Як би там не було, а культура — від кулінарії і способів збирання сміття до літератури, образотворчого мистецтва та музики, — в певному сенсі може бути визначеною як сукупність часто неусвідомлених людських практик, спрямованих на впорядкування навколишнього простору, подолання хаосу, що вирує навколо. От взяти, хоча б наприклад, фантастику: її соціальна роль може бути визначена, як створення соціально запитуваного образу майбутнього, завдавання такого собі вектору змін, що б ми під цим не мали на увазі, і яких би іноді потворних форм це не набувало б в певних, доволі особливих випадках.
Але, як виявляється, не все так просто.
Час від часу, а з подальшим розвитком технологій все швидше і глибше, проявляється розрив між очікуваннями, створеними фантастикою і реальністю. Ну насправді, «колективні ми» очікували купи приладів, які неабияк покращать і полегшать нам звичне життя, а натомість отримали навалу незрозумілих гаджетів, наповнених хаотичним дискурсом соціальних мереж, що фактично поработили нас і значно ускладнили життя, яке вже ніколи не буде «як завжди», попри постійну нібито адаптацію цих гаджетів під вимоги найпримітивнішого користувача та його нібито пересічне життя.
Така ситуація цілком природним чином породжує скептицизм стосовно прогресу, самого цього поняття.
Хоча насправді такого роду скептицизм скоріш за все викликаний розривом між спроможністю фантастики однаково адекватно прогнозувати технологічний і соціальний прогрес — речі взаємопов’язані і взаємообумовлені.
Якщо трохи придивитися, то ми побачимо, що цілком непогано прогнозовані фантастами технологічні засоби майбутнього опиняються в руках фактичних дикунів, що вони за їхньою допомогою гноблять один одного за зразками позаминулого століття та проводять комсомольські збори на Марсі. А так не буває — технології не працюють в руках дикунів.
Ми хочемо літаючих автівок? А між тим, щоб простий автомобіль став по-справжньому масовим, нам довелося не просто «винайти мотор» чи «розробити дизайн автомобілю», навіть не лише докорінно переробити наземну, двовимірну дорожню і не тільки дорожню інфраструктуру, але і розробити інтегровані в увесь комплекс цивільних нормативів спеціальні логістичні правила, відомі як правила дорожнього руху. Це суттєво змінило не лише загальну нормативну базу, але і функціональний розподіл суспільства, — і на це людству знадобилося витратити не один десяток років. Це лише один, найпростіший приклад взаємопов’язаності технологічних і соціальних змін, що ілюструє примітивну інфантильність вимог «тут і зараз» та претензій на відкидання поняття прогресу.
Скептицисти проти прогресистів — загалом-то геть не новітній дискурс, але сьогодні, в умовах значного ускладнення комунікативного простору, він набув нового виміру: скептицисти не уявляють і не хочуть уявляти в культурі галасу і хайпу тих обсягів наукової праці, тієї кількості нобелівських премій та кілометрових стосів наукових паперів, що є закладеними в звичні інструменти — від мобильників до мікрохвильовок, — а тому знецінюють, а іноді і відкидають прогрес і наукове знання як такі.
Цього року премію з фізики було поділено між Сюкуро Манабе і Клаусом Хассельманном, які в період 1967—1978 розробили модель кліматичної системи, зокрема, запропонували набори нелінійних зв’язків між короткостроковими погодними явищами та довгостроковими кліматичними змінами, та Джорджо Парізі, якій на початку 1980-х запропонував рівняння для опису прихованих закономірностей в невпорядкованих складних матеріалах, складних процесах і системах
Сучасний скептицист — це такий собі радикальний романтик-модерніст жюль-вернівського типу, важко спотворений мемитичною культурою соціальних мереж, галасливий дилетант, що знає нічого про все і гарячкувато поспішає поділитися своїм потужним незнанням з усіма.
Але саме в умовах ускладнення комунікативного простору, неконтрольованого поширення низькоконтекстного дискурсу і хаотичних наративів, виникає соціальна загроза новітнього скептитизму. Тут варто лише почати: сьогодні ти лише припускаєш, що заява «місячна програма — це голлівудська постановка» — це не божевільне дикунство, а «незалежна точка зору», а завтра прокидаєшся на пласкій землі, яку хоче захопити всесвітній уряд зловісних рептилоїдів за допомогою мережі вишок мобільного зв’язку і тотальної вакцинації.
