У кадрі — ді-джей Любомир Малинка українською веде передачу на радіо «Червона калина». У цій «картинці» не було б нічого незвичайного, якби подія не відбувалася... в Естонії. Любомир — один з героїв документального кіноциклу «Україна. 10 років Незалежності», що його представив на суд глядача телеканал СТБ та знімальна команда Олександра Бєлова. Кожна серія фільму — це коротка розповідь про українців, що мешкають у Придністров’ї, Польщі, Угорщині, Естонії, Латвії та Литві. Кажуть, що людина пізнає справіжню ціну Батьківщини тільки тоді, коли залишає її. Неважливо, який термін — навіть найкоротший — перебування за межами Батьківщини викликає один iз тих важких станів людини, який називається «ностальгією». Герої телециклу діляться із глядачами своїми почуттями, переживаннями, і вони настільки переконливі, що в душу мимоволi закрадається думка, що не українські жителі, а саме вони — зарубіжні українці — є справжніми патріотами держави під жовто-блакитним прапором. У їхніх словах та вчинках — почуття особливої відповідальності за репутацію своєї далекої, але як і раніше любимої Батьківщини. Недаремно у проповіді настоятеля литовського костьолу (фільм «Балтійська доля» цього серіалу) звучить мудра фраза: «Якщо ти будеш поганою людиною, через тебе одного почнуть нетерпимо ставитися й до всієї нації». Сьогодні в гостях у «Дня», автор телециклу «Україна. 10 років незалежності» Олександр БЄЛОВ .
— Як з’явилася ідея зняти фільм про українську діаспору країн «ближнього зарубіжжя»?
— У кінці минулого року ми стали думати про те, з чим наша телекомпанія підійде до десятиріччя Незалежності України. Було переглянуто багато варіантів, як відзначати цю подію, але в них не було якоїсь новизни. Тому народилася ідея зробити такий серіал — про українців — громадян цих країн. Про те, як живуть українці у США, Канаді, Австралії, інформація в Україну все ж таки надходить, оскільки там розташовані основні центри еміграції. А про те, як живуть українці, як то кажуть, «за парканом», мало хто знає. Тому ми вирішили проїхати по периметру наших кордонів. Нашими героями стали люди, які поїхали з країни до і після проголошення Незалежності. Вони часто бувають в Україні, тому нам цікаво було дізнатися, що вони думають про те, що відбувається тут. Специфіку кожної серії визначали особливості країни, про яку йшлося. Так, у фільмі про Придністров’я було більше сільських пейзажів. Молдова сама по собі є аграрною країною і, природно, що більшість наших героїв були із сіл. Угорщина порівняно з Молдовою — вже Європа — і це відчувалося у наших співрозмовниках: хоч зовні вони і виглядають європейцями, але в душі залишаються українцями.
— Кожен з героїв серіалу робить свій внесок у популяризацію України у своїй країні. Це, безумовно, сильні особистості...
— Пошук героїв зайняв левову частку роботи групи, бо нам необхідно було знайти тих людей, за якими можна судити про українців, які живуть у цих країнах. Це своєрідна квінтесенція — в кожному герої концентрувалися всі риси вдачі, погляди, типові як для українців, так і для жителів даної країни. Для цього ми зв’язувалися з посольствами, громадами — сам процес відбору був дуже тривалим і трудомістким. Остаточний відбір ми проводили після приїзду до країни.
— Що для вас найважливіше в роботі над фільмом?
— У кіношників є такий традиційний забобон: після того, як ми знімаємо перший кадр, розбиваємо тарілку об штатив — на щастя. Спілкуючись перед зйомками з героями, неможливо передбачити, яка думка може виникнути у людини під час інтерв’ю. Людина хоче відкрити душу, і втручатися в цей процес просто неетично. Тому до останнього дня зйомок я навіть не сідаю за сценарій, бо я вважаю це трохи неправильним. Сценарій треба писати після того, як ти зустрівся зі всіма, поговорив, проникнувся атмосферою. Наше завдання-максимум — зробити цікавий та якісний фільм. Усi нюанси виникають вже в процесі роботи, навіть деякі герої у нас з’явилися в процесі роботи.
