Діждалися. Нарешті наша Верховна Рада начебто відповіла (відповідь затягнулася у зв’язку з тривалим відпочинком депутатів, безмірно втомлених від роботи на благо народу) Сейму і Сенату Польщі на їхню антиукраїнську «геноцидну» постанову. При цьому народні обранці навіть забули, що у відповіді слід було дати результуючу частину: вимогу скасувати той документ, з яким депутати не згодні. Запропонований ними текст виявився навдивовижу беззубим, ніяким. Це своєрідне визнання звинувачень на свою адресу, хоч і не явне, не виразне, але визнання. Усій нашій нації повісили на шию несправедливе й ганебне звинувачення. А «найкращі представники» обвинувачених зайнялися (замість гідної реакції) розтиранням польського плювка по українському обличчю. Демонстрація своєї вразливості, невміння й небажання захищатися не дає нічого, окрім посилення антиукраїнської істерії в Польщі. Чого ж не тиснути, якщо гнуться й поступаються, якщо зрадили свою історію і своїх героїв, забувають свої жертви й визнають чужі більш гідними шани?
Я цілком згоден з досвідченим юристом-міжнародником професором Володимиром Василенком, який вважає, що ця «відповідь» Верховної Ради матиме негативні наслідки для національної безпеки України. Нікому, ні ворогам, ні партнерам не можна дозволяти безпідставно принижувати національну гідність України. На жаль, нинішня влада в Україні дуже любить власне капітулянтство пояснювати зовнішнім тиском. Пригадаймо, скільки разів влада виправдовувала грабіжницькі тарифи, наступ на життєві інтереси народу тиском з боку МВФ. Мовляв, що ми можемо вдіяти? МВФ вимагає! Але виявилося, що МВФ не вимагає нічого, окрім збалансованого бюджету, де витрати збігалися б з доходами. А вже як цього доб’ється керівництво конкретної країни, МВФ не стосується. Може, за рахунок обмежень крадіжок вищих чиновників, за рахунок боротьби з корупцією, припинення фінансування сумнівних проектів тощо. Але в Україні влада бачить завжди лише один шлях: зробити бідних іще біднішими, а багатих ще багатшими. І, звісно, ні в якому разі не образити олігархів, починаючи з нинішнього олігарха № 1.
СИМПАТИКИ КРЕМЛЯ
Ситуація в телепросторі країни теж далека від ідеалу. Нещодавно прочитав інтерв’ю з главою телеканалу ZIK паном Туркевичем. Чудові він давав відповіді, я ледве не розплакався від розчулення. Патріотично все повідав, розумно, розкритикував ущент шкідливу діяльність «Інтеру». Але днями вмикаю я ZIK і бачу в студії одного популярного журналіста Руслана Коцабу власною персоною. Цей Коцаба відсидів більше року за публічні заклики до зриву мобілізації до Збройних сил України. Нещодавно апеляційний суд Івано-Франківська виправдав Коцабу. Ну, які у нас суди, ми знаємо. Але й сам господар студії у цьому сенсі не без гріха. І 2014 року дуже активно промишляв на цій же «ниві» в ефирі ZIK. Автор цих рядків особисто спостерігав, як ведучий пояснював кільком солдатським матерям Галичини, що нічого їхнім синам робити в АТО, нехай «східняки» самі управляються. Коцаба, звісно, не упустив можливості на всі 100% скористатися наданим йому пропагандистським майданчиком. Він «повідомляв» українцям, що нібито армія України «знищує на сході мирне населення», що ЗСУ мають піти з Донбасу, словом, видав в ефір весь агітаційний потенціал Кремля, «ДНР» і «ЛНР» разом узятих. Коцаба блюзнірськи порівняв путінських найманців на Донбасі з воїнами УПА. Ну, і як після цього мені ставитися до телеканалу ZIK, і чим він кращий за «Інтер»?
