Дводенний конгрес «Україна-Росія: діалог» ще й досі активно обговорюється в медіа-просторі на предмет результативності. Окрім оперативних репортажів висвітлення форуму, «День» подав «точку зору зсередини» Сергія Грабовського, який був модератором панельних дискусій («Спроби діалогу: погляд зсередини») та «погляд ззовні» від незалежного російського журналіста Дмитра Шушаріна («Росіяни прийшли»). Що ж зосталося у сухому залишку від дискусій українців і росіян? Які висновки у питаннях російської інформаційної політики можна зробити, аналізуючи хід і характер минулих обговорень на тему ЗМІ та пропаганди, що, до речі, були найбільш гарячими і неоднозначними на цьому масштабному заході?
Схоже, кожен так і залишився при власній думці. Російську сторону представляли політики, журналісти, інтелігенція яких прийнято називати опозиціонерами, лібералами і демократами. Проте вираз «російський демократ закінчується на Хуторі-Михайлівському» знову взяв гору. Позиція багатьох наших «сусідів» на конгресі (на яку б тему вони не дискутували – ЗМІ, політика, екологія…) постійно проступала у їх виступах і коментарях – ми не згодні із політикою Путіна щодо України, але ми повинні жити у парадигмі «братського народу», «слов’янської єдності», «однієї історії». Бути проти Путіна легше, ніж бути за Україну. А це не одне і те ж.
ФАЛЬСИФІКАЦІЯ ІСТОРІЇ ПО-РОСІЙСЬКИ
Ще перед початком конгресу організатори окреслили завдання, які перед собою ставили. Одним із таких пунктів було створення «дорожньої карти» щодо виходу з кризи у відносинах України та Росії. Проте резолюція конгресу, як і сам процес дводенних дискусій, засвідчили, що до розмітки практичних кроків іще далеко. А все тому, що не пройдена навіть «теорія» – російська сторона не розуміє, або робить вигляд, що не розуміє, сьогоднішніх українських реалій іще й тому, що не признає української історії, послуговуючись радянськими міфологемами. Чого лише вартий вислів російського, «опозиційного» на своїй батьківщині, політика Бориса НЄМЦОВА: «Якщо ви не можете зберегти Україну, тоді потрібно вирішити, а в яких кордонах можете зберегти? Не вважаю, що повинні бути заборонені теми. Не вважаю, що, якщо російська мова – друга державна, але якщо при цьому зберігається країна, що ця тема заборонена». І хоча Нємцову одразу стали заперечувати, проводити паралелі із Кримом, якому вимагали дати автономію і до чого це призвело врешті-решт, пояснювати, що російськомовне населення не зазнає утисків, осад, як то кажуть, залишився.
Особливо завзятими «порадниками» на конгресі виступили… російські журналісти. Узагалі панельні дискусії по ЗМІ були чи не найбільш гарячими. Здавалося б, люди, яких називають репрезентантами думок прогресивної частини Росії, повинні б бути більш обізнані з українським питанням, аніж їх «колеги», які цілодобово штампують кремлівську інформаційну пропаганду. Парадокс полягав ще й у тому, що назва одного із круглих столів звучала так: «Протидія інформаційній війні: які механізми застосовують і як з ними боротися. Фальсифікація історії. Проблема інтерпретації історичних подій». До фальсифікації минулого просто не дійшли, тому що у нас з «сусідами» різні поняття про минуле. І це в тому числі результат давно витворених міфів про спільний народ, «великоросійське» месіанство і «малоросійську» меншість. Тому і говорили багато російських журналістів з «позиції наставника». Медійники постійно повторювали, що відключення їх каналів в Україні – це посягання на свободу інформації. Правда чомусь не згадали, що левова частка російського ТБ – це не інформація, а пропаганда. Аргументація, що звучала, нагадувала правила з університетського підручника для журналістів – давати слово потрібно усім, а сам медійник повинен бути нейтральним. Договорилися навіть до того, що російська журналістка, ведуча передач радіостанції «Ехо Москви» Тетяна Фельгенгауер заявила у ході дискусії про те, кому давати, а кому не давати слово: «Хтось може називати Царьова сепаратистом, але він же і кандидат у президенти».
