ВІД ВІЧНОГО ДО СУЄТИ
Ось вони знову переді мною, не ті ж, але такі ж, і знову я зобов’язаний пояснити їм, що таке філософія. Щороку це робити все важче. Хоч і написано в одній розумній книжці, що над цим питанням «можна замислитися лише в пізню пору, коли приходить старість, а з нею і час говорити конкретно». По- моєму, говорити конкретно — це говорити про себе. Всі, хто говорив до мене, говорили про себе і про час, головне, про СВІЙ час. Їхнi визначення філософії навряд чи годяться для часу нашого. Iз системами покінчено, це зрозуміло. Спонтанність, локальність, філософствування з нагоди — ось що тепер. У буденних ситуаціях спливають сюжети. Як відгук на раптом побачене, почуте, прочитане у газеті чи у розкритій на середині книзі. Ми живемо в інформаційному середовищі, не зовсім структурованому, мозаїчному, фрагментарному. Думки приходять і йдуть, відлітають. Їх уже не прагнуть приколювати, як метеликів, до листка паперу. Потік свідомості, потік говоріння. Інші — їх усе більше — повністю віддаються цьому потоку, більше обговорюють у компаніях, ніж обмiрковують один на один. І, звичайно ж, менше пишуть. Тому що писати — це діяти системно. І бути самотнім. А це не відповідає духу часу.
І взагалі — ЧАСУ. Філософ минулого у самотності шукав вічне. І вчений шукав того ж. Вони нібито виносили час за дужки, прагнули вкласти свій внесок у спільну справу — справу накопичення часточок вічного, виловленого у потоці суєтного. Вони з презирством ставилися до метушні практичних людей, які живуть одним днем, дрібними, приватними проблемами. Сьогодні цей спосіб життя стає загальним. Ситуативність, скороминущість, ефемерність… Скупченість, товариськість, пов’язаність… Це можна назвати демократизацією буття, маючи на увазі дедалі більшу перевагу цінностей демосу.
ДОКТОРИ І САДІВНИКИ
На цю тему добре було б навести притчу. Середньовіччя. Садок паризького університету. Два доктори, статечно походжаючи, обговорюють питання: чи є у крота очі? Садівник, який працює поряд, пропонує допомогти вченим: він готовий принести крота — і вчена суперечка враз вирішиться. Доктори поблажливо відповідають профану: ми вирішуємо питання У ПРИНЦИПІ. Нас цікавить не конкретний кріт, а кріт взагалі, кріт ідеальний. Коротше, почуттєвий факт для них не авторитет, не аргумент. Авторитет для них — логічний висновок із встановлених навіки принципів. Так ось: закінчився час докторів, прийшов час садівників. Філософія докторів — це наукові трактати і таємні диспутації вибраних, філософія садівників — це газети і «круглі столи» у телевізійних студіях.
Карл Маркс був, мабуть, першим, хто зосереджено вгледівся у демос. Він знайшов у ньому частину чи клас, що отримав почесне звання авангарду. І будь-який інший суспільний клас оголошувався передовим або відсталим у тій мірі, у якій він розділяв цінності й інтереси авангарду. Правда, незабаром з’ясувалося, що ці цінності й інтереси були швидше вигадані для демосу докторами на зразок Маркса. Вони виявилися для демосу непосильними. Але Ідея довгий час сподівалася все-таки оволодіти масами, і навіть втілилася для цього у нову, дивну державу. Нічого не вийшло. Демос залишився при своїх інтересах, відомо яких — суто вітальних. Дивна держава зникла, не виконавши своєї місії, але вона підготувала грунт для держави садівників. А у всьому західному світі до такої держави йшли більш природним шляхом. Ось і перемогли, нарешті, у глобальному масштабі споконвічні цінності демосу.
ЛЮДИ ЗА СКЛОМ
Сьогодні демос спостерігає своє природне життя. Опосередковано — через споживання культурних продуктів, що створюються кращими його представниками, і безпосередньо — підглядаючи через тридцять телекамер, тобто біноклів і телескопів, за тим, що відбувається в ізольованій у прямому значенні квартирі з її мешканцями. Приголомшуюче, кажуть, шоу. «Жахливо нудне видовище, від якого не можна відірватися». Враження таке, що все інше у TV — зустрічі сильних світу цього, боротьба зі світовим тероризмом, майбутнє НАТО й Афганістану — все це просто продукти, що даються телеглядачеві у навантаження.
