У популярному сьогодні гурті ONUKA Ната Жижченко — «універсальний боєць» — і вокаліст, і автор музики та текстів, і головний ідеолог. Після дебютного альбому під однойменною назвою ONUKA, що вийшов у 2014 році, колектив швидко здобув популярність. І не тільки в Україні. Альбом наповнений традиційними українськими звуковими мотивами, які виконуються на сопілці, бандурі та трембіті. Все це вдало поєднується з електронним аранжуванням, до створення якого доклав руку Євген Філатов (з гурту The Maneken) — чоловік солістки ONUKA та саунд-продюсер гурту. Другий міні-альбом Vidlik вийшов у лютому цього року. В ньому творчо переосмислено аварію на ЧАЕС, а його концертна презентація, що відбулася у квітні, була приурочена 30-й річниці катастрофи. Ната зізнається, що свої творчі ідеї черпає в історії, полюбляє багато читати. Викликає повагу те, що співачка перейшла на спілкування українською та категорично відмовилася від гастролей у Росії. Власне про це, а також про перспективи нової української музики та відмову від участі в «Євробаченні» «День» поспілкувався з Натою ЖИЖЧЕНКО.
— Чому ви вирішили поєднати електронну музику з фольклором? Яка реакція української аудиторії на такий формат?
— Річ у тім, що моє життя поділилося на дві частини, і до 15 років я займалася суто українською музикою — це були численні народні колективи. Мій дідусь Олександр Шльончик був майстром українських народних інструментів, він мене привчив до хорошої української музики, і до 15 років я з ним займалася народною творчістю. Пізніше мене захопив юнацький максималізм, тоді авторитет батьків і дідуся відійшли на другий план. Прийшов авторитет старшого брата, який захоплювався сучасною музикою, в основному це була електроніка — Pink Floyd, Deepesh Mood, і я дуже хотіла бути схожою на старшого брата, я копіювала все, що він слухає. З 15 до 30 років — це була електронна епоха в моєму житті, це була участь у проекті «Кукла», ми працювали з московським композитором Артемом Харченком, також це був гурт Tomato Jaws, за яким велика кількість аудиторії «Онуки» мене пам’ятає, але коли Tomato Jaws як проект закінчився, необхідно було створювати дорослий проект. Тоді настав важкий період у моєму житті. І я сказала: або робити щось цінне, або не робити взагалі нічого. Тому це стало поєднанням різних музик, які я впізнала за своє життя. Таким чином, поєднався електронний звук разом із певними національними сплетіннями. Мені не хотілося, аби це була національна музика в сучасній обробці, тому що це — анти-ONUKA. Мені хотілося грати електроніку українськими інструментами. Так і виник наш гурт. Публіка реагує на це дружно, можливо, це викликано часом, який зараз іде.
— Доводилося чути думку, що українська публіка — занадто консервативна. Своєю творчістю ви спростовуєте цей факт?
— Дивлячись яка публіка. На мій погляд, наша молодь — абсолютно не консервативна. І та молодь, яким по 20 років, — вона обізнана, цікава, креативна. Та молодь, на яку я орієнтуюся, готова до експериментів. Вони знають артистів із цього самого русла. Тому я не можу сказати, що молодь зараз, яка мене слухає, консервативна. Якщо говорити про старше покоління, то воно мені здається не освіченим в музиці. Це те покоління, яке зросло на «попсі» та «стандартах» ТБ. Це та аудиторія, з якою дуже важко, і я думаю, що вони занадто запущені, якщо можна так сказати. Але надія є. На своїх концертах, окрім молодої публіки, зустрічаю людей похилого віку, дітей. На мою думку, дитину обдурити — в принципі не можливо. Їй не можна нав’язати своїх музичних смаків. Коли діти ходять на концерти — значить, їм це подобається. В мене є ціла колекція відео, де маленькі дітки танцюють під різні пісні, й це — найвища оцінка, приємність, заради якої потрібно рухатися далі.
— Хто ваш головний критик?