«24» телеканал попросив своїх глядачів оцінити заяву академіка (могутня у нас академія!) Володимира Литвина, який закликав українців «відновити відносини з Росією й забути про Європейський Союз». Цей суб’єкт досі (могутня ж у нас влада!) не відповів у справі Георгія Гонгадзе. І, мабуть, упевнений, що й не відповість. А інакше, звідки взятися такому нахабству? Нічого нового в діяльності цього фігуранта немає. Згадую, як за часів Кучми Литвин, відвідуючи Москву, заявляв, що Україні свій військовий флот не потрібен, а її територіальну цілісність і інтереси в басейні Чорного моря цілком може захищати Чорноморський флот Російської Федерації. Його брат Микола, який став генералом армії, створив нам таку прикордонну службу, яка у час «Х» виявилася абсолютно не здатною захистити державний кордон. Другий брат — генерал Петро Литвин, досі багатьма ветеранами Іловайська звинувачується у дивній поведінці під час цієї трагедії. У них там що, родинний підряд? А те, що головний Литвин нахабніє, — це погано. Ось так само нахабніли кучмісти після Помаранчевої революції. А потім прийшов Янукович. Порошенко веде нас цим маршрутом? Демарш колишнього шефа адміністрації Кучми знову змушує задуматися про колосальні загрози нашій національній безпеці. Дуже цікаво висловився з цього приводу соратник нардепа Дмитра Тимчука по організації «Інформаційний спротив» полковник Костянтин Машовець: «Класичної російської агентури, тобто завербованої, у нас із самого початку не так багато було. У наших структурах вистачає ідейних добровільних помічників, які завжди готові допомагати російським спецслужбам навіть без винагороди. Не кажучи вже про випадки, коли вона є. На початку війни їх було до 40%, проте з часом чимало схилилося в бік України. Утім, такі симпатики, на жаль, залишилися... Вище керівництво держави досі не хоче зменшувати простір для маневру російським спецслужбам. На жаль, поки умови для роботи ФСБ і ГРУ на нашій території цілком сприятливі. Адже ми й далі працюємо й живемо за стандартами мирного часу в умовах війни».
ІНТЕЛЕКТУАЛЬНА НЕСПРОМОЖНІСТЬ?
А військовий експерт полковник Олег Жданов сказав: «У Генштабі багато проросійськи налаштованих офіцерів. Люстрація не відбулася. Усі вони мають підтримку президента, тому їх ніхто не чіпає».
А скільки таких людей в Адміністрації Президента, Кабінеті Міністрів, у різних відомствах, не кажучи вже про Верховну Раду? Окрім прямих конфідентів Кремля є люди, які не можуть витравити з себе вічну «зачарованість на схід».
От і нещодавно на каналі «24» наш головний прокуратор Юрій Луценко скаржився Соні Кошкіній, розповідаючи про Іловайську трагедію, «російська армія завдала удару віроломно». А на що ви розраховували? Навіщо ви вирощували в собі й у мільйонах українців цю безглузду, небезпечну й протиприродну віру в «братську Росію»? Віру сліпу, що абсолютно не підтверджувалася ніякими фактами. Навпаки, ними спростовувалася. Невже й після цинічного й холодно-діловитого розстрілу наших солдатів (до речі, разом зі своїми полоненими солдатами, які були в українській колоні) росіянами, всупереч «чесному слову російського офіцера», ця несусвітна дурість продовжить бродити коридорами АП, Кабміну й Генерального штабу? Особливо розчулюють стогони наших генералів: «Ми не чекали, що Росія введе свої війська». Це якесь публічне визнання власної інтелектуальної неспроможності. А від кого ви чекали удару? Від Словаччини, Румунії, Угорщини, Польщі? Чи, може, від Молдови? Якщо генерал не здатен визначити ймовірного противника, то чи не погони єфрейтора він має носити? В’язень російської в’язниці Юрій Солошенко, який під час бойових дій поїхав на запрошення російських колег до Росії й там на військовому заводі був арештований як шпигун, повернувшись з полону, з жалем визнав: «Я не врахував, що Україна і Росія перебувають у стані війни». Цього досі не враховує у нас багато хто.
