У Будинку вчених відбулася виставка графічних робіт Юрія Іваськіва. Автор, доктор технічних наук, професор Національного авіаційного університету, представив на розгляд публіки майже 70 етюдів. Ці твори — не просто любительські замальовки, а результат подорожей Радянським Союзом протягом півстоліття, з 1960-х до 2010 року. Так би мовити, фіксація моментів із життя пострадянського простору.
Наприкінці тижня Юрій Лукич зателефонував до редакції «Дня» і запросив оглянути експозицію. Нас заінтригувало, як людина, що 40 років пропрацювала науковим співробітником Інституту кібернетики ім. В. Глушкова НАН України, поєднала в собі любов до математики та мистецтва.
— Розкажіть, будь ласка, як кібернетик став графіком?
— Я часто їздив у відрядження на конференції, симпозіуми по всьому Радянському Союзу. І от коли наукова частина добігала кінця, я використовував вільний час на етюди. Або ж, поки делегація займає свої місця в автобусі, я встигаю зробити замальовку.
Ще я багато подорожував з дружиною автостопом. Спочатку я став туристом, а вже потім художником. Маю таке правило: багато подорожувати і двічі не повертатися в те ж саме місце.
Наприкінці 1960-х у Києві відбувалася виставка робіт художників-аматорів. Я подав туди свої роботи із Соловківського циклу, де зображено причал, від якого від’їжджає човен і везе нещасних на Соловки. Пам’ятаю, розклав я етюди перед журі, а вони запитують: «А чому все таке похмуре? У нас виставка, присвячена 50-річчю радянської влади, і тюремні будівлі, може, й не візьмемо». А я відповідаю: «У такому разі можна змінити назву на «Архітектурні пам’ятки Півночі Росії». Так ми дійшли згоди. Після цієї виставки мені запропонували навчатися на вечірньому відділенні Київського художнього інституту. На той час я вже захистив кандидатську дисертацію і вирішив не розмінюватися, про що зараз дуже шкодую.
— Якими з наявних на виставці експозицій ви пишаєтеся найбільше?
— Це, звісно, не всі роботи, бо не вистачило б стін. Тут і Україна, і Кавказ, і Середня Азія, і Фінляндія, Прибалтика... Утім, для мене дужі дорогі етюди з Карпатського циклу. Пам’ятаю, у весільну подорож з дружиною ми вирушили саме в Карпати. Ось Крим — Грот Шаляпіна і будинок Максиміліана Волошина. Ну, і певний час я був на Соловках. Спочатку як турист, а вже пізніше заробляв на квартиру — у складі бригади «студентів» будував житло для місцевих жителів.
— Отже, ви, справді, добре знаєте Соловки. «День» оголосив 2012 рік Роком «Списку Сандармоху». Безперечно, розстріли соловецьких в’язнів, а тоді на острові в ув’язненні перебували кращі представники української інтелігенції, не є подією минулого, а значною мірою впливають і на наше сьогодення. Як ви вважаєте?
— Якою була мета? Україна — це годувальниця. Народ заважав Сталіну, йому хотілося винищити населення, а землі заселити росіянами. Сандармох — реалізація цього задуму. Голодомор 1932—1933 років — Геноцид проти українського народу. Сандармох — теж. Нація без інтелігенції — це вже не нація, а народ. Таким чином Україну відкинули в розвитку на багато століть назад. Взагалі інтелігенція, оті кілька сотень розстріляних людей, вона формується протягом сотень років, і для того щоб відновити її, треба неймовірно багато часу. На мою думку, розстріли в Сандармосі — це не просто злочин проти людей, а геноцид української нації. Загинули кращі представники. Ось Лесь Курбас... Він створив на Соловках театр, там видавали газету, журнал. Такі особистості там були: Михайло Драй-Хмара, Микола Зеров. У них був учень — Григорій Кочур. Багато років я товаришував із ним. Бувало, запитував у нього:
— Григорію Порфирійовичу, то де ви десять років отаких провели?
— Ну де — в Комі АРСР.
— А як же ви там не змерзли?
— Мене зігрівали книжки й часописи, надіслані з України.
Взагалі дякую «Дню», що порушуєте такі питання. Це чудова газета. Вона гідна Шевченківської премії, оскільки формує світогляд нації. І якби не було газети «День», Україна була б іншою.
