Ця історія починається як казка, а продовжується, скоріше, як трагедія. Весняного ранку 1983 року восьмирічна дівчинка з Ялти, з літературним ім’ям Ніка Турбіна, прокинулася знаменитою. Добірка її віршів, опублікована в «Комсомольськой правде», раптово всіх вразила. Поезія Ніки здавалася не за віком довершеною, примушувала завмирати багатолюдні зали. В інших дітей було дитинство, школа, сім’я. У неї це все було також плюс… Плюс у її малі роки на Ніку ліг важкий тягар слави та екзальтованого обожнювання. Її возили містами і селами, показували на всіх сценах світу. Скрізь вона викликала захоплення. Про неї, захлинаючись, писали газети, маститі поети мало не ридали від розчулення, а вчені-професори порівнювали її геній із моцартівським. І навіть казали, що вона послана нам із космосу. А потім Ніка подорослішала… Почалися проблеми — з рідними, шанувальниками, прихильниками, з алкоголем…
Узявшись за таку делікатну тему, автор фільму «Ніка Турбіна. Історія польоту» Анатолій Борсюк іде єдино можливим шляхом: дає виговоритися Ніці, її рідним, не втручаючись і не коментуючи. Ці прості і драматичні речі можна буде побачити і почути 21 січня, о 22.25 на «1+1». Але все ж історія дуже непроста, тому, думається, незайвим буде і коментар самого Анатолія Давидовича на сторінках «Дня»:
— Ніка була суперпопулярною на початку 80-х, весь Союз її знав. Дівчинка-вундеркінд прожила в Ялті майже 12 років, писала чудові вірші. Такі діти, звичайно, вимагають особливої уваги. А в неї в ранньому віці — слава, закордонні поїздки: сам Євген Євтушенко возив її в Європу, в Америку. Різні прийоми, почесті, нагороди, захоплення… У Венеції вона одержує «Золотого Лева» (друга, між іншим, радянська поетеса після Анни Ахматової). Дорослішає, починається переломний вік… Мама одружується вдруге, в Ніки народжується сестра Маша. Природно — ревнощі. Ніку відправляють у Москву. Коли їй не було і 16 років, вона вийшла заміж за швейцарця, поїхала на рік із ним у Лозанну, потім кинула його. Він приїжджав сюди, намагався її повернути…
Із нею дуже складно. Вона не пристосована до життя. Їй потрібна людина, яка б затуляла її собою, позбавляла від побуту, від необхідності купувати собі одяг, їжу, платити за квартиру, пробивати публікації. Адже вона пише вірші. Однак я не знаю, чи знайдеться сьогодні бажаючий щиро її покохати, допомогти. Потім ця схильність до самогубства, вона в неї з дитинства. Усі руки порізані — вени собі розкривала, 1997 року падала з п’ятого поверху, ледве залишилася живою, вся була переламана, 12 операцій. Ситуація дуже важка.
Я не знаю, чому вона живе саме так і кого можна в цьому звинувачувати. Їй 26 років, усе життя попереду, а таке відчуття, наче вона вже його прожила майже до кінця. Вона бадьориться, практично не скаржиться ні на що. Власне, і п’ять років тому не скаржилася. Щоправда, п’ять років тому було помітно її бажання здаватися ліпшою, як вона є насправді, зберегти імідж, створений у 80-ті роки, удавати благополуччя. Нині, схоже, і такого бажання немає… Вона дуже багато курить — сигарету за сигаретою. Випиває… Каже, що, як і раніше, пише вірші, але напам’ять їх не знає і недавно загубила рукопис... Роботи в неї до пуття немає, освіти немає. Тільки дві кішки і собака... Ось така невесела історія. Проте в ній усе-таки щось від дитини залишилося — очі. Я відчуваю всередині себе якусь загальнолюдську відповідальність за її долю, за долю талановитої людини, з якою знайомий, але для якої, на жаль, мало що можу зробити — хіба що показати цей фільм. Раптом знайдуться ті, котрі знають, як їй допомогти…
