Із кожним роком газет і журналів, що висвітлюють на своїх сторінках театральне життя, в Україні стає дедалі менше, а тих, що продовжують виходити, знайти у продажу не так просто. Але проблема театральної преси не лише в кількості, а, в першу чергу, в якості. В Україні ця преса видається ентузіастами-любителями театру, часто вона «сухою» мовою, розрахованою швидше на вузьку театральну спільноту, а не на, так би мовити, пересічного театрала. До того ж, як правило, вона не є незалежною, адже фінансується або державною, тобто випускається при певних інститутах чи театрах, або видається за рахунок спонсора чи меценатів. Про театральні медіа, які могли б не лише виходити на «нуль», а й приносити прибуток говорити не доводиться. Тому єдиний спосіб бути незалежним — це видавати журнал власним коштом.
Зважаючи на ці обставини, поява нового театрального журналу для України — це подія. А надто такого журналу, як «Коза», який швидше нагадує арт-об’єкт, аніж засіб масової інформації: вона вміщує виключно рукописні тексти та авторські ілюстрації та витинанки. Створює і видає його невелика група людей за власний рахунок. Переважно це студенти та випускники кафедри сценографії або книжкової графіки Національної художньої академії. Газета «День» зустрілася з видавцями незалежного театрального журналу «Коза» Богданом ПОЛІЩУКОМ та Оленою РАЧКОВСЬКОЮ. Саме вони створили «Козу» такою, якою вона є, і продовжують видавати її власним коштом.
— Чому саме «Коза»?
Богдан ПОЛІЩУК: — Коза — це основний і найяскравіший персонаж українського народного театру зимового циклу. Оскільки наш журнал про театр і він є українським, то ми зупинилися саме на цій назві. Крім того, образ кози є двозначним: вона і весела, і роги має, а в нашому журналі можуть бути як жарти, так і критика.
— Ви позиціонуєте «Козу» як «незалежний журнал про театр». Тож від кого і чого конкретно він не залежить?
Олена РАЧКОВСЬКА:— Найперше — йдеться про незалежність думок наших авторів. І це важливо, адже часто в театральних журналах вистави розглядають і аналізують виключно критики і мистецтвознавці. Вони пишуть рецензії згідно з певними шаблонами, «сухою» мовою. А в нас часто буває так, що людина пішла в театр, подивилась виставу, її там щось зачепило і вона написала відгук в «Козу». Хоча відгуки фахових мистецтвознавців ми, безумовно, друкуємо.
Отже, у поняття «незалежний» ми, в першу чергу, вкладаємо незалежність думки. Окрім того, журнал є фінансово незалежним, він не має ані спонсорів, ані меценатів. Ми видаємо його за власний кошт.
Б.П.: — Незалежність виданню забезпечує те, що він не «прикріплений» до певного театру абощо. Незалежний він також у своєму оформленні. Ми свідомо уникаємо сучасних канонів створення журналів, які стосуються візуальної частини. На наш погляд, такої візуальної альтернативності українській пресі бракує.
— Фінансувати журнал із власної кишені — справа складна. Ви принципово відмовляєтеся від спонсорів?
Б.П.: — Пошук спонсорів займає забагато часу, і знову ж таки виникає запитання: чи можливо взагалі знайти в Україні спонсора для видання журналу про театр? Якщо така людина і знайдеться, то вона, очевидно, захоче, аби її думка також була представлена у виданні. Ми би погодилися на спонсора, якби це була просто людина, яка любить театр і яка не буде втручатися в редакційну політику. Але, на жаль, такої людини ми ще не зустріли, а вона нас іще не знайшла.
— А як щодо державної підтримки?
О.Р.: —Тоді можна відразу викреслювати з назви видання слово «незалежний».
Б.П.: — Ми аполітичне видання. Окрім того, у нас в державі політика культури змінюється кожні п’ять хвилин, тому питання держпідтримки в цьому сенсі є досить суперечливим.
— Коли ви починали видавати свій журнал, то, напевне, аналізували, які театральні журнали є в Україні. Які особливості української театральної преси? І чи існує вона взагалі?
Б.П.: — Театральної преси в Україні видається дуже мало. А та, що видається, претендує на академічність, дописувачі — театрознавці старої школи. Коли ми починали, а це було рік тому, театральних журналів в Україні було більше, ніж сьогодні. Минулого року з незрозумілих причин — чи то це фінансова криза, чи знову ж таки культурна політика — кількість журналів зменшилась. «Український театр» уже не виходить. Так само як «Контрамарка». Є, звичайно, «Кіно-театр», який видає Києво-Могилянська академія, але кіно там приділяється більше уваги, ніж театру. В принципі, в Києві сьогодні немає суто театральних видань, а на загальноукраїнському рівні їх усього-навсього кілька. У Львові є «Просценіум», але його важко дістати. Щось видається в Харкові. Але навіть людям, які пов’язані з театром, ці видання не завжди доступні.
— Як ви вирішуєте питання з розповсюдженням?
О.Р.: — Ми самі домовляємося, показуємо журнал і кажемо: «Ось є такий чудовий журнал. Не хочете його продавати?». Дехто — кривиться, дехто береться продавати.
