Тим, хто ще не читав книгу Петра Вайля «Геній місця», є про що жалкувати. Жага подорожей і пізнання, яку багато хто з нас встиг вихолодити побутом і монотонністю роботи, при читанні цієї есеїстської збірки відроджується з новою силою. Дорожні нотатки Вайля уникли долі банального туристичного посібника. Якщо ви ніколи не бували в Руані, але читали «Мадам Боварі» — можете вважати, що практично вдихнули повітря тієї провінційної затхлості і нервової знемоги, в якій марно шукала насолод флоберівська героїня. Панові Вайлю лише довелося вам нагадати й підтвердити це. А якщо іспанський край такий далекий, що немає ніякої можливості добратися до нього, то прекрасну можливість ознайомитися з ним дає розділ про Гауді і Бунюеля: своєрідне релігійне паломництво в творчості найяскравіших авангардистів початку ХХ сторіччя багато мальовничіше за ті стежки, якими сьогодні ходять шанувальники архітектури й кіно. Ну, а якщо хто вже відчув щось схоже на катарсис від відвідування могили Роксолани в Стамбулі й одночасно незручність власного аутсайдерства в районі російських повій, де вона похована, Петро Вайль дає можливість подивитися на це дивовижне місто очима двох поетів — Байрона і Бродського. Останній, до речі, був близьким другом автора «Генія місця». Як Довлатов і Шемякін, як багато хто з російської еміграції того часу — кінця 70-х, які й самого Вайля застали вже в Америці.
Ветеран служби Радіо «Свобода» зараз живе в Празі. І в даний момент тісно співпрацює з каналом «1+1». Його «Геній місця» взялися екранізувати на вітчизняному ТБ. Співавтором і лінійним продюсером проекту став головний телеман «1+1» Юрій Макаров. «Як і багато геніальних ідей, що втілюються в усіх резонансних проектах «1+1», ідея зробити «Генія місця» документальним телесеріалом належить Олександрові Роднянському, — розповідає Юрій Макаров. Я сам давно стежу за публікаціями Вайля в «Независимой газете», його спільними з Олександром Генісом літературними працями. Декілька років тому я брав для «Телеманії» інтерв’ю у Геніса в Америці, яке потім публікував у нашій пресі. Але з Вайлем ми познайомилися нещодавно в Москві, на концерті Олексія Козлова. Він дійсно блискуча фігура, і в мене є всі підстави, щоб не мучитися тому, що в кадрі цього проекту має бути він, а не я».
Першу експедицію «1+1» здійснили до Афін, за Вайлем — місто Арістофана. Зараз повернулися з Палермо — родового міста Віто Корлеоне. Попереду Прага Гашека і, мабуть, самого автора. А в перервах між мандрами Петро Вайль — на сторінках нашої газети.
— Петре, відомо, що це ваш перший досвід роботи з телебаченням. Наскільки для вас він цікавий і що, як вам здається, нового він міг би внести у вашу тему подорожей?
— За останні роки мені доводилося досить часто давати інтерв’ю на телебаченні — в тому числі й великі. Брав участь у різних круглих столах. Тобто — сама по собі камера для мене не новина. Але ось бути основним персонажем тематичної програми — справді вперше.
Цікаво — дуже. Почати з найпростішого — що ж поганого в тому, щоб ще раз з’їздити в улюблені місця, особливо такі, в які без спеціального приводу не виберешся. Скажімо, до Венеції я й так їжджу постійно, до Лондона і Парижа так чи інакше потрапляєш час від часу, а ось до Афін, Палермо чи Севільї вирушив би, можливо, не скоро, якщо б не такий випадок. Приємно.
Окрім того — повчально. Я ж не читаю завчений текст перед камерою, а імпровізую на обрану тему: тобто, по суті, йде процес творення, частково схожий на той, який відбувається при писанні. Лише часу набагато менше — треба втиснути найголовніше в лічені хвилини, при цьому не втрачаючи живої розмовності. Так додатково вчишся лаконізму. Ще більш важливо: коли слова вимовляєш вголос, стає виразно наочним колосальне значення інтонації та зміни ритму. При писанні це не так помітно, і виникає спокуса збитися на спокійну монотонність. При говорінні монотонність убиває найрозумніший і захоплюючий за змістом текст: виникає таке рівне гудіння, що згладжує сутність думок і емоцій, складених у речення. Не можна бубоніти, не можна звучати на одній модуляції голосу, не можна говорити без зміни ритму та швидкості — бо всі заснуть. За цей урок я особливо вдячний телебаченню: начебто все це знав, але зараз відчуваю гостро.
— Чи бути оповідачем перед камерою складніше, ніж на папері?
— Це інша складність. З одного боку, образливо, що немає можливості розтікатися асоціаціями, байками та оповідями, з іншого — підкорятися словесній дисципліні цікаво й плідно. Що важче — бігати на сто метрів чи на десять тисяч? Різні спеціальності, інше ремесло.
