Бурхливі зміни у російському суспільстві за останні десять років поки ще не привели до змін у суспільній свідомості. Принаймні у ставленні до колишніх «братських республік». У цьому, на жаль, могли зайвий раз пересвідчитися учасники «круглого столу» «Київський діалог: зустріч українських і російських журналістів», який минулого тижня провели російський Медіасоюз і Телеакадемія України. При очевидному лідерстві росіян у розвитку медійного бізнесу, у лобіюванні професійних інтересів у владі, у боротьбі за охайність журналістики, а також при їхнiх справедливих заявах про необхідність позбавлення від стереотипів у ставленні один до одного не всі члени російської делегації виявилися вільними від помилкових уявлень епохи тоталітаризму. Може, тому не дивно, що заклик української сторони «перечитати» і по-новому осмислити нашу спільну історію вони так і не почули . Заява представника гільдії воєнних кореспондентів Геннадія Лисенкова про те, що «ми все одно будемо разом», як і менторський тон висловлювань керівника Російського медіа-центру в Україні Марини Литвинович, викликали різку реакцію присутніх українських журналістів. Ведучим «круглого столу» вдалося згладити враження від почутого. Але все-таки є свій позитив у тому, що ці настрої знайшли своє вербальне вираження. І, можливо, позитив цієї зустрічі у Києві полягає у тому, що росіяни могли пересвідчитися: в Україні справи йдуть зовсім інакше, ніж їх подають у російській пресі. І відчути, що прийшов час відмовлятися від застарілих стереотипів у свідомості, змінюючи підходи у висвітленні українських подій. Проте як виявилося, це стосується не тільки подачі інформації з України.
«Нам цікава не тільки країна Москва, але й країна Росія», — зазначила Ольга Герасим’юк під час «круглого столу». Показово, що і для самих росіян «країна Росія» у дзеркалі їхнiх ЗМІ багато у чому залишається «терра інкогніта». Принаймні у тих же всеросійських медіа вона представлена менше, ніж «країна Москва». Про це, зокрема, говорив на тій же зустрічі і керівник російського Медіасоюзу, перший заступник генерального директора телеканалу ГРТ Олександр Любимов, який зiзнався, що після недавньої поїздки регіонами прийшов до невтішного висновку: iнтереси російських центральних медіа часто не виходять за межі Садового кільця та що, з його слів, таким чином вони можуть втратити всеросійську аудиторію. Втiм, подібна зашореність погляду московських ЗМІ — тільки одна з багатьох проблем, супутніх сьогоднішньому етапу розвитку інформаційного простору в сусідів. Про це — в інтерв’ю Олександра Любимова «Дню».
— Олександре Михайловичу, які, на вашу думку, ідеї з тих, які мріяли втілити чотирнадцять років тому творці «Погляду», вдалося втілити, а які так і залишилися нездійсненими?
— Що не вдалося? Не вдалося поки знайти, як адаптувати на ТБ, масовому за своєю природою, елементи традиційної людської культури, наприклад, балет, архітектуру, живопис. Поки рівень сприймання завжди пов’язаний з особистістю ведучого. Якщо ведучий — особистість екстравагантна або трiшки феєрична, тоді аудиторія здатна за ним, як за маячком, іти. Але програмного рішення, яке б задовольнило мене як продюсера, поки немає. Хоч у нас на ГРТ досить багато мовлення пов’язано саме з освітою. Ще поки немає дитячої програми, яка б подобалася мені i я хотів би, щоб її дивилися мої діти. Щоб від програми діти отримували ті ж емоції, що й від, наприклад, радянських мультфільмів, де, власне, немає політики, але висока якість зображених людських стосункiв — хороших, добрих, що пропагують вічні поняття дружби, любові — і при цьому дуже пізнавальнi і кориснi. Скажімо, американські мультфільми так не працюють, як працювали радянські, польські — ті ж «Болек і Льолек», чеські — серіал про крота. Поки ще телебачення вище соціалістичної мульткультури не піднялося. Мені здається, що дитяче мовлення зараз надмiрно агресивне. Хоч, знову ж, ГРТ у питанні дитячого мовлення — лідер.
Поки не вдалися новини. Усі інформаційні агентства разом повідомляють приблизно про п’яти тисяч подій у день. Я читаю в день тисячу телеграм, у яких велика частина пов’язана з досить- таки провінційним життям, наприклад, Державної Думи, або розповідає про те, як посварилися який-небудь губернатор з віце- губернатором. Словом, подається те, що є подією, але не є новиною. І перед нами стоїть завдання, яке, до речі, ніде у світі не вирішене, — зробити новину подією, тобто новинами робити те, що реально впливає на життя людей, а не деякі, досить дивні, у стилі американського серіалу взаємини певних людей, за якими ми повинні здогадуватися, що, можливо, вони якимсь чином впливають на нашу долю, тому що нам можуть світло відключити або підвищити податки. Це поки також не вдалося.
Що вдалося? Вдалося зробити телебачення соціальним тоді, коли політична еліта і сучасна культура стали сильно відриватися від масової свідомості. Вдалося зробити — я передусім маю на увазі «Погляд» другого покоління, після 1991 року — те, чого не було раніше на ТБ. Ми першими зробили щотижневу гру на ТБ — маю на увазі «Поле чудес». До цього були блискучi iгри — «Що? Де? Коли?» або КВН, але це, у моєму розумінні, спецпроекти. Потім з’явилися перше щотижневе ток-шоу, перша щоденна програма-інтерв’ю...