На цю загрозу треба зважати і розуміти її причини, серед яких, зокрема, не лише впровадження технологій, що викликали появу нової комунікативної культури, але і вичерпаність старої моделі освіти, характерної для індустріальної моделі розвитку, яка спричинила розрив між логічним і критичним мисленням, що і спричинило поширення специфічної культури скептитизму, в тому числі, і в своїх крайніх, напрочуд хворобливих і руйнівних проявах.
І тут, мабуть, варто нагадати, що прогрес — це не ідеальна модель руху «вперед і наверх», як вважають романтики і ідеалісти, а адаптація до нових умов існування соціуму, умов, що не лише виникають через об’єктивні і незалежні від нас зовнішні зміни, але і тих, що ми самі їх створюємо щодня, завдяки нашому поступовому ускладненню і змінами середовища, спричиненими нашою діяльністю.
В такому випадку наука стає найбільш консервативною галуззю людської діяльності, бо має відповідати вимогам адаптивності як послідовності і тяглості. І цього також не хочуть розуміти ідеалісти і романтики, вперто вимагаючи «революційних ривків і проривів».
Водночас, варто зауважити, що позаяк підтримка адаптивності вимагає соціальності науки і освіти як необхідної передумови, будь-яка спроба зробити з науки закриту секту, різновид магії, інститут державний замість соціального швидко призводить до зупинки поступу, до «застою», до деградації науки і освіти і відповідно, поширення в суспільстві антинаукових поглядів, теорій і забобонів.
Отже, соціальність науки і наукового прогресу є напрочуд важливим чинником, хоча і не завжди адекватно усвідомленим — навіть на рівні можливих загроз.
Тому, мабуть, суспільство так жваво і обговорює наукові події, і зокрема, Нобелівську премію, бо в цих дискусіях віддзеркалюються не лише об’єктивні функції науки, а і різноманіття розуміння прогресу як в його технологічному, так і в соціальному, перш за все, вимірі.
От взяти, наприклад, цьогорічну премію з фізики.
Цього року премію з фізики було поділено між Сюкуро Манабе і Клаусом Хассельманном, які в період 1967—1978 розробили модель кліматичної системи, зокрема, запропонували набори нелінійних зв’язків між короткостроковими погодними явищами та довгостроковими кліматичними змінами, та Джорджо Парізі, якій на початку 1980-х запропонував рівняння для опису прихованих закономірностей в невпорядкованих складних матеріалах, складних процесах і системах.
Формально кажучи, цьогорічною премією було відзначено революційні роботи з математичного моделювання.
З цього приводу конспірологи, що маскуються під скептиків, вперто торочать про «кліматичну змову», щодалі стрімко відриваючись від реальності.
Але багато хто закидає відсутність фізики в роботах лауреатів. І це, мабуть, найпростіше питання: фізика полягає в об’єкті дослідження, в складних, багатокомпонентних системах.
Складні багатокомпонентні і багатоагентні, т.зв. багатофізичні системи мають багато цікавих характеристик. Зокрема, вони характеризуються специфічними реакціями, тобто послідовність одних і тих самих стимулів може давати докорінно різні реакції системи. Складні системи також працюють як сукупності окремих квазі-незалежних компонент, поєднання яких породжує нові властивості і якості спільної системи.
За великим рахунком можна сказати, що поведінка складних систем визначається не детермінованими зв’язками між різнорівневими процесами і складовими системи, а навпаки — багатопараметричною невпорядкованістю і хаотичністю взаємодії компонент.
І саме тут і виникає ключове питання: чи існують фундаментальні закономірності невпорядкованості і чи існує межа кількості параметрів, якою ми маємо оперувати при передбаченні поведінки складних систем. На ці питання і відповіли цьогорічні лауреати.
За роки, що минули з часу відкриття, роботи лауреатів знайшли своє, цілком успішне застосування в багатьох галузях — в моделювання кліматичної системи, в квантовій механіці, в біофізиці, в аналізі групової поведінці, машинному навчанні тощо.
Отже, головним висновком цьогорічної премії з фізики є висновок методологічний: справа не в тому, наскільки складно зрозуміти океан, спостерігаючи за краплиною води, справа в тому, що це не є можливим. І це, якщо добре подумати, є потужним аргументом далеко не на користь скептиків, ідеалістів і романтиків від невірно зрозумілої теорії прогресу.
А ще, повертаючись до соціального виміру і генерованих цим контекстом загроз, питання відповідальності — як вчених за долю своїх відкриттів і винаходів, так і недолугих романтиків — за своє галасливе і агресивне незнання...