— Основний критик — Євген Філатов. Він є частиною проекту ONUKA, він відповідальний за аранжування цих пісень. Яка мелодія, зміст, концепція — це все проходить через Євгена. Це основний «лакмусовий папірець» для мене. Ще важливою є думка моєї мами. Вона — піаністка, вчила мене в дитинстві музики.
— Ви виступали на фестивалях у Грузії, Білорусі, Польщі. Як сприймають цю музику іноземці?
— Українську музику в світі сприймають чудово! Скрізь відчувається непідробний інтерес саме до української музики. Звичайно, це дуже приємно, але це збільшує відповідальність. Той посил, який іде від музикантів, — дуже крутий, а тобі його треба переплюнути. Вже є задана своя планка українського мистецтва. Коли ми виступаємо в Україні для своєї публіки, — це одне. А коли ти приїжджаєш за кордон, то переважну більшість аудиторії маєш завойовувати, ніби вперше. І це кожного разу — ніби іспит. У закордонних людей викликає цікавість наші українські інструменти, і їхнє особливе звучання не може не робити своєї місії. Цього літа ми збираємося до Польщі та Білорусі. Восени плануємо здійснити тур США та Канадою. Ми максимально намагаємося розширювати кордони гастролей, тому що це — єдина можливість для розвитку. Неможливо розвиватися лише в Україні, бо все «консервується», водночас неможливо виступати у всіх містах — знижується ефект очікування. Тому, це єдиний вихід для самовдосконалення. До речі, це ще своєрідна перевірка на «профпридатність», бо на світовому рівні набагато складніше виділятися, таке собі завдання «із зірочкою». Для українського артиста це досить складний шлях, а організаційно — важко бути присутнім в тому медіа-просторі.
— Знаємо, що ви відмовилися від гастролей у Росії. Поясніть свою мотивацію.
— Ми їздили лише один раз в Краснодар, кілька років тому. Це був перший і останній раз. Після цього мав бути великий тур Росією, концерти в Москві та Петербурзі, але події, що почали нашаровуватися одна на одну, змусили мене багато чого зважити. Зараз я не готова їздити в Росію з концертами. Я думаю, що колись ми все-таки поїдемо туди з концертами, але коли все налагодиться. Якби мистецтво несло свою просвітницьку, лікувальну функцію, це було би прекрасно. В мене велика аудиторія слухачів у Росії, вже є багато пропозицій саме там відіграти концерти, але, на жаль, це не можливо. Чисто і з особистої точки зору, і з музичної. Але я сподіваюся, що в цьому світі позитивні зрушення відбудуться, й я своїм мистецтвом намагаюся цього добитися якомога швидше.
— Однак для вас не є новиною, що чимало українських музикантів виступають у Росії, і для них питання морального вибору не стоїть у пріоритеті...
— Я думаю, це особисте рішення кожного музиканта. І особиста відповідальність. Єдине, що мені не подобається, — коли люди відмовчуються. Якщо ти щось робиш, то маєш за це відповідати, або пояснити. Коли людина може обґрунтувати свою позицію, то я її за це лише поважаю.
— Знаємо, що ви підтримуєте українську армію. Але про концерти на сході України чути не доводилося.
— Концертів, на жаль, ми давати поки не можемо. Це неможливо чисто з технічної точки зору. У нас дуже величезна кількість костюмів та інструментів. А просто зіграти під гітару — це не ONUKA, це не той варіант, який може бути. Щодо підтримки, то ми допомагали жертвам АТО, також брали участь в записі диску: кожен великий тур обирав одну композицію й тим самим підтримували вояків. Ми записали пісню «Туман яром», і вона вийшла абсолютно не схожою на ONUKU, але з цікавою інтерпретацією. Зараз я не знаю, що сталося з цим проектом, тому не можу викласти пісню в доступ. На мій погляд, гірше за все — займатися благодійністю й це афішувати. Це — «подвійне дно». Робити добру справу потрібно мовчки, і тільки тоді вона зараховується тобі на небесах. Якщо про неї кричати, то це подвійне лицемірство.
— До речі, в одному зі своїх інтерв’ю ви сказали, що у спілкуванні повністю переходите на українську мову. Який був найпереконливіший аргумент зважитися на цей крок?
