Новий рік — певна форма психологічного насильства вічної природи над простими смертними, оскільки нагадує їм про невблаганне обертання небесних світил, не підвладне продюсерам, режисерам- постановникам і політикам. І тим паче, — тележурналістам. Проте, більшість означених (а ще більше — неозначених) людей спроможні заспокоїти себе та інших, організувавши різноманітні відволікаючі від похмурої швидкоплинної реальності веселі імпрези, призначені полегшити громадянам психологічно непростий для них перехід від старого року до нового. Українцям на цей раз з подібними імпрезами пощастило, як нікому. Щоправда, імпортованими переважно із Москви.
Одним із призначених для викидання нами у кров максимальної кількості адреналіну стало політичне шоу у вигляді перманентного інформаційно-газового пресингу Москви, пік якого припав саме на новорічну ніч. Усе було задумано й здійснено за принципом бюрократа Огурцова із «Карнавальної ночі»: «Я й сам не люблю жартувати, й іншим не дам!». На відміну від Огурцова, нинішні кумири російської публіки Максим Галкін на пару із Сердючкою не люблять серйозності, а тому жартували у новорічну ніч на російському «Першому»: «Прошибло (себто — «дістало») так, як Газпром Україну».
У будь-якому разі газова тема додала українським новорічно-різдвяним святам певної пікантності. Український аналог російського «Першого» (на жаль, — аналог не за фаховістю) — канал «УТ 1» від перших хвилин Нового року демонстрував остуджені квартири та сцени часткових відключень під проводом губернаторів. Принагідно варто зауважити, що усі інші українські телеканали (окрім «П’ятого», який претендує на роль українського CNN) у новорічні дні намагалися політично- газову тему обходити за принципом «від гріха подалі». Натомість «Інтер» порадував нас минулорічним римейком п’єси Михайла Старицького «За двома зайцями», де головними фігурантами є все ті ж Максим Галкін і Андрій Данилко (на тлі Алли Борисівни).
Розпочалося газове тузлоподібне дійство як фарс, якому передувало тривале охолодження у дипломатичних стосунках сторін, що тривало десь від березня 2005 року. «Помаранчеву Україну» російські достойники високого рівня вперто ігнорували, фактично оголосивши її «terra non grata». Останнім на часі таким ігнорантом став глава російського уряду Михаїл Фрадков, який із маловідомих причин відмовився наприкінці листопада приїхати до Києва. Заради справедливості слід визнати, що цей неприїзд став симетричною відповіддю Москви на відкладений назавжди під приводом весняної посівної кампанії квітневий візит до Москви української прем’єрки. «Львівська газета» влучно назвала це тоді «весняно-польовою дипломатією». Не дивно, що у відповідь маємо від Кремля дипломатію «зимово-газову».
«Ultima ratio» Москви було використано у фаховому пропагандистському аранжуванні, а «лик» речника «Газпрому» пана Купріянова на блакитному екрані вочевидь призначений був стати для українців головним подразником, бо кожна поява цього достойника на телевізійному екрані супроводжувалася призначенням нової, дедалі вищої, ціни блакитного палива (ставки зростали від 160 до 280 доларів) для Києва. Так само «зв’язківці з громадськістю» відрежисерували герметично-невблаганний вираз обличчя глави правління «Газпрому» Алексія Міллера. Зате яку нестримну радість на межі екстазу мали пережити серця простих українців, розігріті новорічним шампанським «з газом», коли вони врешті-решт четвертого числа нового року таки діждалися happy end. Лице пана Міллера роз’яснилося тоді щиросердною посмішкою, і він мало не задушив в теплих обіймах українського тезку, — пана Івченка. Принаймні, так це виглядало на телеекрані.
Такою ж переконливою у режисурі російського телебачення була сценка закручування у новорічну ніч садистськи усміхненим газпромівським «Санта-Клаусом» великого червоного вентиля на російсько-українському кордоні. А далі настала черга імпрези, інтрига якої затьмарила «вогник на Шаболовці» й «старі пісні про головне» разом взяті. Видовищність полягала у публічній демонстрації стрілок манометрів, які фіксували тиск у газових артеріях до і після українського кордону, щоб звинуватити Віктора Ющенка, а разом з ним і всю українську владу у тому, що вони «крадуть газ, призначений для Європи». Знущальницьким рефреном постійно звучало: «Які ж ви після цього європейці? А ще кажете, що хочете приєднатися до Європи!». Принагідно дисидентськи налаштований Григорій Явлінський, якого новорічні обставини закинули до рідного колись Львова, пояснив глядачам «П’ятого каналу», що карколомна ціна на газ і тимчасово прикручений кран — плата за повний український суверенітет. Мовляв, раніше Україна мала його лише в обмеженій кількості, оскільки користувалася московськими пільгами, а тепер матиме до несхочу. Слава Богу, «газовий невроз» так і не перейшов на межі двох років у психоз із невідомими для відносин двох братніх народів наслідками. Але, схоже, тепер уже в самій Україні газова тема зажила новим життям…
Отже, нині зажила новим життям стара побрехенька про те, що українські «націоналісти» буцімто цілодобово палять газ на кухні, економлячи на сірниках, «щоб у москалів менше газу залишилось». Нині цей анекдот доведеться принципово переглянути не на користь «націоналістам». Бо з газом, по-перше, кепсько. Принаймні, — «москальського походження». А по-друге, з’явилися у масовому продажу сірники з виборчою наочною агітацією на користь КПУ (Інтернет-джерела стверджують, що вони виготовлені в Росії).
Коментуючи зазначену напіванекдотичну дійсність українського політикуму, варто пригадати, як в ефірі «П’ятого елемента» Валерій Чигляєв нагадав, що «найбільші дурниці робляться із серйозним виразом обличчя». Жаль, що «П’ятий елемент» (як і усе, що стосується культури) з’являється на телекрані у не зовсім «праймовий» час. А свята колись таки закінчуються.
Людиною, яка напевно хотіла порадувати й розрадити співвітчизниць та співвітчизників, є постановник телевізійно-офіційних дійств Василь Вовкун із його слоганом «Мистецтво випереджає політику!». Цього разу він принципово поміняв антураж новорічного телезвернення Президента України до Народу. Інша річ, чи цей помпезний антураж, тлом якого був імперський Маріїнський палац, припав до смаку співвітчизницям й співвітчизникам?!
