Його перша професія — кадровий офіцер, військовий перекладач. Викладав іноземні мови: арабську, іврит та англійську. Писав дисертацію, складав словники, потім був дипломатом, був кіноактором, був президентом двох теле-радіокомпаній, віце-президентом великого холдингу... Всі ці грані об’єднує одна особа — Дмитро Чекалкін, чия сторінка нині одна з найпопулярніших в українському «Фейсбуці». «День» поспілкувався з Дмитром про нову генерацію українських політиків, «Україну без Кучми», антистресові набори для АТО, українсько-ізраїльські паралелі та чому Путін боїться такої ж долі, як у Муаммара Каддафі.
— Ще в період Майдану ви сказали в ефірі Еспресо ТВ: «Наша зброя — сміх. Те, що смішне, не може бути страшним».
— Про це говорив ще Вольтер. Сміх знімає з людини фобії та страхи. Тому й почали активно займатися проектом «Веселі Яйця» 2004 року. Тоді мене вразили цифри — 60% були готові голосувати за Віктора Ющенка, але вірили в його перемогу лише 15%. Відчувалася апатія і зневіра в суспільстві. Я сприйняв це як виклик. Упродовж років чотирьох не наближався до політики, але потім довелося повернутися. А 2010 року я знову мав активну позицію, обурювався і висловлював свої претензії політтехнологам Тимошенко: «Чому ми не робимо нічого в політичній сатирі?» Замість того, щоб нагадувати суспільству, що це неподобство і ганьба — двічі судимого президента обирати, Тимошенко їздила по майданах із зірками, вся в білому виходила, і в тридцятиградусний мороз співали бабусям.
— Нині шаржі на Януковича вже майже ніхто і не малює, натомість мережу захлеснули демотиватори з Путіним, який з диктатора перетворився на персонажа футбольної кричалки. Яку роль для українців відіграє сміх зараз?
— Я щодня отримую слова вдячності за те, що знімаємо напругу. Сенс життя також у тому, аби вміти над ним посміятися. Треба в усьому бачити не лише світлий, але й смішний бік. Посмішка подовжує не лише рот, але й життя. І ми намагаємося зарахувати максимальну кількість людей до клубу довгожителів-початківців.
— Але сьогодні український Фейсбук дуже сильно розділився. Є люди, які різко негативно реагують на будь-які прояви радості, фотографії з відпочинку, відвідини іншими культурних заходів. Як можна змінити ситуацію, в якій радіти стало ганебно?
— Треба бути делікатним. Бенкет під час чуми не є доречним. Нещодавно мене запрошували на якісь покази мод для збору благодійних коштів для АТО. А навіщо це показувати? Якщо є гроші — підіть і купіть бронежилет. Я був приємно здивований рішенням свого знайомого Слави Константиновського, який продає свої дорогі автомобілі, аби передати гроші на АТО. Сьогодні він саме виїхав, ми передали з ним і з іншими керівниками загонів наші набори гарного настрою, записали вісім годин хорошої музики, яка бадьорить.
— Що ж до вашої ініціативи відправляти антистресові набори від «Веселих Яєць» для підтримки морального духу бійців АТО. Як народилася ця ідея, і які відгуки були від бійців?
— Хтось дякував за добірку Висоцького, хтось за Севастьянова. Люди різних вікових категорій, з різними смаками — ми прагнули догодити всім. Музика з гумором — це те, що змиває пил зі щоденного існування людської душі і допомагає людині очиститися, тому що посмішка — це сонце, яке проганяє зиму з людського обличчя.
НОСТАЛІНОГІЯ ЗАМІСТЬ НОСТАЛЬГІЇ
— Крім того, що ви — генеральний директор DIVA production, ви ще й кадровий офіцер. І як самі колись сказали, за необхідності повинні стати під прапори Українських збройних сил. Ще не прийшов цей час?
— Я за фахом військовий перекладач, у сьогоднішньому конфлікті не потрібно моїх професійних знань для того, аби безпосередньо брати участь у воєнних операціях. Сьогодні поле діяльності, переважно, це боротьба за розуми. Виявляється, що мій Фейсбук читає до трьох мільйонів осіб за день.
— Відчуваєте відповідальність?
— Звичайно, так. Щодня отримую стільки відгуків, побажань, листів. З Росії, переважно, з прокльонами, з України — з вдячністю. Нерідко викладаю листування, ось один мені нещодавно написав: «Ви такий майданутий за переконаннями чи за якийсь інтерес воюєте?». «Так, — написав я, — саме за інтерес». За інтерес своїх чотирьох дітей, що живуть у країні, яка стала об’єктом агресії вашого ботоксного щура.