— Я пояснюю це просто: мені дуже сильно подобається українська мова. Зрештою, я її знаю краще, грамотніше. Більшість своїх книжок я прочитала саме українською мовою, я вчилася в україномовній школі, і в інституті теж викладали українською. На жаль, в житті я ніколи не розмовляла українською в побуті, тому що в мене — російськомовна родина, чоловік, друзі. Однак, коли я розмовляю російською, то це дуже примітивний рівень, з безліччю слів-»паразитів». Російська не відображає мій внутрішній світ, не показує мої справжні думки. Це дуже важке завдання для мене, тому що мене оточують російськомовні люди, в тому числі й мої музиканти. Але я йду до цього поступово. Майже завжди з незнайомими людьми я розмовляю українською. Я не хочу нікому подавати певних політичних сигналів. Мені просто дуже шкода, що така прекрасна мова на периферії. Та я вірю і точно знаю, що вона не зникне. Вона надто сильна, щоб залишитися тільки в спогадах.
— Петро Порошенко підписав закон, який встановлює 35-відсоткові квоти для україномовних пісень в ефірі українських телерадіоорганізацій. Метою Закону є забезпечення у загальному обсязі мовлення кожної телерадіоорганізації не менше 50% національного аудіовізуального продукту. Чи може цей закон, на вашу думку, стати дієвим інструментом? Чи потребує якісна українська музика квотування?
— Мені здається, що всі подібні закони — це чисто бюрократська історія, і ти не змусиш людину написати пісню, якщо не лежить до неї душа. Ті, кому подобається українська музика, зараз її вишукують і слухають. З іншого боку, це своєрідна «палиця в двох кінцях». Можливо, це когось наштовхне на думку, що потрібно хоча б одну пісню написати українською. Я не згодна з тим, що це ні на що не вплине. Прогрес буде. Пригадайте, як було із примусовим перекладом української мови в кіно. Мені дуже подобається, що існує нова хвиля української музики, яка створює пісні саме українською мовою. Ця музика наша є, і вона реально якісна. Більше того — відбувається реінкарнація української музики. Це такі зрушення, на які потрібен час. І прискорювати це неможливо, бо цим можна тільки зіпсувати. Побачимо, як цей закон втілюватиметься в реальність. Все покаже тільки час. На мій погляд, якщо це будуть українські гурти, але з важким контентом, то від того українська культура багатшою не стане.
— Останні два роки в українській музиці відбувається певний «зсув». Створюється багато гуртів, які пишуть українські тексти, вони гастролюють Європою. На ваш погляд, це — відродження української музики, чи тимчасове явище?
— Цей «зсув» неможливо не помітити. Кількість артистів зростає кожного дня, немов гриби після дощу, це своєрідний фонтан живого натхнення, і ці молоді виконавці дуже дивують. Я розумію, що конкуренція вже настільки велика, що тим, хто має великий авторитет, не можна розслаблятися. Молодь буквально наступає на п’яти. Це відчувається з кожним новим релізом, з кожним новим відео. Це дуже тішить. Для мене велика честь бути в когорті з цими молодими музикантами. Щодня я дивуюся, радію й думаю, як круто творити в такий час! Ці події — вони підживлюють момент натхнення. Говорять нам, що зупинятися не час.
— Чи виношуєте історичні глобальні теми у своїй творчості зараз?
— Є певні ідеї. Але вони ґрунтовані на проблемах людства в цілому. Не буду розкривати всіх карт, адже ці ідеї зараз лише формуються в голові. І наступним альбомом або міні-альбомом це буде задокументовано і випущено. В мене була мрія працювати на Чорнобильській АС, я намагалася зробити все, щоб це відбулося. І як виявилося, аби там працювати, треба мати серйозну медичну перевірку, потім складати іспити, а в мене на це немає часу. Мені пощастило: два тижні тому я була у Славутичі й кожного дня проходила практику на електростанції. Це був надзвичайно глибокий екскурс у проблему аварії, це було єднання з людьми, яких я не бачу в буденному житті. Це були дні, коли я їздила щоденно на електричці на станцію, тоді я відчувала себе частиною українського народу, звичайних громадян. Перші два дні, після того як звідти приїхала, не могла говорити на цю тему, не спілкувалася з друзями.
