Чи то астероїд, який пролетів дуже близько до Землі, чи то весняна сонячна активність розбудили задрімале зло, але у світі протягом минулого тижня було дуже тривожно та неспокійно. Сплеск міжетнічної ворожнечі на Балканах, фізичне усунення ізраїльтянами духовного лідера палестинців, аварії та техногенні катастрофи підвищили інформаційну «температуру» до болючої позначки. Але й неоперативні телепрограми, так вже збіглося, «заспокійливими» також не були.
В «Я так думаю» («1+1»), наприклад, вирішували, який народ у Криму тепер «якого сорту», що тому виною — чи культура, чи мова, чи державна політика. Може, справді принципово важливо визначити: кримські татари є корінним народом чи національною меншиною, але і протягом програми, і без неї зрозуміло, що основна причина всіх негараздів у Криму — золота, у всіх розуміннях, кримська земля, якої там значно менше, ніж охочих на ній закріпитися. Решта — від лукавого. Все інше — зубожіння, безробіття і соціальне розшарування — спільне для всіх кримчан і національності не має. Але землі в Криму однаково на всіх не вистачить, і як тепер бути, звідки брати ділянки для депортованих за національною ознакою, в кого відбирати, хто буде новою кримською «земельною» жертвою? Відповіді на це запитання студія не знайшла. Хоч не пишно, та затишно — це ілюзія, і не тільки кримська. А релігійні та культурні відмінності — не проблема, коли всім вистачає життєвого простору. Хоча частина ділянок у Криму досі не освоєна і не благоустроєна — хтось накопичує для цього сили та кошти, а хтось чекає вигідних покупців. Зрозуміло, що умови підвищеного попиту на дефіцитні шматочки «земної тверді» — живильне середовище для корупції і різноманітних зловживань. До речі, невдоволення місцевою владою на півострові також не має національного забарвлення — скупість чиновників допекла всіх однаково. Загалом, Крим — важка спадщина з великим конфліктним потенціалом. Але продовжувати ховатися від кримських проблем небезпечніше, ніж братися за їхнє вирішення, тим більше, що й так дуже багато чого вже втратили.
Про особливу цінність національних особливостей нових європейців, які вважають не перешкодою для об’єднання, а надбанням нової Європи, розповідали в черговій програмі циклу «Новий Старий Світ» (СТБ). На прикладі Оксфорда і Коледжу Європи в передмісті Варшави автори документального дослідження намагалися розібратися, які вони — діти батьків європейської інтеграції. А вони чіпкі, допитливі, працелюбні і дуже цілеспрямовані. Багато думають про майбутнє, тому вважають хорошу освіту необхідною умовою своєї потенційної успішності. В Оксфорді систему освіти також постійно удосконалюють, університет стає дедалі інтернаціональнішим, причому стирання всіх і всіляких національних граней, за словами студентів, там не практикують. Крім того, на відміну від наших освітніх систем, там дуже мало лекцій і дуже багато індивідуальних занять — за кожним викладачем закріплено по два-чотири студенти, тому питати «за повною програмою» з кожного — реальність, що дає відмінний результат. Приблизно так само будується навчання і в Коледжі Європи. Шкода тільки, що за весь час його існування українських студентів там було жалюгідно мало.
Про інший аспект співіснування в новій Європі — миротворчу діяльність — говорили в студії Дмитра Кисельова (ICTV). Доля нашого миротворства в Іраку, особливо після терактів в Іспанії та заяв іспанської влади про виведення свого контингенту з Іраку, про можливу терористичну загрозу в Україні і про ставлення до цієї загрози українського суспільства — все це стало темою бесіди ведучого з міністром оборони Євгеном Марчуком. У сказаному міністром було багато жахливого та сенсаційного. Добре, звичайно, що хоч би екстремальні умови перебування в чужій країні висвітили «темні плями» умовної боєздатності наших Збройних сил, але як боляче чути й усвідомлювати, що в нашій армії все було настільки запущене. Хоча не обійшлося і без приємних відкриттів — здатність наших юнаків облаштовувати свою тимчасову «оселю», їхня доброзичливість, миролюбність і готовність допомогти не за обов’язком служби, а за душевною потребою виділяють їх в іракській пустелі. А миротворча місія наших кардіохірургів, які висловили бажання оперувати іракських дітей без очікування подяки у вигляді нафтових квот для країни, яку вони представляють, не менш, а може, й більш важлива, ніж участь наших військових у спільній антитерористичній операції.