— Щодо «боротьби за розуми». Чи можна цю інформаційну боротьбу виграти у нас і як змінити ситуацію в сусідній країні?
— Сьогодні вони мають такий дуже потужний маніпулятор суспільної свідомості, як телебачення, яке монопольно впливає на ці розуми. Ще два роки тому число росіян, які вірили російському телебаченню, було вдвічі меншим, ніж зараз. Чому? Тому що воно їх інформує про те, чого вони не бачать. Створюється деяка паралельна реальність або реальна паралельність. Але не можна ж продукувати цю брехню постійно. Через три-п’ять місяців буде «відтік», і люди перестануть так сліпо вірити тому, що їм повідомляє російське телебачення. Гарна паралель з подіями столітньої давнини, 1914 рік. Хвиля патріотизму в липні-серпні цього року захлеснула Росію, всі записувалися в добровольці, всі з портретами царя молилися за Велику Русь, за звільнення братських слов’янських народів. Через два роки Миколу ІІ ненавиділа вся Росія, тому що ситуація на фронті була катастрофічною, економіка розвалювалась. Ось, будь ласка, наочний приклад. Був дикий патріотизм, порівняний з поклонінням Сталіну та Гітлеру в тридцятих роках. Але чим це все закінчилося. І Гітлер, і Сталін сьогодні — це одіозні персонажі, тобто ті, кого проклинають мільйони людей.
— Так, лише в російському виданні вийшла в серії «Жизнь замечательных людей» книга про Сталіна.
— Правильно кажуть, що сьогодні в деяких не ностальгія, а носталіногія, тобто люди про міцну руку мріють. Росію може врятувати від розвалу лише ось такий міцний, залізний кулак. Поки вони самі не стали жертвами цього кулака, вони будуть його вихваляти.
— Ще про паралелі. Ви у себе на Фейсбуці написали: «9 серпня 1999 року нікому тоді невідомого директора ФСБ було призначено виконуючим обов’язки голови уряду Росії. Борис Єльцин тоді ж назвав цю людину своїм наступником. Ця людина скаже через півроку-рік такі слова: «Від одного лідера, навіть настільки сильного, як Коль, за шістнадцять років втомиться будь-який народ, навіть такий стабільний, як німці. Вони (команда Коля) повинні були це вчасно зрозуміти». І ця ж людина, Володимир Володимирович Путін, править Росією ось вже п’ятнадцять років». Він це усвідомлює зараз чи ні?
— Думаю, йому про це ніхто не нагадує. До нього надходить інформація виключно в цензурованому і відредагованому вигляді. Тому, кажуть, що єдина людина, яка могла відверто з ним розмовляти, це була його дружина, а тепер навіть її немає. Залишилися лизоблюди, які «заглядають у рот» і говорять те, що він хоче почути.
ІЗРАЇЛЬСЬКИЙ КОНТЕКСТ
— Ви також працювали в Міністерстві закордонних справ України. Були першим українським дипломатом на Близькому Сході, консулом і керівником передової групи посольства України в Ізраїлі. Чи бачите ви зараз якісь паралелі між Україною і Ізраїлем у тому плані, що коли Ізраїль відповідає на бомбові удари ХАМАСу, то світова спільнота звинувачує їх у тому, що вони бомблять мирні міста...
— Слава Богу, у нас немає таких жертв серед мирного населення, як у Секторі Газа. У нас все ж таки ситуація більш мирна, немає такого обстрілу житлових кварталів. Що відбувається там? Цей больовий синдром дуже глибокий, прірву ненависті між палестинцями та ізраїльтянами створювали понад сто років, не все тут однозначно. У нас немає такого глибокого протиріччя, глибокої кризи. І економічні проблеми, які є в Газі набагато глибші, — там майже мільйонне населення в зоні, що за масштабами подібна до Троєщини. Я неодноразово бував у Газі і мені завжди дуже шкода було цих людей. Вони стали жертвами історичних обставин. Спокутуючи провину перед одним народом, перед євреями, за трагедію, що сталася з ними в Європі, заподіяли біль і страждання іншому народові, палестинському, тому що, дійсно, це ж не була земля без народу. Палестинці, вимушені бігти з цих територій, були депортовані, і до сьогоднішнього дня є жертвами цих подій. Там вже три-чотири покоління палестинців з сорокових років живуть мрією про повернення на свою землю. Якщо дати палестинцям нормальні умови життя і роботи, то вони б і не ходили на ці багатотисячні демонстрації і не кричали б: «Смерть Ізраїлю!» Я ніколи не заздрив ізраїльським політикам. Так і сьогодні співчуваю нашим українським лідерам, які беруть на себе такий тягар відповідальності. Так само я завжди співчував ізраїльтянам, які так чи інакше стали поневолювачем іншого народу.
