У період затяжних травневих свят, крім чергових щорічних програм, присвячених відповідним датам, «датських», як їх називали в колишньому СРСР, було й дещо, що сприяло критичному натхненню. Не минуло й п’яти років каденції чинного Президента України, як уже щось почали робити у сфері євроатлантичного освічення населення. Зокрема, на «5-му» і на 1-му Національному телеканалах демонструвався новий документально-інформаційний фільм «Україна в НАТО», присвячений аналізу численних антинатовських міфів, як древніх радянських, так і новоявлених, що виникли саме останнім часом. От, якби все це робилося починаючи з 2005 року... А то знову доводиться згадувати вислів «пізній Іван». Чому лише сьогодні прокинулися? П’ять років розгойдувалися? Адже таких фільмів потрібно було зробити десятки...
Фільм «Україна в НАТО» поставлений у хорошій діалогічній манері, коли представники різних антинатовських партій і організацій висловлюють свої звинувачення, претензії та побоювання щодо Північноатлантичного альянсу, а автори фільму їм відповідають. І роблять це за допомогою авторитетних експертів (українських та іноземних) вельми інформативно та переконливо. До речі, вони вперше обговорили парадокс свідомості, дуже характерний для російської і (меншою мірою) української еліти. Ці олігархи та начальники зберігають у банках країн НАТО свої трудові мільярди, купують там нерухомість: особняки, вілли, палаци, живуть там значну частину року, лікуються в країнах НАТО, навчають там своїх дітей, але при цьому розповідають простолюддю всілякі жахи про «криваво-злочинний агресивний блок». Зокрема, дочка шефа російського МЗС Сергія Лаврова навчається в Лондоні. І як тільки бідна дівчина витримує в самому (жахливо сказати!) лігвищі натовського звіра... А дочка лідера антинатовських сил Севастополя, голови міськради Валерія Саратова, навчається в столиці іншого натовського «монстра» — Чехії... Адже ось які чудеса — борці проти НАТО довіряють йому найдорожче, що в них є: гроші та дітей. Разюча, варто зауважити, легковажність і втрата пильності.
Російський канал НТВ показав викривальний фільм «Ліванська війна Леоніда Брежнєва. 1982». Деякі озвучені там факти дійсно виявилися шокуючими. Колишні радянські дипломати та військові, які стали Post-factum досить говірливими, розповіли про те, наскільки активно СРСР брав участь у палестинсько-ізраїльській війні на території Лівану. Виявляється, в боях проти ізраїльських військ брав участь восьмитисячний (!) контингент регулярних радянських формувань. А численні радянські зенітні комплекси з радянським персоналом збивали літаки ВПС Ізраїлю не лише над долиною Бекаа, але й над Середземним морем. При цьому московський Агітпроп клявся, що жодного радянського солдата в зоні конфлікту немає, а всі протилежні твердження є злісними вигадками буржуазної пропаганди.
Ветерани радянської дипломатії розповіли, що під час боїв із загонами Ясіра Арафата в Бейруті ізраїльський танк із десантом піхотинців зламав ворота радянського посольства. Найбільше тоді обурило московське керівництво те, що ізраїльські військові висловлювалися на бездоганній російській мові. Ю. Андропов щодо цього на засіданні Політбюро навіть ображено схлипнув: «Вони ж жили поруч із нами, їхні діти ходили в школу з нашими дітьми, а варто їм було поїхати і ось такі вияви». Шеф таємної поліції виявився наївним, як юний піонер. Невже він не знав, що творили «органи» як йому підлеглі, так і партійні, з людьми, які виїжджали до Ізраїлю? Як їх виганяли з роботи, примушували платити гроші за отриману в СРСР безплатну освіту, роками тримали у «відмові», створювали атмосферу морального терору, відбирали чесно заслужені, кров’ю оплачені ордени, не кажучи вже про безліч інших, зроблених на прощання великих та дрібних капостей. Найразючіше, що чимала кількість цих незаслужено принижених і ображених людей досі мають добрі почуття до своєї, як вони її жартівливо називають — «доісторичної Батьківщини» (історична — Ізраїль).
На Політбюро довго вирішували, як відплатити Ізраїлю за нечемне ставлення до радянського посольства в Бейруті, ухитрялися, вигадуючи ізраїльтянам усякі «покарання єгипетські». Але вчасно згадавши, що в самих «рило в пушку», і доведеться пояснювати перед світовою спільнотою присутність власного експедиційного корпусу в Лівані, вирішили «спустити все на гальмах». Це рішення Політбюро було одним із наймудріших за всю його історію...
Згадую ще один комічний сюжет радянських часів, пов’язаний із Агітпропом, який стверджував, що в Анголі в період війни з ПАР та місцевими антиурядовими угрупованнями не було ніяких кубинських солдат, це все підлі наклепи буржуїв. Радянський тележурналіст буквально захлинаючись спростовував ці самі наклепи. А на екрані телевізора під фальцет борця з буржуазною ідеологією марширували нібито ангольські служиві. І раптом «ангольці» щодуху заспівали на іспанській мові (а не на португальській, якою розмовляють в Анголі) пісню «Cuba, que Linda es, Cuba!» — «Кубо, як ти прекрасна, Кубо!» Причому, співали з таким натхненням, із яким співають лише про рідну країну. Зрозуміло, телевізійний ідеолог був упевнений, що серед телеглядачів навряд чи знайдеться хтось, хто хоч трохи розуміє іспанську...