Про це наговорено масу гидоти. Огидно, мовляв, жахливо. Хтось назвав це «замахом на основи людської цивілізації», який можна порівняти тільки із терактами в Америці. Море емоцій. А тому, хто сидить на «лавці», емоції протипоказані. Зрозуміти б, тільки зрозуміти, без сміху і сліз. Передусім, треба зазначити, що будь-яка етична оцінка — це думка про теперішній час iз погляду минулого. Ну що, власне, відбувається? І чим взагалі займалися і займаються хоч би письменники? Хто, пробачте, почав? Хіба не для того існує література, щоб принаджувати підглядачів до замкової щілини? Та література, яка виникла з цікавості до «маленького» представника демосу. І, між іншим, спершу отримала відсіч. Як обурювався Макар Дєвушкін, коли Варя легковажно передала йому для прочитання книжку під назвою «Шинель». Зловмисну книжку! Як же після цього і жити? «Щоб і тебе не зачепили, щоб і у твою будку не пробралися та не підглянули — що, мовляв, як ти собі там по-домашньому?». А взагалі, почалося-то давненько. «І побачила жінка, що дерево… приємне для очей і жадане, тому що дає знання» (Бут. 3, 6). Та то — дерево. А людина?
Дві грані буття, одна — таємниця, приховання інтиму, privacy. Моє Я — це не що інше, як сфера того, що знається про себе мною самим, але не пізнаного ніким, сфера ця ретельно оберігається. Оберігається, між іншим, і законом, наприклад, статтею про диффамації («знеславлення»). А до кримінального кодексу американського штату Джорджія прямо вписано статтю «проти підглядання» чи вторгнення у приватні володіння, що супроводжується вчинками «такої ж природи». Очевидно, передбачається підслуховування, піднюхування тощо. Друга грань — жагуче бажання, навіть пристрасть, дізнаватися про Іншого. Викрити, роздягнути, пізнати. Отже, позбавити Іншого його Я. Навіщо? Щоб панувати. Як приємно знати дещо отаке про Іншого, і до того ж знати, що Він не знає, що я знаю. Вже тут — панування. Потім, тобто панувати грубо і зримо, за бажання — справа техніки. Письменник, який все своє життя глибоко ховався, повідомляє нам через свого персонажа: «Єдине щастя у цьому світі — це спостерігати, підглядати, пильно дивитися на себе, на інших, — не робити жодних висновків, — просто видивлятися». Інша грань щастя, як це не парадоксально, — бути підглядачем. Поп- зірки кокетують, скаржачись на тягар уваги з боку демосу. А тим часом, залишившись без спостереження, вони вважали б себе незначними. І, отже, нешановними, далі — нікчемними, далі — безглуздими. І впали б у безнадійну депресію. Цю думку розвиває Фрідріх Дюрренматт у одній кумедній, але надто складній новелі.
Очевидно, життю людському в минулому додавало значення розуміння того, що за ним підглядає Бог. Це розуміння, поєднане з ідеєю Божественної любові, наповнювало життя радістю. Тому глибоко віруюча людина не може бути самотньою, самотність — це, по суті, відчай через те, що ти не живеш у чиїйсь свідомості, що за тобою не підглядають. Коли «Бог помер», залишилася надія на Іншу людину, на те, що тепер вона наділить мене сенсом. Але річ у тому, що ця інша, на відміну від Бога, не завжди є Любов. І тому ставлення у Іншого складне — я бажаю, щоб за мною підглядали, і боюся підглядання.
СКІЛЬКИ КУЛЬТУРИ МОЖЕ ВИТРИМАТИ ЛЮДИНА?
Шоу «Великий брат», коли мільйони телеглядачів підглядають за групою піддослідних, йде у багатьох країнах світу. Чого це варте учасникам досвіду, можна судити з випадку в Польщі. Один юнак, не витримавши, почав буянити, його скрутила охорона і привезла до психлікарні. Передбачають, що людина збожеволіла. Публічність напружує. «Культура — це зусилля», — сказав розумний теолог. Жити відповідно до чогось — це робота. Як будь-яка робота, вона обтяжлива і вимагає відпочинку. У цьому випадку — переходу у природний стан. Не будемо забувати Десмонда Морріса, який вдало назвав людину «голою мавпою». А у природному стані чи у стані культурного оголення за людиною краще не підглядати. Там вона, як кажуть знавці, огидна. Інтуїтивно розуміючи це, люди «за склом» живуть у постійному напруженні. Мабуть, автоматизм культурної поведінки — це казка. Жодного автоматизму немає, є важка робота, що виснажує нервову систему. І можливий злам як результат перенапруження, перевитрати душевної енергії.
