Наталя ЛІГАЧОВА, «День»
Що далі? Це питання неминуче постане не тільки перед усією
країною, котра за два тижні, незалежно від персони обраного президента,
почне розплутувати все те, що було скоєно з нею за минулі п'ять років «навчань»
і «екзаменів». Таке питання постане й перед нашим ТБ, для якого також обов'язково
прийде час великих або не дуже, але змін. І якщо про процес можливого перерозподілу
політичного й фінансового впливу говорити ще, мабуть, ранувато, то про
проблеми свободи слова й преси, по-моєму, вже час. Що ми маємо в результаті
майже пройденого країною виборчого процесу на сьогодні? Досить прогресивному
законодавчому забезпеченню свободи слова й преси в нас протистоять: 1)
слабка розробленість механізмів запроваджування в життя й покарання за
порушення законодавчих основ свободи слова; 2) залежність судів від виконавчої
влади та їхнє дотримання, за відсутності інституту присяжних, букви закону,
часто недосконалого, а не права; 3) такі бізнесові умови існування ЗМІ,
що вони є залежними не тільки від інвестицій і ринкової конкуренції, але
й від політичного «даху». Повсякчасна «винуватість» наших бізнесменів,
в тому числі й телевізійних, перед фіскальними органами робить їх «ручними»
щодо виконавчої влади, яка сповна не тільки використовує цю ситуацію, але
й провокує її.
У результаті суспільство не мало змоги протистояти прагненню
держави тотально контролювати ЗМІ, яке завжди загострюється під час виборів.
І на восьмий рік незалежності ми підійшли до фактичного зневажання владою
закріпленої Конституцією свободи слова, головною метою якої, як відомо,
є громадський контроль над владою і заохочення дискусії в суспільстві.
Наприклад, як 1964 року встановив Верховний суд США в зв'язку із справою
«Нью-Йорк таймс» проти Суллівана», визнаного в США основною справою із
свободи самовираження за всю історію цієї країни, громадські дискусії не
мають зазнавати обмежень, що накладаються державною владою. Причому «дебати
на політичні теми мають бути вільними, живими й відкритими, можливі різкі,
в'їдливі й часом прямо неприємні й гострі нападки на владу й громадських
функціонерів» (цитується за книгою «Верховний суд США про громадянські
права й свободи», видавництво «Бега», Польща). І навряд чи у нас є привід
пишатися тим, що в період цих виборів у нас не було закрито жодної загальнонаціональної
газети або телекомпанії (як сказав хтось з учасників «Ночі виборів»
на «1+1» ). Ну, по-перше, не було закрито тому, що жодне з опозиційних
видань не робило замах на «святе»: фінансові справи «родини» з Банкової,
на відміну від закритої під час парламентських виборів «Правди України».
По-друге, безумовно, влада навчилася діяти набагато витонченішими методами,
аніж «наївне» просто закриття. До чого ж — якщо завдяки «послугам» численних
своїх підрозділів — від санепідемстанцій і податкових інспекцій до Держкомітету
з інформації, що має відношення до ліцензування ЗМІ, можна просто примусити
видавців говорити або писати те, що зручно владі, аж до запровадження прямої
цензури?! А по-третє, ще раз зафіксуємо: вже самі по собі можливість й
прагнення державної влади «дозволяти» або «не дозволяти» дискусії, дозволяти
або не дозволяти вихід на приватному (!), із зарубіжними інвестиціями (!)
телеканалі «1+1» тих же, скажімо, «Епіцентр-дебатів», можливість безкарно
в будь-який момент «заткнути» рота своїм критикам — як це траплялося в
сьогоднішній Україні не раз, не два, а рахунок має йти на десятки «згвалтованих»
владою видань — означають, що про свободу преси в Україні говорити навряд
чи має сенс.
Саме з цього й потрібно виходити, намагаючись прогнозувати,
що ж відбуватиметься з нашими ЗМІ і з ТБ, зокрема, надалі. Що відбуватиметься
в країні, де спроба «грати за правилами», яку зробила та ж «канівська четвірка»,
спроба вести боротьбу методами, загальноприйнятими для всіх цивілізованих
країн, методами, що використовують аргументовану критику замість «брудних
технологій», що засновуються на підтасовуванні або брехні, була переможена
свавіллям влади, яка не гребувала на цих виборах нічим, в тому числі, і
в інформаційній сфері. І коли під час тієї ж «Ночі виборів» від
«1+1» головний редактор «Киевских Ведомостей» Олег Медведєв говорить,
що, мовляв, зараз на наші ЗМІ просто звалився точнісінько такий самий адміністративний
прес, щодо якого всі дружно промовчали під час виборів київського мера
(мовляв, тоді треба було протестувати), то це знову перекручування головної
проблеми. Бо загроза для свободи слова починається не тоді, коли державна
влада, нехай навіть супернастирливо й масовано, доносить свою позицію,
а тоді, коли влада має можливість придушувати опозицію, коли влада набуває
монополії на істину. В Олександра Омельченка такої монополії не було, бо
газеті «Хрещатик», скажімо, (заснованої, до речі, міською виконавчою й
представницькою владою, що підтримували разом його кандидатуру), протистояли
«Киевские Ведомости» Г.Суркіса, а міським телекомпаніям «Київ» і «ТЕТ»
— загальнонаціональні «Інтер» і... УТ- 1, що також підтримували Г.Суркіса.
