У середу, на яку припало святкування 10-ї річниці Конституції України, на телеканалі «Інтер» вийшло дві програми Костянтина Стогнія «Спецпроект», які так чи інакше приурочувалися до дня Основного Закону й були пройняті патріотичними настроями. У першій програмі розповідали про Пилипа Орлика як про автора першої Конституції, у другій — про двох студентів Київського інституту народного господарства, які в 1960-х роках вивісили жовто-блакитний стяг на даху будівлі інституту. Програми вирізнялись інформативністю та актуальністю. Натомість дещо незрозуміло, на яку аудиторію вони були розраховані: перша з них вийшла в ефір о 10.55, а друга — майже о першій ночі. Чимало разів повторюється правдива фраза, що без знання минулого у нас немає майбутнього, тисячократно проголошувався лозунг «Знай наших!», проте більшість програм, які втілюють ці слова у екранне життя, витісняються із прайм-тайму серіалами чи програмами розважального плану — їх зазвичай показують або вранці, або — найчастіше — вночі. А нам таки є що показати і про що розповісти. Наприклад, особистість Пилипа Орлика, якій була присвячена вранішня програма «Спецпроекту». Першого українського гетьмана неукраїнського походження, який на початку XVIII століття запропонував та обґрунтував президентсько-парламентську республіку як єдино прийнятну форму правління, ненавидів Петро I, проте навіть всесильному царю зламати Орлика не вдалося. Як нагадали журналісти програми, Пилип Орлик провів 30 років у еміграції, де і помер. Щоб з’ясувати, де ховається Орлик, та впіймати його, цар наказав арештувати всю родину Орлика. Гетьман переїздив із країни в країну, переживаючи фінансову скруту, по дорозі до Швеції він навіть заклав свої козацькі клейноди. Новиною й сенсацією сьогодення є той факт, що згадані гетьманські клейноди знайшлися.
У програмі здебільшого малювали телевізійними засобами портрет Пилипа Орлика, з’ясовували історичні реалії, а не обговорювали зміст написаної ним конституції, чи не першої демократичної конституції в Європі, а то й у світі. Хоча, звісно, оминути її увагою було б неможливо. Наприклад, цікавий факт: деякі положення із майбутнього закону виносились на всезагальне схвалення (щось на кшталт всеукраїнського референдуму). Проте ці послання передавались таємно і не рідко зашифровувались, адже повсякчас існувала загроза нападу та перехоплення з боку царя. Так звані універсали Пилипа Орлика привселюдно спалювались.
Героями другої програми під назвою «Прапороносці» були Георгій Москаленко та Віктор Кукса, проти яких свого часу було порушено кримінальну справу за фактом вивішування у ніч на 1 травня 1966 року «прапора українських буржуазних націоналістів» на даху будівлі Київського інституту народного господарства. Цікаво, що наступного ранку прапора на даху інституту вже не було, а пошуки винних тривали майже рік. Показовий процес не клеївся: обоє так званих злочинців мали відмінні характеристики, не сумісні з антирадянщиною. Розслідували справу не один місяць. Георгія Москаленка й Віктора Куксу звинуватили не лише у страшному, на думку держави, злочині — антирадянській агітації та пропаганді, а й у носінні та виготовленні холодної й вогнепальної зброї (ножа із кухні гуртожитку та саморобного пістолету, який вони планували застосувати для попередження у випадку небезпеки). В результаті Георгій був засуджений до трьох, а Віктор — до двох років позбавлення волі у виправних колоніях суворого режиму для особливо небезпечних державних злочинців. Як повідомили журналісти «Спецпроекту», у 1994 році відповідно до закону «Про реабілітацію жертв політичних репресій» Верховний Суд України зняв судимість з Москаленка та Кукси, але лише за першою частиною обвинувачення, друга частина вироку — про носіння та виготовленні зброї — залишилася. В березні 2002 року українська громадськість вирішила стати на захист колишніх політв’язнів — був створений громадський комітет щодо реабілітації «першотравневої двійки». Наразі — безрезультатно... З одного боку, закон є закон і він один для всіх, та з іншого — країна карає людей, без діяльності яких вона не була б незалежною. Чи не зрада це самим собі? Журналісти програми стверджують, що у «чорному списку КДБ» ще багато прізвищ людей, які досі чекають на відновлення своїх прав...
Залишається сподіватися, що нове бачення минулого, погляд на нього з сьогодення, розмежування історичних міфів та реалій ще матимуть місце у багатьох нових телепроектах. І бажано, щоб демонстрували такі телепроекти в зручніший для широкої аудиторії телеглядачів час...
