Коли надія перевищує страх, то вона породжує відвагу.
Георгій Кониський, український письменник, проповідник, церковний і культурний діяч

Нестерпно соромно — буде

3 вересня, 1999 - 00:00

Перебуваючи в Криму, Леонід Кучма в черговий раз «навів порядок», пообіцявши, що ситуацію із закриттям однієї з найпопулярніших ТРК півострова — «Черноморка» — негайно вирішать. Несуттєво, що з часу відключення чотирьох кримських ТРК пройшло вже більше місяця і що, за словами в.о. президента Чорноморської ТРК, Олександра Чуприни, вони ще під час відпустки Президента зверталися до нього з проханням розібратися в ситуації, і передали всі документи особисто в руки Леоніду Даниловичу. Відповіді не було, як і не підключені передавачі чотирьох ТРК і станом на 2 вересня, коли цей матеріал готувався до друку.

Як відомо, в цивілізованих суспільствах намагаються до кінця виконувати негласне правило всіх політичних кампаній: бос повинен мати можливість звалити провину за непорядки на буцімто несумлінних членів команди. В нас це правило збереження електоральних ілюзій проігнороване вражаюче й безповоротно. Президент сам виступає в ролі першої скрипки оркестру телебрехачів. Чого варта його заява про те, що нібито шосте місце в списку ворогів преси було «куплене для Президента певними політичними силами». І кожне слово в цьому ряду, що вимовляється Президентом мало не щодня — це не тільки особливого роду цинізм. А й страх. Саме страх позбавляє людину тверезості в думках. І на місці іміджмейкерів я б радила Л.Д. єдине: нехай вас буде в ефірі якнайменше. Нехай про те, що контроль за ЗМІ суперечить принципам президентської команди, розказує Дмитро Табачник, а зі спікером О. Ткаченком пікетується Вадим Долганов, а повну туфту на вуха вішають безіменні автори «На самом деле»... Бо спійманий на брехні «стрілочник» — це проблема самого Президента, який і наймає, і звільняє. А ось коли «на гарячому» ловлять самого Гаранта — то це стає проблемою електорату, який і обирає, і прибирає...

Дивовижна активність Президента та його наближених осіб в артикуляції своїх ніби-то високих принципів у стосунках зі ЗМІ співпала із закриттям єдиного рахунку каналу СТБ в «Укрексімбанку». Канал уже подав позов до Арбітражного суду міста Києва на податкову міліцію Радянського району. Проте, смію думати, що справа до суду не дійде — адже врешті-решт навіть автором вислову про «граблі «Гравісу» є не хто інший, як Зиновій Кулик. Може навіть так статися, що через місяць- півтора сам Президент і виявить «непорозуміння» з каналом СТБ, і привселюдно знову «наведе порядок». За цей час, цілком можливо, канал вже стане зовсім ручним. Як висловився в розмові з автором цього матеріалу Володимир Сивкович, голова адміністративної ради СТБ, у відповідь на прохання прокоментувати ситуацію з точки зору свободи слова: «Мені зараз не до свободи слова — у мене реальні колосальні збитки, щодня». Про те, що відбулося з СТБ, не сказали жодного слова ні УТ-1, ні «Інтер», ні «1+1», ні ICTV, ні «Гравіс», ні «Факты», ні «Сегодня», ні «Независимость»... Що, звичайно ж, як і відмову дуже багатьох відомих журналістів прокоментувати для «Дня» ситуацію навколо каналу, вельми виразно демонструє не тільки обличчя влади, але й обличчя нашої журналістики. І які б при цьому не наводились аргументи — в тому числі й про можливу законність дій податкової міліції, і про політичну заангажованість каналу, ніхто не спростував двох речей. По-перше, що будь-яких порушень фінансово- правової діяльності у повністю лояльних до Президента ЗМІ можна знайти набагато більше, ніж у ЗМІ менш наближених, саме через прикритість перших «політичними дахами». І, по-друге, що саме СТБ — це єдиний у столиці канал, який дає більш-менш об'єктивну інформацію, зокрема й про будь-які заходи всіх реальних кандидатів у президенти. Та якщо навіть визнання цих реалій, виявляється, — ще не аргумент для того, щоб висловити своє ствлення до явного порушення принципів свободи слова, та й до долі своїх колег — адже, до речі, на СТБ працюють десятки талановитих журналістів — то що ж тоді, цікаво, поклали на іншу шальку терезів?