Тож не дивно, що за таких уявлень, виступ головного редактора газети «День» Лариси ІВШИНОЇ на уже згаданій панельній дискусії на тему інформаційної війни і протидії пропаганді, схоже, не знайшов розуміння з російської, та й не тільки, сторони. Фрази «ми знаємо про Росію багато, а Росія про Україну майже нічого не знає» і «вина російської журналістики в тому, що вона не змогла розповісти, що в Україні, крім борщу і хороших дівчат, є ще люди, які стояли за свободу, є мисляча, інтелектуальна еліта…» колишній головний редактор сайту Lenta.ru Галина Тимченко сприйняла ледь не як особисту образу. Подальші слова Лариси Івшиної, що «йдеться не про те, хто кому подобається чи не подобається, а знають нас (Україну – Авт.) чи не знають…» — учасники конгресу, схоже, не зрозуміли.
«Мені здається, що всі ми втратили у тому, що загубили зв'язок антисталінізму. Росія зараз дихає не тільки неосталінізмом, а й імперськими фобіями. Симпатизуючи мислячій Росії, я співчуваю їй. Так, нам дуже складно, на нас напали, але я писала московському незалежному публіцисту Дмитру Шушаріну, що вам ще складніше, тому, що ви живете в країні, яка напала», - говорила Лариса Івшина. Але виглядало так, що досить велика частина російської делегації не можуть прийняти і осмислити той факт, що вони – з країни-окупанта. Кажучи про антисталінізм, головний редактор «Дня» згадала прізвища Євгена Грицяка і Євгена Сверстюка. Останній скромно сидів у залі, розмовляв із правозахицницею Людмилою Алексєєвою. Можливо, його прізвище так і не прозвучало б на конгресі, бо модератори здебільшого запрошували до слова лише тих, кого знали.
«УКРАЇНЦІ ЛИШЕ З ВВІЧЛИВОСТІ НАС СЛУХАЮТЬ?»
Проте не всі запрошені росіяни роздавали поради українцям. Наприклад, головний редактор мережевого видання «Ежедневный журнал» Олександр РИКЛІН узагалі вважає цей діалог досить дивним явищем:
«Давайте будемо називати речі своїми іменами: одна частина аудиторії представляє країну, яка здійснила агресію проти іншої країни, – коментує «Дню» пан Риклін. – Я був присутній на дискусії «Український федералізм – вихід з глухого кута чи політична пастка?» І ось я все думаю – всі ці українці, вони з ввічливості нас слухають? Цілком очевидно, що до них приїхали люди, які у своїй країні – маю на увазі Росію – допустили таку ситуацію, що тепер ми живемо при зруйнованій політичній системі, у суспільній атмосфері, яка відповідає, напевно, Німеччині кінця 30 -х років, з вождем, який в загальному розумінні цього терміну перестав бути адекватним. І ми приїхали сюди давати поради людям, які зовсім недавно довели всьому світові, що цей народ вміє диктувати свою волю своїм правителям? Це виглядає щонайменше анекдотично. Ми виглядаємо, як якась купка «відщепенців», які приїхали в Україну, щоб продемонструвати свою незгоду з тим, що відбувається. Але і це вже немало. У цьому я бачу основний позитивний момент конгресу. Між Україною та Росією завжди буде можливий діалог. Головне, щоб Росія мала моральне право на цей діалог. Адже сьогодні у нас зруйновані всі політичні інститути, нам не на що спиратися. У якийсь момент до народу приходить ідея змінити владу. Цілком конституційна. А далі народ починає озиратися – а які у мене є для цього інструменти? І раптом з'ясовується, що нема цих інструментів. Що вибори не працюють, що Дума – це фікція, і всередині цієї Думи не депутати, а люди, які там працюють за заявкою адміністрації президента і транслюють відповідні погляди. І ось тоді дозріває майдан. Не знаю, чому в Росії він ще не дозрів».
