У ХХ столітті американська нація, що складається з величезної кількості етнічних, расових, релігійних, культурних «клаптиків», була консолідована величезною мірою завдяки національному телебаченню. Важко сказати, що сталося б у нинішню епоху з Британією, якби не було Бі-Бі-Сі. Сучасна Росія величезною мірою зберігає територіальну цілісність силою телебачення. А знаменита Останкінська телевежа нагадує інформаційно-ідеологічний «шампур», що утримує разом надзвичайно різні російські регіони. У цьому сенсі Україна поставила всесвітньо-історичний експеримент: як довго може проіснувати держава, телевізійний простір якої працює проти неї?
Цілком відповідно до тези Юрія Шевельова, на українських каналах царює Москва, Кочубеївщина та провінціалізм і геть відсутнє прагнення дивитися на світ власними очима. Окрім усіх інших чинників заангажованості, відіграє роль і банальна розумова лінь, небажання шукати, національно й морально самовизначатися.
У результаті прославляння не своїх цінностей і героїв, популяризація не своєї історії — все це об’єктивно має укріпити в українцях комплекс національної меншовартості. Чому з усього багатства світової культури ТБ залишає нам право на знайомство виключно з російською (а якщо і з чимось іншим, то обов’язково в російській адаптації)? Якщо російський газ використовується для того, щоб ізолювати Україну від політичної Європи, то російська культура в її політичному заломленні (а в якомусь іншому вона до нас рідко потрапляє) покликана ізолювати українців від культурної Європи.
На українському телебаченні операція «Ізоляція» майже вдалася. «Майже» — це через слабкі надії на оборотність процесу. Але поки що виходить, що потенційно могутній чинник національної консолідації — телебачення — Україною не просто втрачений, а працює негативно. Деякі експерти стверджують, що й нинішня влада обрана людьми, вихованими радянсько-російським кінематографом і телебаченням. Утім, іншого у нас практично немає. Практично — тому що ще існує «5 канал», TBi, канал «Культура». Але й тут інколи виникають питання.
Нещодавно канал TBi показав російський пропагандистсько-документальний фільм про Брежнєва. Далеко не всі глядачі каналу пам’ятають його правління. Молоді був би корисним гострий коментар до фільму, щоб вона не прийняла за чисту монету захоплено-панегіричний тон цього телевитвору, в якому одіозний правитель постав добрим дідусем, душевною людиною й навіть забавним кремлівським «плейбоєм», любителем жінок, полювання, випивки й швидкісних автомобілів.
За великим рахунком, фільм — творчий розвиток жанру лакейської літератури та сценаристики, коли на політика дивляться очима його челяді: медсестер, перукарів, кухарів, охоронців. Одним з головних оповідачів є колишній особистий фотограф генсека КПРС пан Мусаельян. Звісно, нічого негативного про колишнього високого заступника в його пам’яті не збереглося. А що поганого міг би сказати про свого клієнта Генріх Гофман, особистий фотограф фюрера німецького народу?
Певна річ, Брежнєв, на відміну від Гітлера й Сталіна, кровожерливою людиною не був, але посада в нього була цілком кровожерлива, як у будь-якого лідера, що очолює величезну тоталітарну структуру й бажає її зберегти. Інколи автори фільму надавали слово й колишнім соратникам (звісно, тим, які не особливо постраждали від «Ілліча Другого») на кшталт екс-секретаря ЦК КПРС товариша Катушева. Усі хором оспівували надзвичайну особисту скромність Леоніда Ілліча, який, якщо їм вірити, жив мало не в убогості, нічого зайвого собі не дозволяючи.
Але ж Брежнєв — це символ розквіту радянської номенклатурної бюрократії на тлі деградації СРСР, коли суспільство ставало дедалі корупційним і тон цьому задавала верхівка. Радянський Союз, маючи найбільші в світі площі орних земель, був не в змозі себе нагодувати, купуючи впродовж десятиліть 40% зерна в США, Канаді, Австралії, Аргентині. У цей час у політбюро ЦК КПРС займатися сільським господарством призначали людей, яким хотіли зіпсувати кар’єру. Останній такий акт «страшної помсти» здійснив уже Горбачов, який поставив на АПК Єгора Лігачова. Сам Горбачов вчасно втік з цієї тупикової посади. Брежнєв блокував будь-які реформи, навіть вельми обмежені, запропоновані О.Косигіним. Але номенклатура його любила, оскільки, на відміну від волюнтариста Микити, він її не нервував безконечними прожектами, реорганізаціями, не заважаючи насолоджуватися життям і реалізовувати гасло Миколи Бухаріна: «Збагачуйтеся!» Уже тоді багатьом з них захотілося стати буржуями, що вони з успіхом здійснили після 1991 року.
Але, крім того, Брежнєв несе відповідальність за жорстке придушення Празької весни 1968 року, що стало трагедією для чехів. На ньому й залякування мислячої частини суспільства, полювання на дисидентів, психлікарні для «надто розумних», нагнітання руками Андропова та його «органів» страху в суспільстві.