Днями мимохідь зустрічаю керівника інформаційної служби одного з наших найбільш наближених до Л. Кучми та К 0 каналів. Його перша фраза після привітання: «Слухай, невже все-таки оберуть «нашого дорогого Леоніда Даниловича»?! Я — у відповідь: «Так саме ви як раз над цим активно й працюєте!». На що чую: «Ну, хіба може така програма, як наша, чимось йому допомогти?!». Майже щодня спілкуючись із журналістами УТ-1, «Інтера», «1+1», я ще жодного разу не чула, щоб хтось із них мав намір голосувати за Кучму. І всі розмови — приблизно в одному дусі: «Я, звичайно, буду голосувати за... (йде ім'я будь-кого із «некучм» — центристських кандидатів), але ти ж розумієш, що все одно оберуть Даниловича». Я не розумію, і як телеоглядач іронізую над ходульними методами, якими пропрезидентські ЗМІ намагаються пошити в дурні електорат. Проте я переконана, що не лише мені, а багато кому в цій країні насправді не іронізувати хочеться, а вити. Від болю навіть не стільки за ті потоки бруду та брехні, якими поливають народ обрані ним же управлінці. Над усе болить те, що саме ми, журналісти, інтелігенція, і продукуємо, і розливаємо ці самі потоки бруду. Адже саме інтелігенція завжди несе найбільшу відповідальність перед історією й народами за те, що відбувається з суспльством. Саме інтелігенція формує управлінські й законотворчі еліти держав. Саме інтелігенція є провідником інформації та чинником, який багато в чому формує і визначає громадську думку. І якщо інтелігенція Росії, що значною мірою причетна і винна в другому терміні президентства Бориса Єльцина, ще може якось виправдовувати себе за ганебний вибір своєї країни в 96-му році, посилаючись на незнання багатьох фактів або демократичну недосвідченість, то в інтелігенції України-99 не буде можливості посилатися на ілюзії. Не буде можливості виправдати свою активну або пасивну співучасть у возведенні Леоніда Кучми на другий термін президентства. Бо саме інтелігенція, як найбільш інформована й інтелектуальна частина суспільства, не може не розуміти, що якщо про шляхи й методи «реформування» нинішньою виконавчою верхівкою суспільства та про мету цієї діяльності, ще можна сперечатися, то моральна неспроможність цієї влади так наочно зараз демонструється способами проведення передвиборної кампанії діючого Президента, що з цього приводу вже не може бути двох різних думок. А, значить, чи то «підсовуючи» народові Кучму як «найменше зло» і підтримуючи як Батька, при якому комусь із нас живеться комфортно, чи то мовчки стежаючи за тим, що відбувається, чи то захоплено демонструючи свій «негативізм», свій «пофігізм» і доводячи електорату, що всі політики один одного варті, (чим, власне, займається В'ячеслав Піховшек), ми тим самим, хочемо того чи не хочемо, пропонуємо Україні йти в XXI століття на чолі з людьми не просто некомпетентними, а й такими, що повністю себе дискредитували морально. Позбавляючи тим самим наше молоде суспільство права на ще одну спробу знайти собі гідних лідерів. І хоч тут не може бути однозначних рішень, проте, ми повинні пам'ятати, що суспільствам вдається ривок у майбутнє лише тоді, коли в кризові моменти притаманна інтелігенції функція Сумніву поступається місцем функції Дій та Переконань, навіть якщо бажаєте, пропаганди — здорових ідей, особистостей, яким можна і треба дати шанс. Це вже було в історії нашої держави — на зорі незалежності, в часи сильного Руху. А зараз ще не час? Нема гідних лідерів? Та в історії буває так, що й час прогавлено, а потенційні лідери просто не мали змоги розвинутися.

Є, зрештою, і «третій» шлях — шлях Освіти. Проект того ж телеканалу СТБ «Право обирати» не нав'язує вибору, не «голосує» за конкретного кандидата. Він призначений для іншого: дати виборцеві ту інформацію, без якої останній неминуче буде приречений на голосування в ролі лоха, що дав себе обдурити і нажитися на собі всім, кому не лінь. Чотири програми проекту, що вийшли в ефір, розказали глядачеві про виборчі технології, які, на жаль, в таких незрілих суспільствах, як наше, дуже часто мають вирішальне значення, і про яких на наших телеканалах не говорить більше ніхто. І навряд чи будуть говорити, бо саме владі не вигідна «прозорість» виборів — прозорість, яка унеможливлює використання коробок з-під ксерокса, «останніх ударів» на зразок брехливого фільму компанії О.Невзорова проти фракції «Яблуко» на недавніх виборах у Санкт-Петербурзі або антиреклами «а-ля Шариков», автори якої в демократичних суспільствах не могли б лишатися не тільки анонімними, але й безкарними.

Дві останні передачі з циклу «Право обирати» розказали про «участь» у виборах грошей, ЗМІ та іміджмейкерських розробок. Особливо вражаючою була участь у програмах Сергія Доренка, який нині, після чотирьох років правління Єльцина, досить жорстко говорить про те, що російського виборця в 1996 році змусили зробити хибний вибір — «або ви за Єльцина, або вас розстріляють». «А що в нас, — один Єльцин?, — запитує пан Доренко. — На сто п'ятдесят мільйонів росіян?». І про те, що ступінь маніпулювання електоратом залежить від ступеню політичної культури нації.

Українські політологи, що брали участь в передачі — Сергій Одарич, Георгій Почепцов, Михайло Погребинський — були значно обережнішими. Проте, журналісти СТБ провели в програмі прямі аналогії між російським досвідом і українським. Не було названо конкретних прізвищ — це не задача передачі, яка фіксує процеси, не досліджуючи причинно- наслідкових зв'язків. Та було сказано і про залучення владою до виборів і податківців, і ЗМІ, і місцевих органів управління, і про кошти, які на передвиборну компанію Єльцина бралися з російської державної казни, і про розігрування карти «президент-реформатор — червоний реваншист», з прямою вказівкою на те, що, швидше за все, вся передвиборна кампанія Леоніда Кучми буде будуватися за тим самим сценарієм. Якби такі передачі, та перевести на відеокасети, та вручити хоч би кожному сотому виборцеві... Або — прокрутити декілька разів у загальнонаціональному ефірі, скажімо, УТ- 1 (от намріяла!). Тоді б ми мали в жовтні, принаймні, усвідомлений, а не нав'язаний країні вибір. Але, на жаль... І тому, власне, й можливий у нашій країні повторний прихід «кучмінізму», бо ми про власну відповідальність за те, що відбувається в країні, згадуємо в останню чергу.

Наталя ЛIГАЧОВА, «День»
Газета: 
Рубрика: