Прикмета нашого післяноворічного політичного ТБ — зникнення діалогу на загальнонаціональних каналах. Навіть «помаранчове» IСTV поки що здало так бурхливо взяті ним у грудні позиції. Сумно, якщо відкочування назад — явище не тимчасове. А викликане тією причиною, що самим лише натиском, «шапкозакидайством», софістськими прийомами ведучі каналів зі своїми опонентами «справляються» далеко не завжди (яскравий приклад тому — остання бесіда у програмі ICTV «Свобода слова» Миколи Княжицького та Дмитра Кисельова з головою парламентської тимчасової слідчої комісії у справі Гонгадзе Олександром Лавриновичем. Здавалося б — у відсутності однозначного Дмитра Куликова, що зник з ефiру, у більш гнучких його колег були шанси продемонструвати перевагу. Але — протистояти знанням і твердій позиції, що була в наявності у народного депутата щодо ролі парламенту, не змогли й вони). А переконливі аргументи «накопати» в нинішній кризовій політичній ситуації — важко. Ну а просто пошук істини — поза «окопними» або «атакуючими» завданнями — нікому не потрібен. Отже, якщо діалог як мета не запитаний, а діалог як інструмент, як піар-технологію поки що ефективно використати не вийшло — то й можуть канали його знову відкинути через непотрібність. Хоча... Не лише з точки зору інтересів глядачів (суспiльства), а й навіть стратегічних завдань політиків навряд чи відмова від діалогу різних лідерів і сил буде дорослим рішенням.
Особливо шкода втрачати таку можливість, яку надає саме діалог: у зв’язку з необхідністю укріпити доказову базу, не лише схоластично аргументи вигадувати, а й створювати їх у реальному житті. Між іншим, оптимальний шлях до зміцнення позицій будь-яких політичних сил, зокрема й влади.
Про що, до речі, останнім часом без упину говорить також В’ячеслав Піховшек («Епіцентр», «1+1» ), який теж остаточно перейшов у жанр аналітичної публіцистики. І якщо про якість аналізу подій в «Епіцентрі» можна сперечатися (не забуваючи при цьому, звичайно ж, про необхідність робити поправку на рамки «табу», що постійно міняються в редакційних політиках каналів), то це ствердне посилання — про діалог — на мою думку, абсолютно логічне. Інша річ — чи багато тих, хто його дійсно чує?
І це питання — не лише до влади. Гадаю, для моїх колег- журналістів з різних ЗМІ, хоч би там яку позицію вони колись займали й займають зараз, аж ніяк не є секретом вельми болюча реакція на критику з боку, скажімо, як наших «лівих», так і наших нині начебто опозиційних правих. Відомі, причому, не лише емоції, а й суми конкретних позовів, які ті періодично виставляють ЗМІ... Не менш сумним є й загальний настрій так званої журналістської тусовки, для багатьох з якої створення Образів і Зон, що не підлягають критиці, вже стало ознакою «демократичності», «прогресивності» тощо. Не менш сумною є й реакція деяких читачів, якi під впливом відсутності цивілізованих основ існування політикума також схильні розглядати світ лише крізь призму «білих» і «чорних» тонів. Власне, саме з такою реакцією останнім часом — через декілька телефонних дзвінків у редакцію — зіткнулася й ваш автор, у зв’язку зі своєю публікацією «Боротьба за свободу гризні» («День», № 6) та матеріалу В’ячеслава Піховшека «Коаліційний уряд і Віктор Ющенко» («День», № 11). Ні, будь-яким змістовним аргументам, що критикують мою оцінку нездатності нинішньої опозиції якщо не виробити виразну політичну програму дій (може, така програма десь у когось і є), то принаймні розповсюдити її, зробити доступною масам— я була б тільки рада. Як і «День» загалом, що регулярно публікує різні, зокрема й протилежні точки зору на багато які актуальні проблеми, не раз публічно дискутувала з опонентами і я, будучи їм вдячна за можливість такої конструктивно-аргументованої полеміки. Нині ж просто глуху тугу викликали тон, агресивність і безапеляційність, з якою ті, хто телефонував, говорили про мою певну критичність щодо нашої опозиції і про критику В. Піховшеком позиції прем’єра. Що лише підтвердило той «діагноз» нашому так званому громадянському суспільству, який, взагалі-то, був уже відомий давно. Діагноз, що свідчить про те, що свобода слова — і владі, і опозиції, і політикам, і громадянам — здебільшого потрібна лише щодо «чужих». Для «своїх» потрібна лише свобода лестощів. Ставлення до публічної критики майже однакове в усіх, тільки влада відповідає конкретними санкціями, а опозиція й співчуваючі — віртуальним (поки що!) «моральним засудженням». Що ж до аргументації подібних реакцій, то вона й зовсім ідентична: шкода великій справі (президентських реформ, боротьби з «антинародним режимом» etc.), допомога ворогам, руйнування віри (довіри) населення і т.ін. А тим часом, якщо питання, скажімо, про те, чи можуть бути «моральними лідерами» опонентів навіть недемократичної влади ті, чиє минуле сумнівне (яке актуальне, скажімо, й для Росії — з перипетіями там навколо НТБ, Гусинського, Березовського), поки ще можна вважати відкритим. То прогнозувати майбутнє щодо тих політичних лідерів (і сил, зокрема й журналістських, що навколо них об’єднуються), які так своєрідно розуміють свободу слова і преси, — неважко. І хоча я завжди була й залишаюся впевненою в тому, що головна функція преси — контроль за діями саме влади, оскільки саме в неї найбільші можливості впливати на процеси в суспільстві, проте навряд чи варто забувати й про те, що тривале непомічання колод в очах опозиції здатне так само спричинити недемократичні метаморфози. Та й, зрештою, «тренувати м’язи» можна, лише будучи змушеним під прицілом критичних атак постійно «звіряти годинник», трансформуючись і розвиваючись у пошуку аргументів своєї життєстійкості та реалістичності. Так, у період виборів позиційна некритичність преси щодо сил, що підтримуються нею, — чи то у владі, чи то в опозиції — безумовно, може бути виправдана зростанням тактично-агітаційної ролі ЗМІ. Але хіба в проміжний період не є найпершим обов’язком преси саме об’єктивно-аргументованим ставленням як до влади, так і до її опонентів допомагати суспільству бачити істинний потенціал, істинні наміри, істинний професіоналізм тих, хто прагне визначати майбутнє країни? І хіба реакція на таку позицію преси не є лакмусом готовності цих лідерів і сил це майбутнє визначати саме в інтересах суспільства?
У новорічній суєті непоміченим промайнув на СТБ новий документальний фільм Дениса Жарких (режисер — Олена Синкевич) «Вигнаний пророк» , що розповідає про Миколу Бердяєва. Точніше, не стільки про нього, скільки про зв’язок його ідей і пророцтв із сучасною історією пострадянського простору. Фільм — важливий для нашого ТБ. І не лише суто зовнішнім фактом того, що от і не лише в Росії є свої Євгени Кисельови, здатні претендувати на осмислення великих ідей, великих особистостей в історії. З’являються люди з такими амбіціями й на нашому ТБ — і вже сам по собі це прорив, особливо, якщо пригадати творчий і інтелектуальний потенціал українських шкіл документального та науково-популярного кіно й ті перспективи, які можуть бути в подібному жанрі в нас (адже є традиції, є на що спиратися!).
