10 січня Національна спілка журналістів України випустила заяву на підтримку української армії, ухвалену Правлінням НСЖУ. Організація закликає «всю журналістську спільноту» «в умовах ескалації напруги з боку держави-агресора» посилити інформаційну підтримку «захисників і захисниць України та їхніх сімей та підвищення стійкості проти ворожої пропаганди».
Ось кілька цитат з заяви НСЖУ:
«У розв’язаній гібридній війні проти народу України Російська Федерація, крім активних «військових маневрів» у прикордонні з накопиченням там живої сили, важкого озброєння та бойової техніки, розгортає широку пропагандистську кампанію. Серед іншого її мета — покласти на Україну провину за ескалацію збройного конфлікту».
«Протиставити ворожій пропаганді ми повинні непохитну патріотичну позицію, згуртованість наших лав у підтримці української армії, стійкість до будь-яких інформаційних «вкидів», фейків, дезінформації, пропаганди, як зовнішнього, так і внутрішнього походження».
«Стримувати антиукраїнські інформаційні атаки та давати відсіч провокаціям — не лише завдання держави та її союзників у світі, а й громадянський обов’язок суспільства, в якому всі ми живемо».
«Національна спілка журналістів України, як і в попередні роки, долучається до інформаційних заходів українських медіа і благодійних акцій патріотичного спрямування партнерських журналістських організацій».
«Як і в попередні роки»! Тобто, має скластися враження, що НСЖУ всі ці роки із початку російської агресії демонструвала свою патріотичну громадянську позицію, активно працювала проти ворожої, тобто російської пропаганди, і тепер всіх закликає наслідувати її приклад! Але ж це не так.
Звісно, треба лише вітати нинішній прояв громадянської відповідальності з боку провідного журналістського об’єднання країни та бажання Спілки об’єднати всіх медійників навколо благородної мети захисту Батьківщини. Однак як бути із попереднім досвідом НСЖУ, коли ця структура спрямовувала свою активність геть в іншому напрямку?
Широко відомим є той факт, що з літа 2014 року Національна спілка журналістів України разом із Союзом журналістів Росії кілька років поспіль реалізовувала проект «Дві країни — одна професія». Навіть назва викликала питання, а про зміст годі і казати.
Формально програма проходила під егідою ОБСЄ, але насправді її реалізація відбувалася на російські бюджетні гроші, які виділяло «Россотрудничество» («Росспівробітництво»). Росіяни розглядали «Дві країни — одна професія» як частину більш масштабного руху задля просування державних російських інтересів за кордоном, і відкрито про це казали.
Куратором проекту був секретар Спілки журналістів Росії Ашот Джазоян. Невдовзі після початку проекту Служба безпеки України заборонила йому в’їзд в Україну через підтримку російської окупації Криму. В коментарі російським медіа Джазоян казав тоді таке: «Найбільш абсурдне у всій цій історії (із забороною СБУ в’їзду до України) те, що я є також координатором програми російсько-українського діалогу під егідою ОБСЄ, який його учасники назвали «Дві країни — одна професія». В рамках проекту молоді журналісти Росії й України створили величезну кількість фоторепортажів, лонгрідів і об’єднаними зусиллями зняли документальні фільми... Учасники проекту «Дві країни — одна професія» дружно підтримали ідею створення спільних сюжетів не про політику, а про життя простих російсько-українських сімей, розділених громадянською війною».
«Громадянська війна в Україні»! Звісно, який пропагандистський проект РФ може обходитися без цієї ключової тези роспропаганди... Але тоді НСЖУ не зупинили ані кремлівський «дах» програми, ані осуд в медійних колах в Україні та в українському суспільстві.
В грудні 2016 року «День» зібрав круглий стіл представників журналістської спільноти, учасники якого підтримали резолюцію Європейського парламенту щодо протидії пропаганді з боку Росії. За результатами дискусії було ухвалене звернення до Національної спілки журналістів України і всієї медіаспільноти, в якому їх закликали відмовитися від участі в проектах, що сприяють поширенню російської пропаганди.
«В українській політиці за великим рахунком є розподілення на «партію опору» і «партію колаборації», і в журналістиці — такі самі два «табори». Тож пропонуємо консолідацію на позиціях «опору», — підкреслила тоді Лариса Івшина, головний редактор газети «День», модератор зустрічі. — Маємо зв’язати «живі», здорові сегменти української журналістики і творити нові середовища».
Згодом під документом підписалося сотні журналістів та медіаекспертів. Але НСЖУ вперто продовжувала свою лінію на колаборацію із російськими та проросійськими силами, прикриваючись лозунгами «боротьби за стандарти журналістики».
Можна згадати масу інших різних сумнівних кроків, заяв та дій Національної спілки журналістів та її офіційних представників, окрім «Дів країни — одна професія». Це постійне відбілювання та захист проросійських пропагандистських медіа та окремих пропагандистів, яких влада спіймала, власне, на поширенні деструктивної російської пропаганди (тут прикладів просто безліч, від захисту «кореспондентів каналу «Новоросія» до вручення відзнаки блогеру Руслані Коцабі, що активно намагався зірвати мобілізацію), участь в сумнівних проектах, що просували російські наративи (зокрема, прийнятність вирішення російсько-українського конфлікту за боснійським сценарієм розділення країни на анклави)...
Не можна не радіти, що цей період, ця чорна полоса в НСЖУ нібито позаду, і зараз Спілка вже оцінює ситуацію геть по-іншому, заявляючи про підтримку української армії та готовності протидіяти ворожої пропаганді. Але без аналізу того, як провідна українська журналістська організація опинилася в ролі хлопчика на побігеньках у Кремля, стала фактично частиною російських гібридних військ, без чіткого розуміння того, як в подальшому унеможливити подібну руйнівну діяльність Спілки, «одужання» від «вірусу російського світу» буде незавершене. Без цієї «роботи над помилками» Національна спілка журналістів України не може і, скажімо чесно, просто не має права повернути повагу та довіру до себе з боку патріотично налаштованої частини медіаспільноти і суспільства загалом.