Я по-іншому пізнала для себе цю трагедію, з іншої точки зору. Я знайшла справу тата, який працював на станції у 1986 році, дізналася про його дозу і зробила копію документів — це був своєрідний подарунок йому від станції. Через 30 років я знайшла всі архівні записи, які ще від руки були зроблені. Це був спалах історії, яка ніби для мене завершилася, але водночас — поглибилася. Це спонукає задуматися над проблемою знецінення життя, яке відбувається нині й було раніше. Ці проблеми ніколи не перестануть мене хвилювати, для мене це — вічне.
— У вас вийшов міні-альбом Vidlik, присвячений чорнобильській тематиці. Чи після візиту в «Зону» плануєте продовжити розвивати цю тему?
— На цій темі дуже легко перегнути палку. Це вже просто може стати нецікавим. Коли ти про щось довго говориш — це перестає дивувати. Пізніше має бути відеоробота, яка покаже цю подорож. Із неї багато чого випливе нового, що випливає із трагедії, але я зробила свій вектор на людських відносинах.
— За вашими спостереженнями, як у світі сприймають цю трагедію, зокрема переосмислену гуртом ONUKA?
— Для мене було дві місії, прихованих в альбомі Vidlik. Перша — матеріалізувати свої бажання, показати свою вдячність, зробити пам'ять на матеріальному носії. Друга місія — просвітити людей у цій проблемі. Оскільки більшість моєї аудиторії — це люди 20-ти років, то багато з них взагалі не знали про таку катастрофу або чули дуже поверхово. Багато хто писав, що саме після альбому вони почали цікавитися цією темою. Я думаю, якщо занурюватися в цю тему, то можна назавжди залишитися в ній, без інших інтересів. Але якщо про щось забути, то воно обов'язково повториться. Треба думати про катастрофу не лише в день пам'яті й не лише «транспарантним» способом, це лише зберігає пам'ять, і в черговий раз змусить людей помолитися за цих героїв. Кожного разу, коли я співаю цю пісню, я молюся. Таким чином, вшановуючи їхній подвиг.
— Часто можна помітити, що українське ТБ не дуже підтримує українську культуру. Як взагалі наші медіа реагують на нові перспективні гурти?
— Мені дуже пощастило, що проекту ONUKA було приділено багато уваги. Я не очікувала цього. Мене помічали різні радіостанції як нове явище, і в цьому були зацікавлені. У мене була хороша підтримка від ЗМІ, хоч ми не розраховували на такий резонанс. Однак сучасні канали M1 і M2 я взагалі не вважаю за ЗМІ. Це просто клоака. Ці канали убивають бажання мислити, творити. Якщо колись вони намагалися створювати багато проектів, то зараз їх немає. Думаю, що краще б квоти на якісну музику застосували по відношенню до ТБ, зокрема каналів М1 і М2.
— Зараз є десятки музичних шоу на різних каналах, як їх сприймаєте?
— На «Х-факторі» ми виступали як гості, й кожного фінального тижня вони запрошували іноземних гостей. Але запрошували і хороші молоді українські гурти. І це був дуже правильний крок. Це хороша можливість показати великій аудиторії українську музику. За це — велика подяка. Навіть відбір на «Євробачення» набагато більше зробив, ніж сам конкурс «Євробачення». Ми відкрили для широкого загалу PUR:PUR, BSB, Сенсея і багатьох інших виконавців. Я радію, що бачу в прайм-тайм по телебаченню всіх своїх друзів, і я навіть не знала, за кого голосувати. Але щодо форматних проектів, я не вважаю, що це створено для розвитку музики, це більше тяжіє до шоу. Це той момент, коли дуже співочі люди, талановиті й які співають краще наших зірок, змушені грати по сценарію, їх налаштовують на емоційність, на «надрив». Це в певному сенсі — як цирк. Ці шоу вчать співати по-однаковому, хоча приходять туди таланти абсолютно різними. Словом, не музика, а фабрика. Серед фіналістів цих шоу я не помічала жодного, який став би музикантом із власним репертуаром. Одне діло копіювати манери й емоції, а інше — справжня музика. В якій набагато більше емоцій.
