На шпальтах газети «День» (№ 97-98 від 7-8 червня 2013 р.) надруковано деякі думки про українські мас-медіа автора та ведучого політичної програми «Прямим текстом» (телеканал ZIK) Остапа Дроздова. Представлений як один із учасників Днів «Дня» у Львові, програмою яких передбачалося обговорення дискусійної теми («Дефолт чи новий етап української журналістики?), пан Дроздов, на жаль, передав куті меду. Поважаючи право львівського колеги на вільне висловлювання своєї думки, мушу прямо заявити, що я не поділяю його погляди щодо творчої неспроможності вітчизняних журналістів.
Щоб переконатися, чи варті його оцінки критичного розгляду, пропонуємо невеликий за обсягом витяг із надрукованих відповідей у газеті: «...Жоден український медіа-проект навіть наполовину не може наблизитися за професійним рівнем до «ворожих» медіа-проектів... Ніщо українське не є зараз ані еталоном, ані стандартом, ані взірцем якості. Навпаки: українські проекти нарочито наголошують на своїй бідності й скромності. Таке враження, що українство соромиться мислити великими масштабами. Боїться бабахнути такий український проект, щоб усім щелепи відвисли!.. Натомість від імені українського виступає або відвертий несмак, або щось потішне й кумедне, або напівпритомне, або таке вже цнотливе, що аж нудить...»
Сумно про це говорити, але обсмоктування автором цієї теми відбувається доволі принизливим для українства способом. Бо саме таке ставлення до вітчизняної журналістики він демонструє! Неважко уявити собі, з яким відчуттям сприйняли його «оцінки» патріотично налаштовані журналісти та читачі газети «День». Коли перечитував їх, мимоволі пригадався афоризм Олександра Довженка: «Двоє дивляться вниз. Один бачить калюжу, другий — зорі. Що кому».
Навіщо ж шановний учасник дискусії поставив себе у смішне становище? Адже діяльність засобів масової комунікації прозора за своєю сутністю. Як професіонал зобов’язаний розуміти, що насамперед має бути об’єктивним. У дискусії мова мусить іти не про особисті смаки, а про факти. Та жодних конкретних фактів він не наводить.
Як на мене, оприлюднені «враження» О. Дроздова, мабуть, зумовлюються недостатнім знанням мас-медійної реальності в Україні. На мою думку, його оціночні судження вказують на межі набутого ним знання... Для спростування неадекватних оцінок Дроздова щодо відсутності в Україні національних медіа-проектів, вартих серйозної уваги, наведемо всього п’ять прикладів, але доволі промовистих.
Скажіть, ну хто не чув про те, що «5 канал» до 20-річчя незалежності України провів 52-годинний телемарафон у прямому ефірі, встановивши світовий рекорд, за що увійшов до Книги рекордів Гіннеса? Це була ідея генпродюсера каналу Юрія Стеця: «Якщо у нас ювілей незалежності — давайте зробимо проект і присвятимо нашу працю всій-всій Україні й нашим у всьому світі!» Так і вчинили, своїм марафоном зробивши подарунок Батьківщині та всім українцям за кордоном. Медіа-проект був дуже вдалим і значущим. Середній рейтинг і частка телемарафону, повідомляв тижневик «Коментарі», були втричі вищими, ніж середні рейтингові показники каналу за місяць. Найвища частка марафону — 10%. Тобто в найцікавіші моменти кожен десятий телевізор в Україні був налаштований на «5 канал». Телемарафон можна було побачити у понад 50 країнах світу. Відгуки зарубіжних глядачів — їх ведучі зачитували у прямому ефірі — були щирими, схвальними та вдячними. Отже, виходить, саме наш «5 канал» — той взірець, до якого мають, використовуючи лексику Остапа Дроздова, наблизитися за професійним рівнем «ворожі» медіа-проекти.
Я просто не можу повірити в те, що автор і ведучий знаної телепрограми «Прямим текстом» не читав нічого про українського журналіста Миколу Хрієнка. За понад 40 років журналістської діяльності цей унікальний професіонал своєї справи задумав і реалізував цілий ряд цікавих медіа-проектів, що прославили його на весь світ. Зокрема, щоб побачити життя української діаспори в Росії й розповісти про нього іншим, М. Хрієнко здійснив проект «Українці за Уралом» — безпрецедентний за масштабами здійсненої роботи, тривалістю маршруту та тематикою дослідження в історії вітчизняної журналістики. Це був проект тривалістю у три етапи, шість років та 118 тисяч кілометрів. Саме стільки знадобилося нашому журналісту, щоб пройти — проїхати — пролетіти слідами українців, що волею долі чи недолі опинилися у далекому Заураллі. А ще — 341 фотоплівка та 12 276 фотокадрів, з яких для майбутніх фотовиставки, фотоальбому та книжки відібрано 300 найкращих. Цікаво, що ідея цього масштабного проекту виникла у Миколи Хрієнка тоді, коли він досліджував життя своїх співвітчизників в Україні. З 1997 по 2002 роки в рамках авторського проекту «Українці в Україні» журналіст пішки поетапно пройшов від крайніх точок з північного заходу на південний схід та з півночі на південь України 3 247 км. До речі, вже після подорожі шляхами зауральської Росії наш журналіст-мандрівник здійснив експедицію Канадою «Історичний потяг українських піонерів» і деякі інші медіа-проекти. Якщо хтось назве мені його іноземних конкурентів, буду вдячний.