Б.П.: — Заради журналу я пройшов усі муки пекла і став приватним підприємцем. Чесно сплачую податки щомісяця. Тепер ми намагаємось здавати його в книгарні, або в театри, деякі кав’ярні. Зараз він продається в Києві, Львові, Миколаєві, Дніпропетровську та Ужгороді. Це все завдяки учасникам проекту.
— Чому, на вашу думку, в Україні склалася така прикра ситуація з театральною пресою?
Б.П.: — По-перше, просто немає людей, які б справді були зацікавлені в створенні якісних, цікавих видань. Українському читачу були б цікаві мистецькі видання, якби вони були зроблені цікаво, оригінально, несподівано та модно. Ті мистецькі видання, які виходять сьогодні, наприклад, «Українське мистецтво» чи «Народне мистецтво», зроблені досить «сухо». Я не кажу, що вони погані чи нецікаві, але в цілому образ мистецького журналу, який вони створюють — занадто академічний.
Є й інша причина. Український театр — це, по суті, державний театр. А державний театр не зацікавлений в критиці. Йому виділяють гроші, а він видає заплановані вистави. Та, власне, й критиків театральних в Україні майже немає.
О.Р.: — З точки зору критики театру не вистачає провокації, реклами, оригінального підходу. Своїм журналом ми прагнемо спровокувати увагу до театру. Саме тому там з’являються різні думки. «Коза» має на меті розгорнути дискусію, перейнявшись якою читач піде до театру, аби самому скласти думку про першопричину гарячого обговорення.
— Ідея зробити журнал саме таким — рукописним, із численними авторськими ілюстраціями — виникла лише через те, що засновниками журналу були художники? Чи є глибші причини такого рішення?
Б.П.: — Є три причини, чому наш журнал ми робимо саме таким. Перша справді полягає в тому, що редакторський колектив складається з художників.
Друга причина. Часто трапляється так, що театр, який твердить про свою сучасність і актуальність, підміняє ці поняття немистецтвом. Таким чином, театр перестає бути мистецтвом. Хоча можна використовувати комп’ютер, проекцію, інші здобутки прогресу, але за допомогою цих суто технічних засобів створювати мистецтво, а можна взяти до рук пензля і створювати немистецво. Тобто справа не у засобах.
О.Р.: — Мистецтво можна робити за допомогою новітніх технологій, а можна просто підміняти мистецтво технологіями.
Б.П.: — Сьогодні часто ми можемо спостерігати саме підміну. Візьмімо, наприклад, театральний плакат. Це вже не мистецтво, це суто редакторська, технічна робота працівників театру. Тим часом плакат мав би створювати образ вистави, бути окремим витвором мистецтва, адже театр — це синтез мистецтв.
Живу музику сьогодні замінюють на записи. Так само із відео, із грою, з одягом. Раніше театральні костюми спеціально розроблялися і шилися для конкретної вистави, а сьогодні пішов на секонд-хенд — і вистава готова!
Театр відходить від мистецтва. А своїм рукотворним журналом ми хочемо підкреслити, що це все ж таки мистецтво. Наш журнал — це прагнення повернутися до естетства. Саме тому не лише тексти, а й ілюстрації у нас «саморобні». Якщо ж ми почнемо використовувати фотографії, то все одно не зможемо досягти чи перевершити той рівень, на якому друкують фотоматеріали відомі журнали, витрачаючи на це тисячі доларів. Окрім того, сьогодні український театр не має достатньо яскравих персоналій, на які можна було б робити ставку, скажімо, оформлюючи обкладинку. Не будеш же щоразу друкувати на обкладинці Ступку...
— Передусім, «Коза» привертає увагу своїм виглядом. Видання саме по собі є арт-об’єктом. Чи вдається вам зберігати баланс між оформленням і якістю текстового наповнення?
Б.П.: — У пілотному номері оформлення очевидно переважало за якістю текстове наповнення. Але сьогодні нам дописує вже більше авторів — як професійних критиків, так і любителів. Ми беремо інтерв’ю в більш відомих і цікавих людей. Чим далі, тим цікавішим стає наповнення видання.
— Доречність рукописного тексту в періодиці — доволі суперечлива. А як вважають ваші читачі?
Б.П.: — Найчастіше висловлюють дві протилежні думки. Перша: «Супер! Як ви все це своїми руками написали?!». Друга: «Це неможливо читати, я не буду таке читати!».
О.Р.: — Дехто радить друкувати наші тексти спеціальними рукописними шрифтами.
Б.П.: — Але концепція журналу полягає в тому, що він повністю зроблений вручну. «Коза» — не для швидкого гортання в транспорті, а для задоволення від процесу читання.
— На що ви орієнтувалися, створюючи журнал, що вас надихало — які мистецькі зразки ви використовували, які елементи запозичували і звідки?
О.Р.: — В оформленні ми часто звертаємося до модерну початку ХХ століття. Цей естетичний напрям нам дуже близький. Окрім того, коли виникла ідея створювати рукописний журнал, ми передивилися чимало середньовічних рукописних книг. Саме вони надихнули нас.
Б.П.: — Можна сказати, що стиль журналу ще в процесі розробки. Але естетично його основа лежить у площині українського мистецтва, в тому числі народного, європейського та українського модерну; а також середньовічного, старовинного та архаїчного, бо в ньому відчутна історія, техніка, образ і духовність.
