Олесь Терещенко — автор та ведучий підсумкових випусків ТСН, які виходять з понеділка по п’ятницю опівночі на каналі «1+1». Один із ветеранів ТСН — Олесь Терещенко працює там з першого випуску 1 січня 97-го року, прийшовши на «1+1» разом з командою «Післямови». Ще в «Післямові» почав тяжіти до міжнародної політики, тому в ТСН працював як журналіст-міжнародник. Проте керівництво «1+1» вчасно відчуло, що цим потенціал Олеся Терещенка не обмежується, й 31 січня 98-го року стало днем появи нового обличчя каналу. Попри нове журналістське амплуа, Олесь продовжує знаходити час і сили для поїздок спецкором на особливо важливі події за кордоном. Не припиняє й спроб стати корисним для майбутнього покоління журналістів. 96-го року пішов в аспірантуру рідного Інституту журналістики — червоний диплом і практичний досвід дали таку можливість. Зараз пише дисертацію про проблеми телевізійних новин.
— До якої моделі, на ваш погляд, сьогодні ближче новинне мовлення в Україні: до пропагандистсько-піарної чи об’єктивістської?
— В усьому світі політики використовують теленовини для пропаганди своїх ідей чи дій, а перед виборами ще й для пропаганди самих себе. Щоправда, роблять вони це через подію, якою зацікавилися новини, а не в командно-адміністративному порядку. В один день новини можуть висвітлити дійсно гарний хід політика, і це можна назвати піаром. Іншого дня цей же політик оступиться, й новини мають бути на тому місці, щоб це показати. У цьому якраз і є об’єктивність — сповідувати однаковий підхід до всіх. Але у нашій країні дізнатися про прорахунки політиків інколи неможливо, а інколи можливо тільки з подачі їхніх противників. А це вже питання форми політичної системи та вільного потоку інформації. Ми у ТСН чорним піаром і політичним кілерством не займаємося. Кожний учасник подій у теленовинах може на опонента «напасти», і кожен може захиститися. А ми, творці новин, залишаємо за собою право поставитися до цього з іронією.
— Відштовхуючись від яких критеріїв, у випуски ТСН потрапляє чи не потрапляє та чи інша подія?
— Ми відбираємо (погодьтесь, відбір має існувати) те, що цікавить нас — інформаційників, які мають знати новинні смаки людей. Ми вибираємо події-конфлікти за умови присутності в матеріалі реакції на ці події чи дії з боку контргравців — це просто азбучна істина, без якої журналісту немає чого робити в ТСН. Ми відбираємо сенсаційні події, які можуть зацікавити глядача своєю незвичністю. Ми відбираємо й події, які можуть бути корисними для самих людей, — це соціальна інформація, яка допоможе їм якоюсь порадою. За бортом залишаються події зі штучно створеним інформаційним приводом задля привернення уваги преси. За бортом — маловажливі події — навіть за участі провідних ньюсмейкерів країни.
— Як ви вважаєте, чи існує в нашій ТБ-інформації цензура чи самоцензура? Якими критеріями вона визначається? Чи існує й зараз заборона на показ конкретних особистостей?
— Цензура — ознака тоталітарної преси. Самоцензура — це ознака невільної преси. Відповідь, я думаю, зрозуміла. У ТСН ми, скоріше, сповідуємо відповідальність. Можна не обмежувати себе в темах, але відповідально ставитися до їх розробки. Як у розвідників має бути підвищене почуття небезпеки, так, у принципі, й у журналіста. Єдиний вихід — подавати новини насамперед грамотно, а ще збалансовано та юридично правильно, щоб декому не можна було знайти там те, що ти, можливо, й не хотів сказати. У нас новини політики не просто слухають, а слухають між рядків, і ще й дивляться між кадрів. Щоправда, не всім це під силу. Табу на особистості ніяких немає. Інша річ — ця людина має бути пов’язана із тими найбільш важливими подіями, які ми відбираємо.
— Які стимули сьогодні найважливіші для журналістів-інформаційників: матеріальні, можливість творчої самореалізації, необхідність утриматися на робочому місці, потреба доводити до суспільства об’єктивну інформацію?
— Це все відносно й залежить від кожного конкретного журналіста. А у нас їх в Україні повний набір — такі всі різні. Когось абсолютно не мучить сумління, коли він отримує гроші за «джинсу». Творчої самореалізації шукають ті, хто хоче розвиватися, йти далі, — це вже питання професіоналізму та ентузіазму. На жаль, у нас останній підірваний загальною економічною ситуацією, яка не дає телебаченню на себе заробляти за допомогою реклами. Хтось, звичайно, тримається за робоче місце, він боїться, що замість нього прийде професійніший за нього. І на деяких каналах таких людей більше, ніж професіоналів. Потреба подавати об’єктивну інформацію — чи бодай прагнути до цього? У когось це залишилося на рівні теоретичного принципу, почутого на факультеті журналістики. А прийшли на роботу, зіткнулися із практикою й забули, мотивуючи це відсутністю умов. Але ж принаймні намагатися можна.
— Як ви оцінюєте рівень нашої політичної тележурналістики? Чого їй найбільше сьогодні бракує?
— Є таланти, є. Головна майстерність української політичної журналістики — втриматися від влади та політиків на певній дистанції, але бути близьким до них за допомогою інформації, здобутої із різних джерел, за допомогою знань, не гіршими за ті, що у політиків, які бачать тему очима, а не мацають її у чорній пов’язці на очах, як це інколи відбувається у журналістів. Справжні політичні журналісти є, але їх надзвичайно, катастрофічно мало — одиниці. Буде більше, коли люди із потенціалом, яких стримує реальність, дочекаються умов для відкритої творчості. Найбільше ж розвитку політичної журналістики заважає максимальна закритість нашої політики від суспільства — її кулуарність.
— Хто сьогодні визначає змістовну насиченість новин, акценти, які розставляються (а вони розставляються!) командами різних каналів? Власники каналів? Менеджери? Самі журналісти?
— У своєму випуску акценти розставляю я. Це необхідна умова персоніфікації новин. Але акценти — в моєму розумінні — це наголос на тій інформації, на яку варто звернути увагу. Подати подію не так — що ось відбулося, а як це відбулося. Звичайно, не треба перебирати із оціночною лексикою, на що інколи страждають певні ведучі. Головне — наштовхнути глядача не лише на сприйняття — позитивне або негативне — суто новин, зображення і тексту, а до роздумів над ними. А людина висновок сама зробить. Тим більше, що у новинах нічних глядач залишається той, що треба, більш знаючий.
— Що у власному творчому зростанні для вас зараз є найактуальнішим? Скажiмо так: над чим працюєте ви в самому собі?
— Багато разів сказав і знову повторю: зберегти обличчя. Бо коли преса дійсно стане вільною, деяким колегам не допоможе ні професіоналізм, ні зароблені у темні часи гроші. Треба бути чесним із собою і жити в мирі із своїм сумлінням. Звичайно, що все життя — це пошук компромісів, я не зараховую себе до нонконформістів, але у будь-якому компромісі є межа, за якою починається падіння. І кожному журналісту самому слід визначити цю межу.
— Чи бачите ви зараз якісь прогресивні зміни, які б, у свою чергу, сприятливо позначилися і на демократизації нашої журналістики, і на більшому рівні свободи слова?
— У нас хворий не один орган, хворий увесь організм. Яка демократія — така в неї і преса, яка перша, друга, третя влади — така і четверта. Яка економіка — так пресі і живеться. Вилікуємо країну — вилікуємося самі.