Звісно, не можна оминути увагою один із кращих, як на мене, за останні роки медіа-проектів — музичний телевізійний марафон «Пісня об’єднує нас», який транслювали з 12.00 31 березня до 19.30 2 квітня 2012 року в прямому ефірі Першого Національного і телеканалу «Ера». Завдяки його організації представники Книги рекордів Гіннеса зафіксували новий рекорд світу з найтривалішого виконання національних пісень. Це найпрестижніший презентаційний проект у царині вітчизняної культури: 110 годин 4 хвилини 30 секунд без перерви на рекламу в прямому ефірі транслювали лише українські пісні, які побачили і почули у 155 країнах світу. За весь цей час на сцені побували 375 колективів, 1807 солістів. Загалом у підготовці та практичній реалізації цього мегапроекту взяли участь 2012 людей, серед яких не лише співаки та музиканти, а й технічна підтримка проекту — режисери, оператори, техніки, освітлювачі, звукорежисери, гримери, стилісти, костюмери... Думаю, не зайвим буде підкреслити: українці перевершили на 7 годин попереднє досягнення італійців, які в 2010 році свої пісні співали 103 години і 9 хвилин.
Або візьмемо медіа-проект київської ТРК «Золоті ворота», який фахівці вважають театральною коштовною колекцією. Як у пресі вже повідомлялося, в телескарбниці режисера та ведучої цієї телерадіокомпанії Наталії Грабченко й її творчої команди понад 130 кращих театральних вистав переважно столичних колективів, які знято за 15 років. Їхніми зусиллями назавжди збережено для нащадків унікальні акторські роботи багатьох визначних зірок театру, які були окрасою й гордістю української сцени. Театральна колекція має величезне значення для історії мистецтва, оскільки багатьох вистав уже нема в репертуарі театрів. Завдяки телеверсіям ТРК «Золоті ворота» глядачі телеканалу «Культура» мають змогу насолоджуватися кращими зразками українського театрального мистецтва у всіх його жанрах. Ця колекція, як, власне, і весь цей проект, гадаю, має в світовій практиці театрального мистецтва небагато аналогів. Зазначений український медіа-проект, за свідченням пані Грабченко, «отримав визнання за кордоном, транслюючись на телеканалах і здобуваючи відзнаки на телевізійних фестивалях у Росії, Німеччині, Чехії, Польщі, США та Канаді».
До числа впливових національних медіа-проектів, що стали не лише всеукраїнським надбанням, ми по праву відносимо різнобічну діяльність газети «День». Йдеться як про безпосередній багаторічний випуск газети, так і про започатковані редакційні проекти: випуск «Бібліотеки газети «День» як реальний доказ впровадження стандартів якісної преси; проведення щорічного Міжнародного фотоконкурсу, що завершується виставкою найкращих світлин; запуск унікального веб-проекту — «Україна Incognita»; діяльність Острозького клубу вільного інтелектуального спілкування молоді; навчання у Літній школі журналістики; випуск кольорового тематичного щомісячника «Маршрут № 1» як складової частини газети; вручення премії «За громадянську позицію» імені Джеймса Мейса; організація доброчинної акції «Подаруй книжку!»; влаштування Днів газети у регіонах України; поява «клубної хустки «Дня» тощо. Скажіть, які потрібні ще докази, щоб усвідомити: неможливо сьогодні уявити медійне, культурне поле України без газети «День», що виходить українською, російською та англійською мовами. Цікаво, чи розуміють це колеги у Львові?! Про пріоритети, стандарт і взірець якості, до яких у своїй роботі прагне редакція знаної всеукраїнської газети, в образній формі виразно йдеться на обкладинці книжки «Екстракт +200»: «Ви тримаєте в руках «екстракт» «Дня». Стовідсотково натуральний продукт. Екологічно чистий. «Вирощений» на дружніх до українського середовища помислах та діях. Аби пам’ятати. Повторювати. Розвивати», — стверджує головний редактор газети Лариса Івшина. Чим не взірець для інших видань?
Отже, нам є з кого брати приклад в українській журналістиці, є чим пишатися. Безперечно, працівникам мас-медіа також є в кого вчитися. Свідчення того — видана газетою «День» серія «Бронебійна публіцистика». Переконаний, що журналісти добре розуміють: усвідомлення власної недосконалості наближує нас до досконалості. Та й сам факт проведеної у Львові дискусії на тему «Дефолт чи новий етап української журналістики?» свідчить про величезну потребу суспільства в обговоренні таких питань. Для всіх сьогодні стало очевидним, що українську журналістику треба змінювати. А це потребує часу, коштів і значної праці.