— У фільмі про Польщу у вас є фрагмент, в якому пересiчнi поляки говорять про українців...
— Це була спільна ідея режисера та оператора, для того щоб внести новизну до вже трохи сталої схеми фільмів серіалу. Коли ми поділилися цією ідеєю зі своїми польськими колегами, то журналісти сказали нам: «Будьте готові до того, що ви почуєте достатньо невтішних відгуків про українців». За два дні зйомок було небагато негативних відгуків, але всі інші — позитивні — і це, повірте, відповідає дійсності. Тобто у Польщі за 10 років уявлення про Україну сильно змінилося. І в цьому — заслуга місцевих українців.
— Що нового ви для себе відкрили під час цих зустрічей?
— У українців, що мешкають у тих країнах, де ми бували, душа болить за те, що відбувається в Україні, можливо, навіть більше, ніж у кожного з нас, що тут живе. Я не знаю, чим це пояснити, може, тим, що ми щодня знаходимося в «матеріалі», і вже якось не так сприймаємо це. Там кожна новина з України сприймається близько до серця. Спілкуючись iз цими людьми, розумієш, що той фонд нації, який міг би працювати тут у бізнесі та культурі, освіті та науці, пішов з країни. У фільмі «Рідна чужина» про Польщу наша героїня оперна співачка Ольга Пасічник вимовила фразу: «Шкода, що виїжджають найкращі». Можливо, ситуація колись зміниться, і Україна буде концентрувати все краще.
— Як ви думаєте, що треба зробити для зміцнення зв’язків між Україною та діаспорою?
— Я не знаю, що треба робити, бо я не суддя у цій справі. Моє завдання полягало в тому, щоб знайти проблему та показати її для тих, хто може змінити ситуацію. Я думаю, що наш світ стоїть на фундаменті, який називається сім’єю. Якщо ця сім’я дружна, то незалежно від того, куди роз’їхалися члени сім’ї, вони підтримують між собою хороші стосунки. Зараз ми бачимо один в одному тільки стратегічних партнерів.
— У кожному з фільмів із побажаннями українському народу виступають керівники країн...
— Це свідомо було закладено до концепції фільму. Участь керівників держав у фільмі про українців, які живуть в їхніх країнах, — це своєрідний показник того, як керівництво країни ставиться до українців, і тому всі погодилися на це коротке інтерв’ю. Це дозволяє говорити про те, що в цих країнах цінують та поважають українців.
Наша творча група з першого дня народження цієї ідеї стала творчим «монолітом». Багаторічний досвід і майстерність оператора Олександра Тернового, ідеї режисера Олега Карнасюка дозволили створити фільми закінчені як в художньому відношенні, так і за змiстом. Якість залежала від того, як працює кожен член знімальної групи. Сподіваюся, що через 10 років, коли ми будемо святкувати 20-річчя Незалежності, цей фільм цікаво буде дивитися. Звичайно, можна було зробити цикл коротких сюжетів у новинах і на цьому зупинитися, але хотілося залишити маленьке дзеркальце, дивлячись у яке, можна було побачити, що відбувалося в Україні у 2001 році.
Зараз ми починаємо подальшi зйомки цього кіноциклу вже у Словаччині, Румунії, Білорусі та Росії. Весь серіал плануємо показати до не менш важливої, як на мене, дати у новітній історії України — 1 грудня, дня Всеукраїнського референдуму, на якому було підтверджено Акт проголошення Незалежності. Потім хочемо продовжити тему «Курська», на борту якого загинули 27 моряків — вихідців з України. Минулого року ми зняли фільм про цю трагедію — «Приречені морем». Але думаю, що з підняттям атомоходу «Курськ» з дна Баренцева моря (хоч це, на мою думку, викликає певні сумніви), проблему не буде закрито. На довгі роки залишиться біль у родичів. Усе життя їх буде мучити питання, що саме сталося на «Курську» і хто в цьому винен. Є ще кілька цікавих ідей, але не хочеться випереджати події. Все одно все, що ми робимо, побачать наші глядачі.