Не менш значущим є цей телевізійний досвід саме в рамках поки ще наявної, хай навіть лише в окремих прошарках суспільства, політичної дискусії про сьогодення та майбутнє України. Денис Жарких акцентував у фільмі деякі питання, поставлені Миколою Бердяєвим. Про глибину проникнення у східнослав’янску культуру традицій східної деспотії. Про трагедію російської інтелігенції, яка у своїй нерозривній єдності-ненависті з владою допомогла останній втілити в життя в часи більшовизму ідею обраності російського народу, його місії загнати людство у «рай на землі». Ідею, другий бік якої — це виключна нетерпимість до всього, що не вписується в революційну доцільність. Ці питання суперактуальні зараз, під час смути й хаосу й у політичному, і в економічному, й у духовному житті України. А участь у картині таких особистостей, як філософи Сергій Кримський, Мирослав Попович, поет Юрій Рибчинський, економіст Олексій Плотников — звичайно ж, дозволила авторам картини хай і дещо фрагментарно, але проте осмислено поглянути на наше сьогодення і його перспективи в контексті глобальних історичних процесів, що, взагалі- то, поки ще рідко зустрічається на нашому ТБ.
І нехай, як на мене, автори дещо передали куті меду з пієтетом навколо самого Бердяєва (званого не інакше, як пророком), що мимоволі їх, які начебто сперечаються з історичною ефективністю саме месіанства, й «підставило». Однак важливо і те, що картина Дениса Жарких надає дуже цінну можливість посперечатися навколо конкретно окреслених проблем — продовжити їх осмислення далі. Адже, скажімо, констатуючи у фільмі «Вигнаний пророк» неможливість, як збудувати рай на землі, так і неможливість побудувати взагалі що-небудь на підмурівку нетерпимості (передусім, до інакомислення), підмурівку нескінченної боротьби з ворогами, і автор фільму, і його учасники зупинилися на тому, що а зараз, у сучасній Україні, і ідей великих немає... Що нині все збудовано на відвертому цинізмі: хопай, де погано лежить, і олігархам такий стан речей зручний... Що в нас не сформовано ні великих ідей, ні великих партій, ні великих політичних тенденцій.
І висновок авторів фільму: Україні потрібні люди, здатні піднятися над політичними догмами і визначитися — йде країна вперед чи по зачарованому колу. Все правильно — але чи не надто загально й абстрактно? Чи не в тому наша біда (і коріння нашої нетерпимості!), що ми досі продовжуємо мислити тими ж категоріями пророцтв, загального блага, масштабних національних ідей, великих керманичів?.. Замість того, щоб нарешті визнати, що на весь світ є одна велика (божа) ідея: понад усе — людина, її самоудосконалення, її права, свободи (кажучи мовою сучасних конвенцій). Держави, політичні системи, економічні доктрини, органи влади і т.ін. — усе це вже давно в демократичних суспільствах визнано лише засобом для максимального задоволення потреб людини (інша справа, що для когось важливе споживання товарів, а для когось — духовного продукту. Однак, і у тих, і у інших є спільне: переконаність в необхідності створювати умови для вигідності прогресу, а не насаджувати його силомiць).. І чим благополучніші західні демократії, тим менше політики задаються високими дефініціями, а замість цього прагматично вирішують тактичні й стратегічні питання поліпшення умов для життя й розвитку громадян своєї країни, давно при цьому усвідомивши, що й власні егоїстичні інтереси досягаються надовго й всерйоз лише в контексті праці на інтереси суспільства, а не навпаки. Виходить, що успіху добиваються там, де над політиками, владою, опозицією, суспільством перестає тяжіти питання «що робити?», поступаючись питанню «як робити?». Умовно кажучи, щойно держава (суспільство) замість питання «куди котити камінь — на гору чи з гори?», яке передбачає можливість опонування один одному нескінченно, нарешті доходить консенсусу й ставить питання «як камінь на гору доставити якомога швидше й з найменшими витратами?», як з’являється попит і на конкуренцію, і на діалог, і на можливість компромісів, і на подолання нетерпимості. Може, нарешті, й нашому ТБ — разом з його господарями — час долучитися до пропаганди саме пошуку нових ідей у технологіях (політичних, економічних, інформаційних), а не продовжувати боротися з вітряками, уявними (і явними — але чи такими серйозними, як раб у самому собі?) політичними ворогами, загрозами? В результаті фактично консервуючи процеси стагнації? Адже, як сказав нещодавно Михайло Жванецький, це «ТБ створює народ, яким уже потім командує президент». Може, варто підійти до цієї відповідальної місії трішки старанніше?