Ще один досвід цього шоу — підтвердження ідеальної природи людини. Проте, про це вдало сказано анекдотом: підглядання за дійством, якого дуже бажаєш, вартує більше, ніж саме дійство. Ще більшого вартує підглядання за підглядачем.
НАУКА ЯК ПІДГЛЯДАННЯ
Середньовічна людина, передусім доктор, природу не спостерігала. Вона із благоговінням споглядала її і трепетно чекала прозріння через знамення. Матеріальний світ віщав їй від імені Творця. Наука, та наука, на яку бурчать сьогодні гуВолодимир ШКОДА маністи і яку знеславлюють «зелені», з’явилася внаслідок втрати благоговіння, заміни його більш земним, тобто низовинним, почуттям — цікавістю. Це й означало висунення на авансцену історії демосу. Підглядання продовжилося спокусою природи у експериментах. Це вже вияв влади більш зримий і грубий. А далі — пряме панування, експлуатація, названа надалі новим, капіталістичним, способом виробництва. А що Природа, чим вона на все це відповідає? Тим, чим відповідає об’єкт підглядання, заставши підглядача, — агресією. Дами, наприклад, докладають масу зусиль, щоб бути об’єктом підглядання. Але читач чоловічої статі добре знає, що чекає нас при занадто пильному підгляданні. Так ось, «забруднене повітря, отруєний грунт, заражені ґрунтові води, вмираючі ліси — це страйк, свідома відмова знешкоджувати шкідливі речовини, тоді як нові віруси, землетруси, засухи, повені, урагани, вулканічні виверження і так далі є захисними заходами природи, за якою спостерігаємо, спрямовані проти того, хто за нею підглядає». Це слова Ф.Дюрренматта з тієї ж новели.
ЩО РОБИТИ?
Люди заходу, а ми маємо до них деяке відношення, увійшли в ріку інтенсивних соціальних змін. Новації, скажімо так, технічного порядку, що підвищують життєвий комфорт, сприймаються позитивно внаслідок їх очевидної корисності. Інша річ — новації, що зачіпають сферу моральності. Перша реакція тут завжди негативна. Відразу крики про падіння моралі, про потурання інтересам «нижче плінтуса». Це, очевидно, — розумна обережність культури. Але деякі новини все-таки пробивають собі дорогу. Спадає на думку один випадок. У липні 1946 року на паризькій виставці мод уперше демонструвався купальний костюм, що отримав згодом назву «бікіні». Тому, що ця новація приголомшила світ не менше, ніж повідомлення про випробування водневої бомби на однойменному атолі. Був скандал, виріб відразу заборонили не тільки на пляжах, але й у кінофільмах. Тільки через десять років «бікіні» побачила широка публіка у фільмі з участю Бріджит Бардо. Минуло ще сім років, і знову фільм. На цей раз джеймсбондівський «Доктор Ноу». Кіно, — мистецтво, улюблене демосом, — зробило свою справу. Публіка, особливо її сильна частина, дуже захотіла «бікіні». Що відбувається, коли дуже хочеться, відомо. А через півстоліття у спекотне літо нью-йоркська міська Рада під тиском феміністок ухвалила рішення, що дозволяє дамам з’являтися у метро в костюмі «topless». Ось такий прогрес.
Сьогодні у бік шоу «За склом» плюють люди високої моральності. А хтось, мабуть, скаже: все нормально, хлопці, особистість розкріпачується, даєш свободу! Нема чого слинки розпускати, ханжі нещасні! Нам, мовляв, як і Федору Михайловичу, цікава людина вся, з усіма її почухуваннями. Хтось скаже ще, що за технічно комфортне життя треба платити етичними витратами. Багато чого скажуть. А я б порадив не поспішати. Уникати думок типу: яке TV НАМ потрібне? Не той час, щоб щось, що завгодно, підійшло нам усім і відразу. Головне — без істерик. Думати, судити самому. І робити СВІЙ вибір.