На нинішніх же виборах не тільки не було допущено в ефір УТ-1 точку зору
ВР, хоча Національна телекомпанія підзвітна в тому числі й парламенту,
а не тільки Президенту. А виконавча влада мала можливість і зробила все
для того, щоб не допустити альтернативні погляди й на інші канали, в тому
числі приватні. Знищення свободи преси починається тоді, коли держава має
й починає безкарно використовувати важелі заборонного впливу й контролю.
Причому важелі не відкриті, гласні, що використовуються в деяких країнах,
наприклад, для врегулювання ринкових взаємовідносин в області ЗМІ, для
протистояння ринковій цензурі. А важелі підкилимового тиску. Якби в країні
було забезпечено дійсно рівний доступ до ЗМІ всіх кандидатів у президенти,
обмежений лише їхніми фінансовими можливостями, якби всі спірні питання
оперативно й справедливо вирішувалися в діючих Нацраді з питань ТБ і РМ,
незалежних судах, якби йшла відкрита дискусія всіх політичних і громадських
сил — тоді навіть агресивність не допомогла б тому ж УТ-1 зробити свій
вплив на суспільство тотальним.
В умовах же, коли суспільство ще не дозріло до того, щоб
змусити органи влади зрозуміти, що правлять не власне вони, а права, яким
підкоряються також і вони, роль і доля ЗМІ — сумні. Навіть якщо після передвиборного
небувалого тиску політична влада (хто б, повторимо, не прийшов до президентства)
дещо «попустить віжки», що цілком ймовірно, спогади про учинене насильство
і впевненість у можливості повторення подібного міцно триматимуть наші
ЗМІ, передусім електронні, у рамках, якщо не цензури, то самоцензури. Самоцензури,
яка шепоче нам на вухо про те, що на карту поставлено багато чого: твій
бізнес чи твою роботу, кар'єру, інтереси сім'ї, матеріальне благополуччя...
Самоцензури, яка нерідко навіть більшою мірою, ніж цензура, веде нас до
однодумності.
Оскільки свій внесок у можливу перемогу Л. Кучми зробили
багато старих і нових кланів, розгортання боротьби між ними у післявиборний
період, коли зникне одна об'єднуюча їх мета, неминуче. Боротьба видань,
що належать цим придворним кланам, і які розрізняються не за ідеологією,
а за інтересами, підмінить у нас загальноприйняту для здорових суспільств
здорову боротьбу різних громадських думок та різних соціальних груп, у
тому числі й різко опозиційних до влади. Бо у нашої опозиції нема і сотої
частини тих коштів та можливостей, які є у влади.
Наші вишинські поступово почнуть виростати у доренків —
тільки, звичайно ж, на нашому провінційному рівні. На початку 90-х на хвилі
демократизації країни у нашій журналістиці з'явилася деяка «когорта» професіоналів,
що керувалися ідеями вільної і чесної журналістики, яка ставить на чільне
місце об'єктивність інформації — при вільності коментарів і аналітики,
і яка допускає політичну заангажованість лише переконаннями. Тепер же формується
інше плем'я, найвищим «принципом» якого буде відсутність будь-яких принципів,
для якої факт буде фактом лише у тому разі, якщо він буде вигідний «господареві»,
інакше ж, якщо перефразувати Йосипа Віссаріоновича, «нема факту — нема
проблеми». Зрозуміло, що подібна «журналістика» може лише маніпулювати
громадською свідомістю, проте не менш важливо й те, що вона саморуйнівна
і для самої професії. Ледве вибравшись із радянської оберненої системи
координат, ми ризикуємо знову опинитися у ролі агітаторів, пропагандистів,
партачів, «повій», а не у нормальних для професії іпостасях чи то інформаційників,
чи то аналітиків, чи то публіцистів, які розглядають проблему з точки зору
власних, у тому числі й етичних, оцінок.
Таким чином, майже тотальна монополізація впливу на ЗМІ
державною владою, втягування ЗМІ у підкилимкову боротьбу кланів, самоцензура,
зниження професіоналізму — це те, що цілком реально може визначати життя
українських журналістів на найближчі роки. Які при цьому можуть бути мотиви
для оптимізму? Навряд чи буде їх багато — може, і зовсім один. Це надія
на те, що, з одного боку, посилене маніпулювання і насильство над громадською
свідомістю, а з іншого — потворна, груба, але хоч віддалено подібна до
«вільного ринку ідей» боротьба кланової преси прискорить процес визрівання
у народу бажання відстоювати свої права і свободи, у тому числі і свободу
самовираження. Бо, як сказав колись такий собі суддя Брандейс (США), «найбільшою
загрозою для свободи є апатичний народ». Важко з цим не погодитися.
До речі, як повідомляє Інтерфакс з посиланням на британську
службу Бі-Бі-Сі, Європейський союз виділить $5,5 млн. на фінансування діяльності
незалежних засобів масової інформації, профспілок і неурядових організацій
у Білорусі. Це повідомлення було зроблене по закінченні дводенного візиту
до Мінська делегації ЄС. За словами керівництва Євросоюзу, ці кошти допоможуть
білорусам домогтися створення в республіці громадянського суспільства.