— Як вам здається, чи зазнає телеекранізація вашої книги якихось катастрофічних змін? Наскільки я знаю, в проекті відмовилися від принципу парності. Адже у вашій книзі кожен розділ, окрім конкретних персонажів і місць, — це дослідження і ставлення до певної категорії людських цінностей: релігії, творчості, родини, суспільства. Чи не порушує це цілісності картини? Адже говорять: щоб вдало екранізувати літературний твір, необхідно зруйнувати його до основ і створити заново за законами візуальних мистецтв. Чи згодні ви дотримуватися цього принципу і як він втілюється в даному проекті?
— Ви цілком маєте рацію: «Геній місця» на телебаченні — це не просто інший жанр, це інший твір. Література залишається, але видозмінюється, іноді до невпізнання. Що й чудово. Зрозуміло, я поняття не маю, яким буде результат, але процес дає задоволення саме тому, що не ходиш своїми ж уторованими шляхами.
— В цьому проекті є певна просвітницька функція. А як часто вам вдавалося «відкривати людям очі»?
— Наскільки я спроможний судити, книжки взагалі не пишуться «для когось» або «для чогось», а завжди — для себе. Якщо в первинному задумі «Генія місця» й була просвітницька лінія, то — спрямована на самого себе. Сам освічувався, дізнаючись масу нового про улюблені місця і про улюблених авторів. Що ж до телепроекту, то можливо, керівництво компанії мало на увазі ідею просвіти. Але це вони, а не я.
Інша річ, мені приємно чути про те, що з книжкою подорожують, я навіть сам зустрічав таких — із ксерокопією того чи іншого розділу в руках. Але все-таки хочеться думати, що це відбувається тому, що читати цікаво, а не тому, що відомості корисні. Я сам читаю книги чи дивлюся кіно виключно для задоволення, а не для користі. Слово «користь» — взагалі противне, якесь дуже вже медичне.
— Зараз дуже модно говорити про перемогу аудіовізуальних практик. Як вам здається, яке місце найближчим часом буде відведене літературі?
— Дивитися й чути простіше й швидше, ніж читати — вже через це за відео-аудіо — майбутнє. Словесність же посяде і вже посідає належне їй елітарне місце — яке завжди в неї й було. Інтернет — не заміна, читання з екрану принципово інше заняття, і взагалі не читання, а глядіння, такий собі гібрид. У старі часи маса йшла на народне гуляння, співала пісень і танцювала, а книжки читав тонкий грамотний прошарок. Тепер — абсолютно те ж саме. Трапилося якесь загальне мозкове затьмарення, коли читати почали всі — але тривало це зовсім недовго, історично — просто коротко: приблизно з кінця XIX сторіччя до 80-х років ХХ-го сторіччя, коли по-справжньому поширилося телебачення й розповсюдилося відео. Менше ста років — ніщо в масштабах історії.
— Чи не думали ви над якою-небудь українською темою? Не кажу про таку традиційну, як Шевченко та Довженко, але, наприклад, Дрогобич і Бруно Шульц чи Чернівці і Пауль Целан?
— Ні, не думав, але не тому що це «українська тема». Просто повторювати прийом — нецікаво. «Геній місця» вже написано, ідею використано, а експлуатувати її знову — нудно.
— Людей недалеких, на зразок мене, мучить думка про те, як, все-таки, народжувалася ваша книга? Чи обиралися заздалегідь персонажі і міста? Чи пророблялася тема до того, як здійснювалось паломництво до історичних місць?
— Все відбувалося цілком природно. Нічого більш захоплюючого аніж подорожі в житті немає. Поступово, переміщуючись різними країнами і містами, я помітив, що сам собою в голові виникає зв’язок місця з людиною, яку знаєш, і тоді подорож стає ще багатшою і різноманітнішою. Абсолютно не пам’ятаю, з чого почалося: можливо, з пари Париж — Дюма, оскільки я «Три мушкетери» читаю все життя і вважаю цей твір одним із кращих романів у історії літератури, і його персонажі для мене живі парижани. Можливо, з Буенос-Айреса — Борхеса, оскільки я мало що знав про Аргентину, а Борхеса любив, так що він непомітно став певним гідом. Може, з Барселони — Гауді, тому що вигляд цього міста дивнвим чином запрограмував саме Антоні Гауді, хоча власне його будов там лише дюжина. Не пам’ятаю, і істотним є те, що все йшло не через силу, натурально. Потім вже став думати далі: що у мене з чим зв’язується — так виник план книги, який практично не зазнав змін у ході майже п’ятирічного писання. Лише Стокгольм — Бергман змінився Осло — Мунком. Після цього в усі міста я чесно ще як мінімум раз з’їздив — для свіжості вражень.
— Практично всі мої знайомі, хто читав вашу книгу, признавалися, що відчували колосальну насолоду. А який найвагоміший докір чи критику вам вдалося самому почути на адресу «Гения места»?
— Претензії особисті, суб’єктивні: чому в Празі Гашек, а не Кафка? Чому зі всієї величезної кількості парижан і нью-йоркців — легковажні Дюма і О’Генрі? Ніколи не сперечаюся, тому що всі мають рацію. Боже збав, когось учити й наставляти. Книжка вкрай необ’єктивна — одже пишеш для себе.
