Опанасович тут же його перебивав і давав слово радникові, який довго і докладно переконував глядачів у тому, що кризи немає і не буде і що, виявляється, у нас створено хороший доробок для підвищення життєвого рівня. Так продовжувалося кілька разів, а коли, нарешті, ведучий все ж таки дозволив Валерію Коломойцеву коротенько пояснити, чому той вважає, що криза, фінансовий обвал почнеться в Україні, тільки-но офіційний курс стане 2,5 гривні за 1$, то зробив усе від нього залежне, щоб надати міркуванням депутата вигляду слів безрозсудного дитяти. Опитавши декількох своїх знайомих, пересвідчилася, що не одна я розреготалася, коли після всього цього Вадим Долганов, розмахуючи руками, захоплювався відносно жаркою (!) дискусією у його програмі...
Звісно ж, на відміну від проблем ЄЕСУ і особисто Юлії Тимошенко, за якими Вадим Долганов продовжує стежити невпинно (і демонструючи цього разу чергові викривальні документи зі словами: тут майже нічого не видно, але вони є, ці документи), для Першого загальнонаціонального нинішні події на нашому нафтогазовому ринку ніби «не в тему». А «підняти» її наважилися «Вікна-тижневик» (СТБ) і «Подробиці тижня» («Інтер»), відштовхнувшись від останніх кадрових перестановок у відомстві Ігоря Бакая і проблеми нашої заборгованості за російський газ. Обидва канали цілком недвозначно суперактивно змалювали процес, що йде зараз, «збирання нафтогазових земель» (цитата з «Вікон»). Під приводом боротьби з хаосом і безладдям у цій сфері фактично створюється нова супермонополія, при цьому сам Ігор Бакай наліво й направо роздає феноменально-популістські обіцянки розрахуватися за російський газ, знизити на нього ціну в Україні тощо. А після того, як «Інтер» повідомив, що на запитання про наміри брати участь у великій політиці п. Бакай уникає відповіді, тільки лінивий глядач не міг здогадатися, під фінансування чиєї передвиборної кампанії йде збирання нині нафтогазових доходів. Як зауважив Микола Княжицький, безконтрольність економіки давить на політичну ситуацію. Щоправда, враховуючи інформацію з того ж сюжету «Інтера», що в областях про якогось Бакая і чути не хочуть, ще невідомо, чи настільки райдужні у цьому сенсі перспективи тих, хто нині створює ще одного олігарха. Ну а про те, що штучно вирощені фінансові монстри мають особливість потім ще думати, а кого ж їм-таки підтримати — вже й говорити якось незручно. Невже приклад Павла Івановича недостатньо абетковий?
Що ж до власне наших ТБ-каналів, то з усього відчувається: у багатьох журналістів, у багатьох політичних програм, у багатьох каналів цілком достатньо як інформації, так і аналітичних здібностей для того, щоб нагромаджувати в засіках вельми серйозні розробки як вельми серйозних тем, так і серйозних фігур нашого політичного і бізнесового бомонду. Інша справа, що поки багато що з напрацьованого доводиться лише хоча б натяком втискувати між рядків «прохідної» інформації. А багато що взагалі залишається за кадром. Назавжди?
Найсильніше емоційне враження — окрім трансляції футбольного матчу між збірними України та Росії — справила цього телетижня прем’єра «Монологів» Анатолія Борсюка. При цьому, звісно, у телеоглядача, не могло не виникнути неминучих асоціацій з «Обличчями світу» Олександра Ткаченка і не могло не виникнути само по собі запитання: чому? Чому в «Монологах» Олександр Яковлєв, вже роздавши тисячі інтерв’ю, видавши книги і статті, розтиражований від і до, сприймався ексклюзивно, а його міркування здавалися (за винятком тих моментів, коли дійсно й були) найбезпосереднішими, народжуваними прямо на наших очах, у ході їхньої бесіди з ведучим програми. І чому кадри хроніки доповнювали слова так багатомірно, народжуючи повноцінне відчуття Образу — епохи і особистості? Чому у програмі гостро пульсував нерв часу, провокуючи на співпереживання, відторгнення, співучасть у нехитрій бесіді, яка відбувалася у кадрі? І чому подібних емоцій і відгуків не викликає проект Олександра Ткаченка? Може, тому, що по інтерв’ю з Яковлєвим було видно, що запитання, які ставить йому Анатолій Борсюк, Олександр Миколайович ставить (ставив) собі й сам? Вони хвилюють і його самого, і саме зараз, сьогодні. Він живе саме в полі цих проблем, цих завдань і пошуків відповідей на них. І так само видно, що у героїв передач проекту «Обличчя світу» насправді зовсім інше життя, аніж те, про яке запитує у них Олександр Ткаченко. І переживають вони сьогодні зовсім з іншого приводу, і роздумують не про те... Виходячи з нерва часу (безсумнівно) — Олександрові рідко вдається попасти в нерв людини, свого героя. Про це, до речі, свідчать і ті рідкісні миті, коли це в передачах вдавалося. Наприклад, коли Чингіз Айтматов говорив про сни, що переслідують його, коли Піночет відмовлявся відповідати на запитання про неоднозначність думок про скоєне ним або коли Борис Березовський біля дзеркала обзивав себе ідіотом... Можливо, успіх і неуспіх проектів Ткаченка і Борсюка буде тісно пов’язаний і з їхньою власною ментальністю: Політичного оглядача, котрий шукає в тому, що відбувається, типове, пізнаване, яке піддається раціональному поясненню. І Документаліста, котрий вдивляється лише у несхожість, унікальність, тобто в те, що і визначає особистість як таке і що — єдине — і цікаво насправді в жанрі портрету на телеекрані.
№173 11.09.98 «День»
При використанні наших публікацій посилання на газету обов'язкове. © «День»
