Це майже 45-хвилинна стрічка-реконструкція життя хірурга, знята 2010 року. Як розповів у інтерв’ю «Телекритиці» режисер і продюсер фільму Юрій Сичов, творці документального фільму про Амосова намагалися передусім розкрити його особистість, показати живу людину з усіма її й талантами, й стражданнями, метаннями, фобіями. «Людину треба хвалити за життя, а не після її смерті. Але Микола Михайлович Амосов саме після смерті став «бронзовим». Тобто про нього або добре, або дуже добре. А, за великим рахунком, нам треба було цю бронзу всю зняти. Адже він так само був звичайною живою людиною», — пояснює Юрій Сичов ідею фільму.
Відповідно, творці фільму збирали живі спогади про Миколу Михайловича. Наприклад, він о п’ятій ранку щодня бігав, а у 1990-х на таких людей ще дивилися, як на інопланетян. На роботу Амосов також ходив пішки — машиною не користувався принципово. У результаті, знімаючи фільм, творча група пройшла весь щоденний шлях Миколи Михайловича.
Над фільмом «Людина, яка любила людей» також працювали оператор Айюб Гаграманов, сценарист Світлана Козирєва, журналіст Оксана Приходько, звукорежисер Євген Широков. За словами Юрія Сичова, велику допомогу у створенні стрічки надали беззмінний секретар Амосова Ганна Миколаївна Телепова та Тімур Золоєв — відомий режисер-документаліст, який, єдиний, ще за життя зняв два фільми про Амосова.
Окрім фестивалю «Золота пектораль», фільм також показали в рідному Інституті серцево-судинної хірургії ім. М.М. Амосова. Але режисер Юрій Сичов чекає, що ним зацікавляться провідні українські канали.
Катерина АМОСОВА, член-кореспондент Академії медичних наук України, керівник Київського міського центру кардіології та ревматології:
— Що більше в засобах масової інформації й у суспільстві говоритимуть про видатних співвітчизників, то кращим буде моральний клімат і більше приводів пишатися країною. Причому це важливо не лише для молоді, а й для людей середнього покоління. Для молодих людей це взагалі реально важливо, тому що справжніх цінностей і кумирів зараз немає. Жорстока корупція призводить до того, що молодь починає думати, що все продається й купується. Тому пам’ять про своїх великих необхідна суспільству, а не тим великим. Я як громадянка України страждаю через те, що зараз практично не маю підстав пишатися своєю країною. А я хотіла б цього. Тому чим більше моментів для гордості ми знаходитимемо, тим краще. А що стосується фільму Юрія Сичова, то стрічка мені сподобалася. Фільм дійсно хороший, і зняв його гідний режисер. Я рада, що така стрічка з’явилася в Україні.