Маразматична геронтократія Брежнєва ознаменувалася й кривавою авантюрою в Афганістані, де за вельми своєрідною радянською статистикою загинуло близько 15 тисяч радянських людей і близько мільйона громадян Афганістану. А яким чином радянські спецформування штурмували палац президента Афганістану Хафізулли Аміна! Коли солдати перестріляли всю охорону Аміна, вони увірвалися до його покою й зрешетили президента суверенної держави кулями. Щоб не залишати свідків, «інтернаціоналісти» вбили всіх, хто був у приміщенні, зокрема й дітей афганського лідера. Загинули від рук співвітчизників і два радянські лікарі, котрі лікували президента. Як згадував один з учасників штурму, всі килими в палаці просякли кров’ю, коли на них ставали, вони хлюпали: «Не знаю, чим була зумовлена така жорстокість, але був наказ не щадити нікого». Ще один учасник акції — полковник Олег Швець з ГРУ — потім скаже: «Я стільки крові ніколи в житті не бачив». І за всім цим стояв «добрий дідусь» Брежнєв.
До речі, останнім часом і у нас роблять спроби створити власну лакейську історіографію. Маю на увазі псевдодокументальні фільми про «доброго дідуся» Кучму, за якого Україна «процвітала»... Це розрахунок на патологічно коротку пам’ять людей. Інколи ТВi, можливо, елементарно бракує знань предмета, але ж є експерти, які можуть істотно розширити кругозір глядацької аудиторії.
Ще один показаний на цьому телеканалі фільм — російський пропагандистський «шедевр» про крейсер «Варяг». Автори, певна річ, зробили телефільм у стилі рядків Гаврила Державіна: «Гром победы, раздавайся, веселися, храбрый росс!» А грамотний експерт пояснив би, чому в Російській імперії здійняли такий галас з «Варягом». До 1904—1905 років ситуація в Росії була напруженою, і, як майже завжди там трапляється, внутрішні проблеми спробували вирішити за рахунок зовнішнього чинника: й народ відволікти від кризових явищ, і нові землі «зібрати». Йшлося про Маньчжурію та Корею, для них у складі імперії навіть назва відповідна знайшлася: Жовторосія. Узагалі, була потрібна маленька переможна війна. Але все пішло із самого початку не так, як планували в Петербурзі. Японія виявилася більш чіпким і м’язистим колоніальним хижаком, ніж Росія. І тут, щоб прикрити зриви на Далекому Сході, став у пригоді подвиг «Варяга» (ось чому всіх, хто вижив після бою, безпрецедентно щедро осипали винагородами й похвалами). У традиціях цієї країни будь-яку поразку в разі потреби оформляти блискучою перемогою, героїчними вчинками окремих військовослужбовців, маскуючи безвідповідальність і бездарність державного й військового керівництва. А за розповідями про подвиги й славу, дивись, залишиться в тіні справжня суть подій. Дійсно, навіщо говорити про цілковитий крах радянських ВВС улітку 1941 року, коли можна пафосно повідати про подвиг капітана Гастелло... Але з «Варягом» є й узагалі пікантні моменти. Коли відкрили кінгстони (отвори в корпусі, через які може надходити вода), крейсер не затонув, а сів на мілину. Японці «Варяг» відбуксирували до свого порту, відремонтували, й він іще декілька років плавав у складі ВМФ Японії під прапором Країни Вранішнього Сонця.
Історична тема на ТВi мала продовження в програмі «Вечір з Миколою Княжицьким», гостем якої став львівський історик Ярослав Грицак. Микола Княжицький у своїй авторській програмі, як завжди, дав коротку, як казали за радянських часів, «об’єктивку» на свого гостя. Ярослав Грицак ні єдиного її пункту не оспорив, зокрема й своєї схильності до федерального устрою України та до надання російській мові статусу державної. Ці його погляди давно відомі. Але здивував він думкою, що українська мова мало відрізняється від російської.
Ці слова — звісно, свято для душі всієї тієї публіки, що заперечує українську мову і її здатність виконувати державні функції.
Унікальний лінгвістичний музей Київського університету ім. Т.Шевченка провів велику роботу з порівняльного вивчення лексики різних мов. Результати його роботи для широкої публіки оприлюднив у своїх книжках покійний професор Анатолій Погрібний. Українська мова найближча за індексом спільності лексики до білоруської — 84%. Я переконався в правоті такої думки на власному досвіді. Ніколи не вивчаючи білоруської, я прочитав книжку академіка Цвікевича й, завдяки українській, зрозумів майже все, не рахуючи декількох десятків абсолютно не зрозумілих мені слів на 300 сторінках. Українська мова також близька лексично до польської — 70% спільної лексики. І лише на третьому місці російська — 62%.
Вельми своєрідною виявилася думка Ярослава Грицака про те, що в основі всіх наших бід і невдач — православ’я. Але православна Грузія демонструє потужний і успішний ривок у модернізацію. Як пояснити цей феномен?
Ярослав Грицак багато й справедливо таврував нашу еліту. Але звідки візьметься хороша політична еліта, якщо провідні історики часто не виконують покладену на них професією місію, не ведуть роз’яснювальну роботу в суспільстві щодо багатьох складних моментів нашого минулого.