Що ж, усе таємне рано чи пізно стає явним.
Телеканал RTVI розважав спілкуванням зі знаменитим у минулому кремлівським завгоспом Павлом Бородіним, який нині є державним секретарем союзної держави Росії та Білорусі. У передачі «Народ проти» Бородіну запропонували обгрунтувати перспективність та необхідність затяжного московсько-мінського політичного роману. Бородін виглядав вельми непереконливо, демонструючи явну ностальгію за СРСР, хоча й намагався натякнути, що новий союз СРСР-2 буде чимось на зразок Європейського Союзу, щоправда, сам же дуже швидко всю ідилію зруйнував. Один із представників телеглядачів, по простоті душевній, запитав Бородіна, чи не доведеться в такій новій державі вивчати білоруську мову. Пан держсекретар відразу ж заспокоїв, сказавши, що на всьому просторі СРСР розмовляли, розмовляють і розмовлятимуть російською мовою. Наступне запитання було про те, чи служитимуть білоруси в єдиній російсько-білоруській армії? Служитимуть, без будь-яких сумнівів відповів Бородін. «Ми з усіма, — заявив він, — знову об’єднаємося, у тому числі з «незалежними хохлами».
Сумно, що таку лексику публічно вживає не середньостатистичний російський люмпен, а державний діяч. Загалом, виходило так, що весь цей союз Росії та Білорусі затіяний з простою метою нового поглинання та ліквідації білоруської держави. Вочевидь, це досить гостро пережив і Олександр Лукашенко, який останнім часом все «галантніше» спілкується із Заходом. Коли телеглядачі скаржилися Бородіну на «важкий характер» Лукашенка, Бородін їх грубувато заспокоював: «А ви що, хочете в Мінську ще одного Ющенка або Саакашвілі?»
Цей же RTVI надав слово голові Ради Федерації Росії пану Миронову. Серед іншого йшлося про єдиний державний іспит і претензії президента Татарстану пана Шаймієва, щоб випускникам татарських шкіл дозволили його здавати рідною мовою. Лише російською! — відрізав пан Миронов. На відміну від України, де постійно йдуть на поступки (в Криму здають ЄДІ російською мовою, в Одеській області — російською та молдовською, так ще в АРК при цьому спалюють зображення міністра освіти та науки І. Вакарчука), в Російській Федерації з національними меншинами не церемонитимуться: російська мова обов’язкова для всіх, це не дискутується. Кілька років тому Державна дума РФ ухвалила закон, що забороняє народам Росії використовувати у своїх мовах будь-який інший алфавіт, крім кирилиці. Дивно, яка різниця для тих, хто не володіє, наприклад, чуваською мовою, яким алфавітом користуватимуться ті, для кого вона є рідною? Здавалося б, це суто їхня особиста національна справа... Цікаво, чи спалюватимуть тепер у Казані зображення спікера Миронова і міністра освіти Фурсенка?
Пікантний факт: нещодавно на світовому татарському конгресі було прийняте звернення до уряду Російській Федерації з вимогою надати татарській мові в Росії статус другої державної. Вочевидь, російській владі, стурбованій статусом російської мови в Україні, вирішувати це питання буде ніколи.
Російський телеканал «Совершенно секретно», заснований ще покійним Артемом Боровиком, дав у ефір сенсаційне інтерв’ю віце-спікера Держдуми Російської Федерації В. Жириновського. Вольфович дуже хвалив Д. Медведєва і вельми зневажливо відгукувався про В. Путіна. Враховуючи «звіриний» політичний нюх Жириновського та його посвячення в таємниці кремлівського двору, невже він щось знає? А сам спіч віце-спікера разюче відрізнявся від його виїзної київської моделі: жодного фіглярства, клоунади, тверезі, аргументовані думки. Це був зовсім інший Жириновський. Він казав: «Росія сьогодні в глухому куті. Її всі обігнали у своєму розвитку. Казахстан обігнав, українці переживуть свою кризу і також обженуть Росію. Нас усі ненавидять. Від нас усі тікають. Ми як були жандармом, так і залишилися. Нинішня влада в Кремлі — це залишки кріпосної Росії. Путін нічого не домігся за вісім років. Росія невблаганно йде в чорну діру. Єльцин на пенсії міг би ще жити, але споглядання того, що почали робити з Росією люди, яким він передав владу звело його в могилу. Захід нас критикує і він у чомусь правий. Уся наша державна машина — наскрізь репресивна. Талановиті люди з РФ виїжджають, бо не вірять, що тут щось може змінитися на краще. Ми — глушина Європи».
Ось такі дивні й незвичні речі говорив з екрану телевізора Володимир Вольфович Жириновський...