КУЧМА ЗНОВУ З УКРАЇНОЮ?..
— Пам’ятаєте акцію «Україна без Кучми»? Ви теж брали в ній участь...
— Звичайно. На радіо «Київські відомості» тиражували підпільно перші тисячі касет із записами майора Мельниченка і роздавали їх потім. Якість, звичайно, була посередня...
— Деякі політтехнологи зараз намагаються проштовхнути версію, що, мовляв, заслуга Кучми в тому, що під час його президентського терміну не було «Майдану»...
— За Кучми Майдан був, але тоді просто розрили центр міста і почали будувати там «Глобус». Раптом приїхали екскаватори і почали копати, хоча ще навіть плану генерального перепланування площі не було. Просто треба було ліквідовувати Майдан як географічну точку. Технологічним рішенням позбавили протестів місто — на два з половиною роки закрили Майдан Незалежності на реконструкцію. Нинішні господарі «DreamTown» під шумок стали мультимільйонерами.
— Як ви вважаєте, чому акція «Україна без Кучми» вже майже забута і зараз створюється нашому другому президентові образ позитивного персонажа?
— Все пізнається в порівнянні. Я свого часу був неприємно здивований рівнем політиків, які прийшли разом з Кучмою. Ці директори овочевих баз, які стали його найближчими радниками, наприклад, Олександр Волков. Це такий дисонанс був у порівнянні з Кравчуком, з яким були люди високого інтелектуального рівня. З ними було приємно сидіти за одним столом, а потім прийшла команда якихось кримінальних персонажів, корупціонерів. Після тісного спілкування з Кучмою і наближеними до нього, навіть прибрав його портрет зі стіни у себе в кабінеті в консульстві. На жаль, тоді лава запасних українських політиків була зовсім короткою. У нас і зараз добряче зносився наш політичний генофонд.
— Можливо, в такому разі можна після «соціальних ліфтів» виводити нових людей у політику з громадянського суспільства?
— Я би краще брав приклад з Саакашвілі, коли він привів у політику нову команду випускників західних вузів. Наше нове покоління теж отруєне корупцією і лицемірством. Погляньте на Олеся Довгого — більшого пройдисвіта і корупціонера важко уявити, а здавалося б, нова генерація. Або молода команда Черновецького... Я свого часу знайомив з українськими політиками свого товариша, який у Гарварді вже майже 20 років веде програму безпеки Східної Європи. Він у тому числі допомагав Саакашвілі формувати нову політичну еліту Грузії. Потрібно вливати нову кров, не заражену бацилами корупції, орієнтуватися на тих, хто отримав щеплення західної цивілізації та демократії.
«ВСЕ — В НАШИХ РУКАХ — ЇХ НЕ МОЖНА ОПУСКАТИ»
— А чому ви відійшли від політики?
— Я прагну тримати дистанцію, аби бути неупередженим. Кожен має займатися своєю справою. Треба віддати належне сьогоднішньому керівництву — Порошенку, Яценюку. Я досить високої думки про їхні здібності як управлінців, менеджерів — правильно розставляти пріоритети, організовувати людей. У собі таких здібностей я і близько не бачу. Людина, що створила таку крупну бізнес-імперію, як Порошенко, здатна себе проявити і на найвищому державному рівні. Це люди набагато більш кваліфіковані, ніж ті, хто був при владі за Ющенка чи Януковича.
— Скільки потрібно Україні часу, аби перебудуватися?
— Перед лицем зовнішньої агресії важко робити прогнози. Оскільки залізти в голову до цього кремлівського персонажа неможливо. Він — головний агрегат у всіх цих подіях і головна перешкода на шляху нормалізації конфлікту, і поводиться, як загнаний у куток щур. У Путіна перед очима ці натовпи людей у Межигір’ї, він може собі уявити, що люди прийдуть і до нього, а у нього ж не золоті батони, а діамантові. Він у страшному сні бачить картини останніх годин Саддама Хусейна або Муаммара Каддафі. Якщо Януковичу було куди бігти — до Росії, то куди бігти Путіну? Хіба що до Північної Кореї. Те, що ніхто не може дати йому міцних гарантій безпеки — одна з головних причин його страху і параної. Якщо Кім Чен Ин навіть з одним лише відром ядерних помиїв шантажує весь світ, то Путін теж може довго протриматись. Але це не позбавляє нас від необхідності зробити все можливе, аби протистояти цьому. Те, що нас не вбиває, робить наші мемуари довшими. Оскільки все — в наших руках — їх не можна опускати.