РЕЗОЛЮЦІЯ – ЯК «ГЛИБОКА СТУРБОВАНІСТЬ»
Але такі персони із російського боку були у меншості. Росія знову виграла на інформаційному полі, адже її «гравці» виступали «єдиним фронтом» тоді, коли українська сторона на цьому фоні виглядала надзвичайно розрізненою і несміливою. Здавалося, організатори запрошували спікерів від України абияк. У вступному слові на відкритті конгресу Юрій Луценко сказав, «я б хотів би подивитися, скільки росіян перейдуть на українську мову», а сам одразу ж перейшов на російську. Так от, за весь конгрес цього не сталося ні разу, тоді коли українські делегати з легкістю могли перейти на мову співрозмовника. Проте і сміливість російської сторони, коли справа дійшла до підбиття підсумків та написання резолюції, кудись поділася. Принаймні формулювання тезисів останньої були надзвичайно обережними і туманними. У фразі «ми проти втручання у внутрішні справи України, зокрема, в питанні державного устрою, самоврядування та мовної політики» не прописано, що підписанти проти конкретного російського втручання і трактувати насправді ці слова можна як завгодно. Бо наприклад, журналіст Павло Шеремет у коментарі «Дню» сказав: «Сепаратисти повинні звільнити всі захоплені будівлі. І Росія не повинна втручатися в цей процес». «В принципі, як і Захід», – одразу ж додав Шеремет. Щодо питання анексії Криму, яке також обговорювалося на конгресі, то його було сформульовано в резолюції іще більш дипломатично, а саме: «Ми підтримуємо територіальну цілісність України в її конституційних межах». А слова «ми підтримуємо право меншості на збереження, розвиток і використання мови і культури» узагалі змушують замислитися про яку це меншість і яку мову йдеться?.. Із резолюції і дводенних дискусій узагалі виглядає, що це був виїзний російський конгрес, а не україно-російський діалог. Тож українці не повинні очікувати допомоги від демократичної Росії, тим більше що її уявний образ не збігається з дійсністю, а самим ставати до процесу націєтворення. В умовах війни нам як ніколи потрібне єднання, стратегічне мислення і аналітичне осмислення.
«У всьому тому, що відбувається в контексті Криму, в контексті Півдня і Сходу України, я є великим оптимістом, - розповідає письменниця Маріанна Кіяновська. – Цією війною, яку розв’язав Путін, ми отримали величезний поштовх до націєтворення, до приговорювання ключових ідеологем, які в Україні на масовому рівні не озвучувалися з кінця 20-тих років. Це стосується ідентичності, це стосується патріотизму та інших базових для нації речей. Я ставлюся до цієї війни, як до дуже неприємного щеплення. В даному випадку Росія протиставила себе не лише Україні, вона фактично опинилася проти світу. У ці тяжкі роки, які нас чекають, якщо ми встигнемо збудувати себе всередині на рівні свідомості, то це не буде втрачений час. Головний ефект того, що відбулося в контексті Майдану і агресії Путіна – велике цивілізаційне об’єднання російськомовних і україномовних регіонів довкола ідеї свободи, незалежності і навіть української мови. Такі речі навіть три роки тому були немислимі. Інтелектуали, еліта, журналісти повинні осмислити свій обов’язок говорити про ці важливі речі. Що б зараз не сталося, якщо ми не програємо війну інформаційну у своїх головах у першу чергу, і серцях, то ми її не програємо і в реальності. Бо майбутнє роблять діти і молодь. Головне, щоб покоління, яке прийде, було освіченим і справжнім».
На конгресі говорилося у тому числі і про потребу продовжувати діалог. Але чи можна продовжувати те, чого не відбулося? В принципі, цей захід мав би засвідчити, що у той час, коли політики не можуть домовитися, це можуть зробити громадські активісти, діячі культури. І справді, люди мистецтва, на своїх панельних дискусіях могли набагато легше порозумітися, а от у політично-інформаційній площині думки у різних спікерів розходилися. І це чи не найбільше насторожує. Адже в такому разі можна зробити висновок, що російське суспільство, яке користується своїми так званими незалежними інформаційними ресурсами, не потрапляє під грубу пропаганду, але й реальної картинки з України теж не бачить.