— Але вам можуть заперечити, що тоді легко було бути першими...
— Так, тоді легко, але при всій тій зовнішній легкості досі ті висоти ніким не досягнутi. Зараз у нас є програма «Чекай мене» — думаю, що вище неї ніхто не підніметься. «Останній герой» — це цілком нове телебачення, і воно не нелюдяне, не негативне, не «реальне». Це про людські пристрасті, про добро і зло, про світ, який часто виглядає краще, ніж ми про нього думаємо. Це дуже складний у психологічному та інтелектуальному плані проект. Думаю, поки мало хто може таке зробити.
Ну і є зони, у яких ми не конкуруємо. Програми про маргінальні сексуальні домагання, про складні взаємини у сім’ях з важкими підлітками, як з ними займаються інцестом. А також програми про діяльність силових органів типу «хто кого убив». Мені здається, це легкий спосіб отримати аудиторію, а мені завжди було цікаво робити щось складне, що я можу не зробити, коли працюю на межі розуміння своїх можливостей. Як ось зараз із «Останнім героєм». А робити те, що я знаю, мені нецікаво.
— Ви заговорили про те, що вами рухає. Зараз у ГРТ, по суті, немає сильного конкурента, яким було колишнє НТВ. Що у такій ситуації стимулює вихід нових програм, як забезпечується вихід на новий рівень?
— Хочу внести ясність — у нас було завжди два конкуренти: РТР та НТВ. РТР залишився нашим конкурентом. НТВ зараз дійсно менше тримає позиції. У мене, скажімо так, нетрадиційний погляд на ці речі. По-перше, я до рейтингу ставлюся дуже скептично, розумію його ціну. Коли мені кажуть, що програма рейтингова, — для мене це не аргумент. Для мене аргумент, чому її дивляться, а на це питання соціологи не відповідають. Звичайно, якщо перетворювати такий суспільно значущий ресурс як національне телемовлення тільки у бізнес без соціальної відповідальності, тоді, звичайно, все визначається рейтингом. Для телебачення, яке усвідомлює свою соціальну відповідальність, повинні спрацьовувати інші аргументи: воно завжди буде менше збирати, ніж шоу оголених ліліпутів. Заробляти на вадах людини рейтинги — не є великим досягненням. Тому для мене не так важливо, є конкуренти чи ні, для мене важливо, скільки є грошей на каналі. У цьому значенні зараз їх більше, тому ми можемо більше собі дозволити. У нас буде більше серіалів наступного року, хоч і цього року ми виглядали найкраще. Ми зможемо, можливо, нарешті провести реконструкцію свого новинного мовлення — передусім технологічно. А взагалі, конкуренція — це природний стан середовища. Це як клімат, він мене не хвилює. Ну пішов дощ — ну то й що? Значить, візьмемо парасольку.
— Відомо, що Медіасоюз створювався з ініціативи керівників великих ЗМІ, які успішно працюють в умовах ринкової економіки. За порівняно невеликий термін свого існування вашому союзу вдалося пролобіювати декілька важливих для мас-медіа положень у Держдумі. Прийнято вважати, що ініціатива повинна виходити знизу... Чи не відірваний Медіасоюз від рядових журналістів, від їхнiх проблем?
— Я не відчуваю цього. Я працюю журналістом і менеджером. У деяких ЗМІ я — власник, у деяких — менеджер, десь я — продюсер, іноді працюю ведучим, можу працювати відеоінженером, режисером, оператором, словом, ким завгодно. Я люблю свою справу — і роблю її у різних іпостасях. Ось ви говорите, що треба, щоб ініціатива йшла знизу, а хто сказав, що треба, щоб саме знизу? Чого буде вимагати рядовий журналіст? Він скаже, щоб йому платили зарплату, бажано — щоб менше вимагали, щоб він менше ламав своє «я». У створенні Медіасоюзу брали участь ті керівники, які розуміють необхідність об’єднання. Ми, керівники, провідні журналісти, відчуваємо вразливість, коли об’єднуються бізнесмени, коли політики діють солідарно проти нації, коли законодавці діють солідарно проти нас. Навіщо ми об’єднуємося? Ми також створюємо корпорацію, щоб вони розуміли, що ми також будемо діяти солідарно проти них, а це означає, що вони також повинні з нами домовлятися — а це і є демократичне суспільство, де люди домовляються. Це неправильно, що ініціатива йде знизу, ініціатива йде від розумних. А краще — домовлятися. Коли з тобою домовляються, це нормально, а коли тобі ставлять умови — це ненормально. Ось чим відрізняється тоталітаризм від демократії. Тому ми боремося за себе. Демократія без сили не буває. Якщо ви слабкі — ось ви — журналіст, який самовиражається за гроші, — вас можуть звільнити або поставити у ситуацію важкого морального вибору. У такий момент ви відчуєте, що, можливо, доцільно знайти якийсь моральний захист або частково знаходитися у колі тих людей, які борються з подібними проблемами щодня.
Розмовляла Діана БАЗИЛЯК, «День»