— У вересні починається прийом заявок на національний відбір «Євробачення». Минулого року ви не подавалися. Цього — плануєте?
— Я точно не буду подаватися, бо вважаю, що це не мій формат. Усі свої конкурси я вже відіграла в дитинстві. І змагання — це абсолютно не для мене, я людина іншого типу. Я зовсім не впевнена в собі, й я не впевнена, що маю право на таку величезну відповідальність. І якщо я в себе не вірю, то як в мене повірять глядачі? До того ж — це абсолютно не моя аудиторія. Я б була щаслива виступити гостем, але як конкурсант — ні. Джамала заслужено перемога, привезла нам цей конкурс. У неї настільки високий рівень, що перевершити з вокальної точки зору його — це надзавдання для всіх конкурсантів. Ми з Євгеном Філатовим, як «сірі кардинали», спостерігали за конкурсантами «Євробачення», адже він робив аранжування пісень трьом виконавцям. Велика подяка всім тим, хто придумав відбір вітчизняного «Євробачення» такого формату.
— Нато, правда, що у вас дома немає телевізора?
— Так. Для мене це — зомбоящик. Я думаю, що така свідома відмова від телебачення — вона вже існує. Ця тенденція серед молоді дуже популярна, і зараз у моєму колі навіть якось соромно дивитися ТБ, чи, принаймні, зізнаватися у цьому. В мене батьки дивляться телевізор, хвилюються через кожну новину, вболіваюсь за героїв різних шоу. Я з мамою дуже сперечалася з цього приводу. Моя бабуся теж дивиться ТБ, але в неї немає альтернативи, чим ще їй можна зайнятися? Коли вона мене бачить по телевізору — це найбільша для неї мить щастя, тому що їй телефонують усі сусіди і говорять, що бачили Нату. Для неї це підтвердження того, що я чогось досягла. А для мене це абсолютно нічого не значить. Для мене важливіше те, скільки людей прийшло на мій концерт і як вони зі мною в одному ритмі віддалися музиці.
Коли в тебе є Інтернет, ти можеш обирати все що завгодно. І коли я порівнюю своє покоління, коли мені було 20 років, і тих 20-річних, які є зараз, – це дуже різні люди. Це покоління — воно більш натхненне, освічене, воно чогось хоче, прагне, знає. Я пишаюся сучасною молоддю і вірю в те, що це хороше українське майбутнє. Воно настільки чисте і добре, у своїй більшості. Звичайно, є бидло, але від цього нікуди не дітися. Я думаю, що тут народжується новий світ – і людський, і мистецький. Гадаю, в світі зміняться акценти, але це буде не так швидко, як би хотілося. Моїй вірі є щодня підтвердження: в звичайних подіях, кроках, звичайних людях, яких я зустрічаю.
— Для багатьох молодих музикантів – ви взірець. А хто для вас є натхненниками в українському музичному мистецтві?
— Я поважаю гурт The Hardkiss. Я захоплююся Юлею — це нове покоління. І якщо там буде новий подих, то це змінить запліснявілі підходи. З електронних мені подобається Іван Дорн, я його слухаю в машині, товаришую з ним. І це те щастя, коли харизматична людина з'являється в потрібний час і в потрібний момент, і він робить для української музики набагато більше, ніж хтось може собі уявити. «Даха Браха» — це взагалі моя любов. Це той гурт, який дуже плідно гастролює, і це той «канал», який робить дуже багато для України. Я вважаю за честю, що можу інколи виступати з ними на одній сцені. І спілкування з ними порівнюю з «доторками до прекрасного». Можна багатьох згадувати, зокрема молодих.
Знаєте, кожного разу, коли я чую від своїх російських друзів таку думку: “Ну вы, украинцы! Опять нас сделали!» я цьому реально радію. Ця думка панує в Росії років сім завдяки «Бум боксу», завдяки «Океану Ельзи»… В Україні нова музика — вища на голову від російської. Ніяк по-іншому, як «культурний ренесанс», я це назвати не можу. Це величезне щастя – творити в такому музичному просторі.
