Скандал довкола запрошення Захара Прилєпіна на «Фестиваль Конрада» в Кракові, як виглядає наразі, розв’язався на користь України. Коротко нагадую фабулу. На відомий міжнародний літературний фестиваль у Польщі — «Фестиваль Конрада», який має відбутися наприкінці жовтня, запросили одіозного російського письменника Захара Прилєпіна. З одного боку, Прилєпіна багато хто з критиків і читачів поціновує як цікавого прозаїка, з другого боку, він прихильник російської імперської ідеології, регулярно їздить до окупованої частини Донбасу, підтримує ідею створення там «республік» та приєднання їх до Росії (і в цьому він послідовніший за сьогоднішню офіційну кремлівську позицію), звісно ж, активно пропагує антиукраїнські погляди. Так само запросили на фестиваль і українських авторів. Вибуху було не уникнути.
І справді, коли інформація про Прилєпіна стала широко відомою, далеко не лише українці висловили обурення з такого запрошення під час війни. Пішли розмови про бойкот фестивалю. І ось, як можна здогадатися, перемовини, заяви та демарші дали результат: на сайті «Фестивалю Конрада» розмістили заяву арт-директора фестивалю Міхала Павела Марковського і директора з програми Ґжеґожа Янковича. Вона сформульована в тому дусі, що Прилєпіна запросили, бо фестиваль відкритий до дискусій, і критику націоналізму було б добре провадити саме в діалозі з яскравим націоналістом, але, оскільки його постать викликала таку гостру реакцію, зустріч вирішили відкласти до «кращих часів».
Що ж, маленька, але важлива перемога.
Яка, проте, повинна змусити замислитися і спробувати прорахувати декотрі кроки наперед. На моє переконання, подібні інциденти надалі тільки частішатимуть. Якщо, звісно, не буде якогось глобального загострення конфлікту й бомбардувань Києва, Львова чи Риги, «специфічні» російські діячі культури щораз більше з’являтимуться на міжнародних подіях. Про це свідчить проста логіка. Наша війна — давно не в центрі уваги звітових засобів масової інформації. Для громадян багатьох країн, особливо тих, які безпосередньо з нами не межують, її суть є зрозумілою дуже умовно. Уявімо, якби каталонські поети, котрі часто відвідують Форум видавців у Львові, почали би протестувати, що в Києві виступав Льйоса і дуже гостро висловлювався проти каталонського руху за незалежність. Звісно, більшості українців було б не просто з ходу розібратися в цій колізії. Чи зорієнтуватись у представниках балканських країн, які «постійно між собою воюють». Ось так і східнослов’янські драми ззовні не завжди виглядають прозоро. Нарешті, важить тут і традиція сприйняття російської культури, особливої поваги до неї. Зрозуміло, що подібного сприйняття української культури бути не може, підвалини бодай елементарного впізнавання закладаються лише сьогодні.
Все це означає, що різні прилєпіни в широкому розумінні мають всі шанси й далі потрапляти на міжнародні майданчики (тим паче, що естетично цікавих та популярних «імперців» у російській літературі, й не лише літературі, вистачає — дійсно багата й яскрава російська культура геть не вичерпується прихильними до нас лібералами). До речі, керівниця українського бюро «Креативна Європа» Ірина Вікирчак у своєму блозі висловила переконання, що, хоч Прилєпін і не потрапить на «Фестиваль Конрада», він неодмінно таки приїде до Кракова й виступить на якомусь альтернативному заході. Можна уявити, що реклама цьому заходу вже не потрібна. Так само можна уявити, що там буде сказано про Україну та українців, зокрема на тлі нинішніх тенденцій у гуманітарній сфері українсько-польських відносин.
Як на це реагувати? Сьогодні на фестиваль у Польщі в той чи той спосіб вплинути вдалося. Завтра в якій-небудь умовній країні, яка більше віддалена від нас, нічого не вийде. Вони захочуть почути протилежну сторону — і край. Чи просто дипломатично натякнуть, що не мають часу і натхнення розбиратися в усій тій плутанині на сході. А на погрози бойкоту скажуть: «Ну, не приїздіть». Тобто, звісно, може такого й не станеться, може, вони все розумітимуть, але краще таки мати на увазі несприятливий варіант.
Що робити? Бойкотувати? А як тоді справа просування нашої культури, створення якогось уявлення про Україну? Чи не доведеться з часом бойкотувати взагалі все? І чи не стане російська думка про Україну безальтернативною? Їхати і «своє робити»? А як тоді з гідністю? Чи не виглядатиме, що ми просто втерлися від плювка й мирно всміхаємося? Їхати і протестувати, скрізь методично пояснювати, хто такі російські імперці, приходити на їхні заходи, сперечатися там, зривати їх? Є ризик перетворитися на політичних блазнів.
Справді, нетривіальне завдання для української культурної дипломатії, для кожного українського культурного діяча. Мабуть, названі варіанти реакції треба пробувати комбінувати залежно від обставин і можливостей, але чіткого й очевидного рецепта поки що не видно, його слід спробувати виробити. В будь-якому разі, слід бути готовими до того, що нам у світовому інформаційному просторі доведеться самим обґрунтовувати свою правоту в питаннях російської агресії тощо. Доводити її не лише перед однодумцями, не лише в комфортних умовах міжнародних санкцій, обструкцій та бойкотів стосовно наших ворогів, а й тоді, коли прокремлівська позиція матиме змогу звучати на повний голос. Розраховуючи передусім на себе.
